У 2014 році активісти громадської організації «Львівська освітня фундація» організували перший волонтерський табір «Будуємо Україну разом». Метою проекту було відновлення будинків, які постраждали від обстрілів на сході країни, результатом — 25 відремонтованих осель.
2016-го вже майже 400 волонтерів з усієї країни відбудували 40 помешкань для родин героїв АТО та малозабезпечених сімей, створили дві молодіжні платформи — в Енергодарі та Червонограді, й облаштували 12 громадських просторів.
Вже незабаром розпочнеться новий табір. Цього року активісти планують зібрати сім сотень проактивних українців і відбудувати 70 осель по усій країні.
Про відновлення стін будинків і руйнування стін між людьми, велику ідею БУРу та основні виклики, що стоять перед ініціативою, ми говорили з координатором табору Юрком Дідулою.
Розкажи, як виникла ідея створити проект «Будуємо Україну разом»?
Ще під час Революції Гідності була відчутною потреба налагодити комунікацію між регіонами. Перший і другий Майдани показали: коли українці з різних областей єднаються і налагоджують фізичний контакт, зменшується кількість упереджень, стереотипів і причин для політичних маніпуляцій.
Тоді був такий час, що суспільство дуже консолідувалося. Активісти громадської організації «Львівська освітня фундація» організовували культурно-освітні програми обміну, запрошували до Львова молодь зі сходу, розповідали їй, як у нас працює бізнес, які є організації тощо. Таким чином показували альтернативу, що Львів — не такий, як їм розповідали і яким їх лякали.
Директор організації Віталій Кокор навіть згадував випадки, що після приїзду до нас активісти зі сходу просили, щоби ми дали їм офіційний лист із печаткою, у якому зазначили б, що привозили їх в культурно-освітніх цілях, а не для «промивання мізків». (Усміхається) Так було через те, що на них чинила тиск місцева влада і ледь не викликала у правоохоронні органи. Це ще був час Майдану, вони були тут у Ніч гніву та хвилювалися про те, що може з ними трапитися. І тоді ми зрозуміли, що потрібно налагоджувати комунікацію двосторонню: нам треба їхати туди і масштабувати весь цей процес.
Як казав Ярослав Грицак: «Нація — це комунікація. Нема комунікації — нема нації». І, власне, у цьому і була проблема. Коли в Донецьку на телебаченні чи радіо говорили про «злих бандерівців», то люди легко піддавалися на такі провокації. Для нас це був великий виклик і завдання — налагодити особисті зв’язки між людьми. Ми не хотіли робити цього у якийсь формальний спосіб: через круглі столи чи конференції. Ми — прихильники практичної дії.
Сталося так, що директор нашої організації як член УМХ брав участь у таборах праці та молитви, що були організовані задля примирення сербів і хорватів на Балканах. Згодом брав участь у програмі Appalachia Service Project в Сполучених Штатах, в рамках якого волонтери відбудовували один із найбідніших регіонів країни. Це проект, який в американському світі називають service learning, тобто навчання через фізичну працю, волонтерство.
Тоді у нього з’явилася ідея — втілювати цю формулу в Україні, щоби спілкуватися з людьми в процесі спільної праці. Тоді все сприймається інакше і краще налагоджується довіра. Так згодом Мар’яна Кащак з громадської організації «Посвіт» спільно з голландцями влаштувала перші волонтерські табори в Україні. Це була чудова можливість для української молоді поспілкуватися з іноземцями та практикувати англійську.
Коли з-під окупації були звільнені Краматорськ і Слов’янськ, то Віталій одразу запропонував поїхати туди і подивитися, яка там ситуація. Це була моя перша поїздка на схід. Ми часто організовували культурно-освітні обміни, запрошували студентів до Львова, тож мали багато контактів. Але фізично я побував там уперше. І це був безцінний досвід. Ми приїхали в Краматорськ і намагалися зрозуміти, як допомогти місцевим мешканцям, якою там має бути гідна реакція нас, людей, котрі живуть на території, що жодним чином не потерпіла від війни. Тоді Віталій запропонував конкретну ідею — організувати будівельний відбудовчий табір у Краматорську.
Вперше ми поїхали туди у липні 2014-го, а вже у серпні, перед Днем Незалежності, у Краматорську разом із Андрієм Левицьким та Миколою Дороховим розпочали підготовку до першого двомісячного табору, запрошуючи до участі волонтерів. Зголосилося тоді близько п’ятнадцяти небайдужих людей.
Уже на місці налагоджували контакти з бізнесом, шукали об’єкти для відбудови. Перші міста, яким ми допомогли, — Краматорськ, Слов’янськ і селище Семенівка, що розташоване на роздоріжжі харківської траси. Там стояв сепаратистський блокпост. І це місце, напевне, найбільше постраждало під час війни. Воно повністю знищене. Коли ми туди приїхали й побачили масштаби руйнувань, то зрозуміли, що там треба багато працювати, і вибрали об’єкти для відбудови.
