Уздовж усього Одеського порту тягнеться вузька вулиця із відповідною назвою — Приморська. Якщо знати де, поміж занедбаних корпусів судноремонтного заводу на ній легко можна знайти провулок Вірменський. Саме ним щодня ходять на службу тисячі українських моряків, які залишили Крим після його окупації Росією. Для шести сотень із них цей провулок і Військова гавань стали місцем прописки.
Майже два з половиною роки вони днюють і ночують просто на воді — на двоповерхових койках у каютах та кубриках. Ми побували на борту одного з таких кораблів — ракетного катера «Прилуки», аби дізнатися, як морякам, для котрих досі не знайшлося іншого пристанища, живеться у таких умовах, чи не шкодують вони про своє рішення не переходити на бік ворога і коли нарешті держава про них подбає.
Море за стіною
На годинниках 23.50. Із темряви відкритого моря цивільний буксир «Бакай» неспішно і тихо заводить у Військову гавань Одеси ракетний катер «Прилуки». На борту — лише третина екіпажу. Решта присягнули на вірність окупантам. Цей корабель — перший серед захоплених російськими військовими у Криму, який після перемовин вдалося розблокувати і вивести до Одеси.
Вночі 12 квітня 2014 року він пришвартувався до тутешніх берегів — і лишається тут досі. А разом з ним — і члени екіпажу.
Один із них — Артем Кісельов. 27-річний помічник командира залишив у Криму не тільки рідне місто Севастополь, підводний човен «Запоріжжя», на якому вперше вийшов у море, а й сім’ю. Дружина не зрозуміла вибору Артема та залишилася із 4-річним сином на анексованій території. Довелось розлучитися. До того ж, після участі у проукраїнському мітингу у березні 2014 року Артем потрапив до спеціальних списків ФСБ — дорога до Криму тепер для нього закрита.
Туфлі — начищені до блиску, стрілки на штанах — старанно випрасувані, а на плечах виблискують зірочки погонів. Моряцький кашкет йому справді личить.
Артем вступив до військового вишу на спір. Старший товариш усе задирався до нього, що на цивільного моряка зможе вивчитися будь-хто, а ось у ВМС — складніше. Артем упорався.
Закінчивши 2011 року навчання, Кісельов потрапив на «Запоріжжя» — єдиний український підводний човен. Тоді він іще виходив у море. Пізніше став на ремонт.
— Час був такий, — знизує плечима Артем. — Тоді на підводці просто відмивали гроші. Три працівники прийшли з одним ключем — не підійшов. З інакшим повернулися лише через день. Не знаю, навіщо вони трійцею ходили. Гумор, може, якийсь: типу один — топ-менеджер, інший — піар-менеджер, третій — Вася, що гайки крутить, — усміхається сумно.
Пізніше Артем почав служити на «Прилуках». У складі команди ракетного катера він і прибув до Одеси. Два повних роки прожив на борту корабля. І лише нещодавно почав винаймати квартиру. Утім, про нелегкі корабельні будні говорить ностальгійно.
— Взимку — холод собачий, навіть спальники не рятують. А влітку — пекло, як у лазні. Доводилось за ніч по кілька разів у душ бігати — інакше спати неможливо. Але море… море. Ляжеш на койку, прикладеш вухо до стінки, а за нею вода хлюпоче. Присипляє.
Коти на кораблі
Ракетний катер «Прилуки» втричі менший за свого сусіда по одеському узбережжю — фрегата «Гетьман Сагайдачний». З пристані на корабель веде вузький трап. Перші кроки сталевим бортом «Прилук» майже миттєво розігрівають підошву взуття — так тут спекотно.
Уперше спущений на воду у 1979 році катер має нетипову форму: аби простіше було змити з палуби, скажімо, радіоактивне забруднення, її стик із бортом спеціально скруглили. За проектом, подібні катери призначені для ураження бойових кораблів, транспортів і десантних засобів противника в морі та у місцях їхнього базування в ближній морській зоні. Головний ударний комплекс катера — дві пускові установки протикорабельних ракет П-15М «Терміт» масою 2,5 тонни, дальністю стрільби 80 км і вагою бойової частини 513 кг.