Ми повернулися до Львова, почали шукати фінансування. Львівські підприємці дали будівельні матеріали, «Нова пошта» доправила їх до Краматорська, залізниця дала квитки для волонтерів — і так усе розпочалося.
Яка місія і головні принципи проекту?
Практична місія БУРу — допомогти українцям, що опинилися у скруті, ремонтуючи їхні помешкання. Наша цільова аудиторія — сім’ї, що постраждали внаслідок російсько-української війни, переселенці та багатодітні, а місія — гуртувати відповідальних громадян, які знають та практикують свої права й обов’язки.
Нашим основним інструментом є створення таких осередків, у яких всі є тими, ким є. Волонтери постійно згадують, що БУР — це середовище, з яким ти хочеш ділитися своїми ідеями, відкриватися, де хочеш просто бути собою.
БУР — це середовище, з яким ти хочеш ділитися своїми ідеями, відкриватися, де хочеш просто бути собою
Для нас дуже важливі щирість і відкритість. Наша місія — налагоджувати комунікацію і формувати довіру — неможлива, коли у команді нещирі люди.
Розкажи, будь ласка, більше про бурівців.
У 2016-му нас було четверо. Ми з Андрієм Левицьким координували будівельний компонент таборів, Іванка Діман була зв’язковою з громадою, а Дзвінка Стецуняк — відбирала волонтерів.
У бурівців є два періоди у роботі: час підготовки і час таборів, коли ми виїздимо в міста, там живемо і працюємо. З жовтня до березня займаємося винятково підготовкою до таборів. Минулого року ми дуже покладалися на місцевих координаторів, але в деяких містах нам не вдалося знайти надійних людей, тому більшість обов’язків довелося виконувати самим. Але цього року ми збільшили команду, щоби розширити напрямки роботи.
Наш головний принцип — нові працівники мають бути колишніми волонтерами. І хоча ми дивилися резюме й проводили співбесіди, основний етап відбору відбувався під час табору. Ми намагалися налагоджувати контакти із кожним волонтером, аби розуміти, які у нього чи неї ідеї. Бо є люди, які мають дивовижні думки, але не завжди здатні їх висловити, а тим паче втілити.
Так ми намагалися ідентифікувати волонтерів, які можуть потенційно доєднатися до команди або бути партнерами ЛОФ у регіонах. Восьмеро з дев’яти нових людей, яких ми взяли на роботу, — колишні волонтери, і вони будуть займатися координацією таборів на місцях.
Ви працюєте за методом «learning by doing». У чому його найбільша цінність?
Завдяки цьому принципу нам вдалося масштабувати БУР і вибудувати стосунки на довірі.
Наші основні цілі — сформувати в людях почуття відповідальності за країну, місто і за себе самих. Окрім того, сформувати середовище довіри.
Довіра не є чимось абстрактним. Це дуже важливий соціальний капітал, який допомагає почуватися комфортно і безпечно
Довіра не є чимось абстрактним. Це дуже важливий соціальний капітал, який допомагає почуватися комфортно і безпечно. Коли збирається група людей, які поділяють цінності одне одного, то в конкретного члена цієї спільноти з’являється впевненість: в мене є якийсь ґрунт, люди, які мене підтримують і поділяють мої цінності. Тоді ці люди готові йти на ризик, на експеримент, вчаться і роблять.
Спершу ми мали всього два міста і працювали лише місяць, пізніше — три місяці і в десятьох містах, залучивши близько чотирьохсот волонтерів.
Цього року табір триватиме сім місяців. Ми будемо працювати в 14 містах і залучимо близько 1000 волонтерів.
Табір у якому місті запам’ятався тобі найбільше?
Напевно, найкращий рік мого життя той, коли проводили перший табір. Ми два місяці жили в Краматорську, на околиці міста. Тоді місцевий греко-католицький священик віддав нам свою хату. До нас почали приходити тамтешні мешканці, для яких волонтерський табір і його побут були унікальним явищем. Для них це була перша і єдина альтернатива більш-менш культурного осередку в місті — закладу «Ria PIZZA». (Усміхається)
У Краматорську нам вдалося створити унікальний простір для проведення дозвілля. Ми кожного вечора палили ватру, співали, дивилися фільми, просто сиділи і спілкувалися на різні теми. І це було настільки круто, що створилася дуже жива атмосфера. Вже перед закінченням табору і нашим від’їздом до нас прийшли місцеві активісти з пропозицією зробити постійний простір, нове середовище. Тоді наш місцевий координатор Микола Дорохов, який зараз працює у «Вільній хаті», ініціював створення молодіжного хабу.
У нас була місія — облаштувати атмосферу, де люди відчуватимуть комфорт і безпеку. Ще недавно у місті чули вибухи, і було дуже важливо дати людям якусь територію спокою, безпеки і довіри. І це нам вдалося.