— Тааак, фотографувати ту сторону не можна! Тут можна тільки передню частину! Справа також не можна. Дивіться мені, щоб усе нормально було, — роздає вказівки командир корабля капітан-лейтенант Павло Рудь. Він головний на «Прилуках» уже майже два роки. Раніше був заступником командира на корветі «Придніпров’я», що досі захоплений РФ. Тепер переживає, аби через пресу військові таємниці «Прилук» не потрапили до рук ворога.
Біля ніг капітана бешкетують двоє кошенят. Коти на кораблі — давня традиція. Колись давно їх заводили, аби вони знищували пацюків, що гризли дерево та дроти. Тепер особливої потреби у тому немає, а коти виконують геть іншу функцію: на «Прилуках» вони — чи не єдина згадка про звичний для цивільної людини домашній затишок.
Кубрик замість дому
Вузька драбина з верхньої палуби веде в кубрик. Спускаєшся — і не розвернешся. На геть невеликому просторі впритул одне до одного тісняться 15 двоповерхових залізних койок. Якщо хтось один тут стоїть, той, хто поряд, мав би лежати. Інакше — тиснява. Місця для особистих речей не передбачено. Власне, як і для будь-чого, окрім сну. Денне світло проникає лише з люка у стелі.
Тут і мешкає більшість членів екіпажу.
Камбуз на катері не робочий — по їжу морякам доводиться ходити в магазин чи до найближчої їдальні, хвилин 20 пішки.
Командир розводить руками — катер не пристосований для проживання людей, як це є, наприклад, на підводних човнах. Тут має бути тільки чергово-вахтова служба.
— Коли база ракетних катерів була в Криму, весь особовий склад жив у казармах, — каже Рудь. — Пізніше, роки три-чотири тому, у Севастополі з’явилися гуртожитки — і час прибуття звідти на корабель сягав 5-10 хвилин.
В Одесі ж ситуація геть інакша. Місто розтягнене уздовж моря, і якщо винаймати житло для екіпажу в різних його частинах, цей час збільшується, а він суворо лімітований.
— Служба моряка прив’язана до корабля. Навіть у вихідний день чи неробочий час його можуть викликати на борт — і він мусить прийти. Коли ж хлопцям доводиться перебувати тут цілодобово від півроку й більше — у багатьох починаються певні зміни. Втрачається мотивація, інтерес до життя, починається депресія, а це все призводить до втрати боєготовності, — пояснює командир катера. — Ну і… У нас усі ж — молоді люди. Якщо живеш на кораблі, сім’ю завести — то проблема.
Юні романтики
Богдану Небилиці тільки 22, а він уже командує бойовою частиною ракетного катера. Спочатку Небилиця навчався у Криму, але закінчив військово-морський факультет уже в Одесі. На «Прилуках» служить із лютого.
— Корабель складається з дев’яти відсіків. Усі кораблі, що ходять під прапором ВМС, називають кораблями, хоча це й ракетний катер, — Богдан проводить коротку екскурсію. Зазираючи в кубрик, де після вахти якраз відпочивають кілька його колег, просить сфотографувати кашкети, розкладені рівним рядом на одній з койок. Сам у той час намагається непомітно витерти з обличчя піт.
— Я сам родом із Сумської області, але з 2009 року жив у Криму. Коли нас заблокували російські війська, я ще навчався в Нахімова, на третьому курсі. Важко було залишати Крим, але ще важче усвідомити, що ті, з ким ти був разом із ліцею, з ким дружив, обрали геть інший шлях, — останні слова Богдана глушить бортовий дзвін. Хлопець має бігти у корабельних справах.
У цей час на катер якраз піднімаються п’ятеро курсантів факультету ВМС Національного університету «Одеська морська академія». Усі в білосніжних кітелях, підтягнуті, стрункі. Їх запросили для зустрічі з фотографом із Нью-Йорка, яка для авторського проекту знімає молоде покоління українських військових.
А так у мене є девіз по життю — не зрадити самому собі, не зрадити Батьківщині. Тому, коли прийшов час робити вибір, я не вагався й одразу знав, що в Криму не залишусь. І не жалкую
Поки хлопці позують на розпеченій сонцем палубі та роблять колективні селфі, один із них — Олександр Гутнік, який також перевівся з анексованого півострова, — розповідає:
— Пощастило, що майже всі мої друзі-ліцеїсти вступили на навчання в Одесу. За два роки ми вже тут облаштувалися. А так у мене є девіз по життю — не зрадити самому собі, не зрадити Батьківщині. Тому, коли прийшов час робити вибір, я не вагався й одразу знав, що в Криму не залишусь. І не жалкую.
Скоро все буде
Востаннє з Ігорем Воронченком ми бачилися рік тому — тоді він тільки-но прибув зі сходу, де у званні генерал-майора командував силами АТО в Луганській області. Тепер він уже віце-адмірал і командувач ВМС України. Вихоплюю його на кілька слів на палубі корабля ВМС США «USS Ross», який прибув в Одесу в рамках навчань «Сі-Бриз».
— Є багато проблем, особливо з розміщенням особового складу, — дивним чином одразу здогадується, що питатиму про житло. — Практично 600 осіб зараз живуть на кораблях. Це нагальна проблема — контрактників треба переселити в стіни, щоби вони жили в нормальних умовах. Що таке життя на кораблі? Кругом — залізо, влітку — спека, взимку — пересушене обігрівачами повітря. Я розумію все це, бо сам фактично рік жив у Севастополі на кораблі.
— То коли ж хлопцям сподіватися на житло?
— Питання уже майже вирішене. Є дві будівлі, які належать Міністерству інфраструктури і розташовані неподалік. Тепер потрібно передати їх Міністерству оборони і переобладнати. На це виділено 20 мільйонів гривень.
До кінця року, обіцяє командувач Військово-морських Сил, усе мало би бути готове. Згадує він і про іншу житлову проблему — понад 300 офіцерів залишили в Криму службове житло, яке тепер ніяк не можна ні використовувати, ні продати. Є випадки, коли квартири захоплювали військовослужбовці РФ.
— Це і морально важко, коли ти обрав українську сторону, а від держави не бачиш допомоги, — знову зриває думку з мого язика Ігор Воронченко. — Тим паче, Росія досі намагається показати це через ЗМІ — коли зрадникам України масово і показово вручають квартири в Севастополі. Ну але Бог на світі є — і рано чи пізно зло буде покарано. А наших хлопців ми розуміємо і намагаємося тримати ситуацію, виконуючи поставлені перед нами завдання. Упевнений — перемога буде, і вона буде за нами.
У море — частіше
27-річного Артема Кісельова нещодавно перевели з «Прилук» у штаб на посаду інженера з ремонту штурманського озброєння. Він більше не живе на кораблі: орендує квартиру і на службу ходить в офіс. Але зізнається, паперова робота — не для нього, і мріє скоро знову повернутися на борт.
— Приємно було, що тут, в Одесі, кораблі почали частіше виходити в море. У Севастополі такого не було. Там вихід у море — лише кілька разів на рік — за свято був. А тут ми в морі майже кожного тижня.
Нащо дивитися в минуле? Тепер я все починаю з чистого аркуша. Нове місто, нове життя. Я зробив те, що мав зробити. А якби лишився — совість замучила б
— А якби можна було повернути час назад? Ви не змінили б свого рішення? — питаю.
— Мене тут чоловіки місцеві люблять підколювати з цього приводу. Бо в Криму я був місцевим депутатом. Потім, коли ми з Криму виходили, росіяни мені запропонували командирську посаду на одному з ракетних кораблів і членство у партії «Єдина Росія».
Я відмовився, і ще одна людина разом зі мною. А всі решта депутати автоматом перейшли в ту партію. І от тепер мої хлопці підстьобують: як воно мені живеться на кораблі, міг же жити у своїй квартирі, їздити на авто і нормально себе почувати! Але я не шкодую. Нащо дивитися в минуле? Тепер я все починаю з чистого аркуша. Нове місто, нове життя. Я зробив те, що мав зробити. А якби лишився — совість замучила б.
***
[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