Після цього ми почали думати, як створити простір, де можна було б щодня збиратися, проводити якісь культурно-освітні заходи. Нам дуже пощастило. Представники фонду Pact дізналися про нас із Фейсбуку і запропонували допомогу. Фактично за місяць ми підготували концепцію простору.
Ми знайшли приміщення в центрі міста, разом із волонтерами зробили ремонт, місцеві мешканці принесли необхідні речі. Тоді була відчутною атмосфера, яка запам’яталася ще з Майдану, — коли ми грілися біля бочок, а кияни приносили нам теплі напої й шоколад. Так само краматорці без фальші хотіли допомогти. Так творилася «Вільна Хата». Був осередок людей, який почав генерувати зміни в місті. І люди були спраглими цих змін. Коли ми повідомляли, що робимо таку справу, то люди дуже швидко відгукувалися і допомагали. Фактично за два місяці ми запустили «Вільну Хату».
Цей проект був дуже живим, і про нього всі говорили. До нас почали приїздити люди з Добропілля, з Дружківки, зі Слов’янська і казати, що теж хочуть зробити щось подібне у себе вдома. Пізніше з’явилася «Теплиця» у Слов’янську. До нас приїхала команда, яка вже мала приміщення, але не мала юридичної організації, яка могла би це робити. Ми погодилися взяти їхній проект під свою опіку. Сьогодні «Теплиця» — теж офіційно проект нашої фундації.
Інші осередки — з Дружківки, Костянтинівки, Покровська — також надихнулись прикладом «Вільної хати». І тут дуже важливо те, що це не є якась формальна мережа народних домів. Це мережа, яка побудована на особистій взаємодії. Ми продовжуємо активно спілкуватися.
«Вільна Хата» стала об’єднувальним місцем, і кожного року ми організовуємо форум із розвитку молодіжних платформ, на який приїздять представники всіх осередків з усієї країни. Разом ми обговорюємо, що вдається, а що ні, які цілі потрібно перед собою ставити, тощо. Так вибудовується мережа людей зі спільними цінностями і бажаннями, яка сформувалася під час волонтерства.
У скількох містах після ваших таборів сформувалися молодіжні центри?
Ми робили будівельний табір у десяти містах, а в чотирьох із них після нас утворилися молодіжні центри. І це чудовий результат! Він доводить, що через волонтерство можна згуртувати людей і що у спільній праці люди знаходять підтримку і впевненість у своїх силах та ідеях. Так ми формуємо те, про що говорять, зокрема, і представники «Несторівської групи», і українська еліта, — про довіру між людьми.
Є ймовірність, що Микола Дорохов не зробив би «Вільної Хати», якби не відчував такої великої підтримки місцевих жителів. Спочатку він був, як один в полі воїн: мав ідею і жив нею, але в нього не було масової підтримки. Тож коли 30 волонтерів зголосилися допомогти — мрія успішно втілилася в життя. І краматорці, і власник місцевого заводу «Донмет» намагалися підтримати.
На мою думку, молодіжні центри, які виникли на сході, виконують таку роль, яку у Львові відіграє Український католицький університет. Вони сформували середовище людей, які довіряють одне одному. І це тільки завдяки тому, що в них є спільний ціннісний фундамент.
У нас теж є ціль — сформувати середовище довіри не тільки в осередках чи містах, а загалом у країні. Мені здається, що на базі тієї мережі можна буде робити дивовижні речі. Після кожного табору ініціюється якесь об’єднання. Тоді у Краматорську з’явилася «Вільна Хата», а вже зараз таких центрів на Донеччині і Луганщині сім чи вісім. Деякі з них координували ми, деякі створювали за зразком «Вільної хати» майже без нашої участі.
Волонтери з яких областей зголошуються найчастіше?
Ми досліджували це питання і маємо конкретну відповідь — із Львівської та Донецької областей. Важливу роль відіграє той факт, що сама організація — зі Львова і люди довіряють нам завдяки хорошій репутації, яку має організація. Якщо я поширюю ідею БУРу і люди довіряють мені, то є ймовірність, що вони поїдуть зі мною.
На Донеччині у нас тепер теж сильна база. По-перше, там уже є, так би мовити, свої молодіжні осередки — «Вільна Хата», «Теплиця», і ми комунікуємо з активістами через них. Тому багато місцевих мешканців їздять у Центральну і Західну Україну.
Чи допомагає вам місцева влада, громада і бізнес? Наскільки це важливо — залучати усіх до спільної роботи?
Залучати дуже важливо, — це одна із наших цілей. Ми приїздимо в місто і насамперед налагоджуємо контакти із місцевою громадою. Цього року зробили експеримент — не самі вибирали, куди їхати, а оголосили конкурс. На диво, зголосилося 60 міст із усієї України, які самі запросили нас до себе. Таким чином, ми досягли важливої цілі — знайшли людей, які вже зробили кроки назустріч, проявили відповідальність і бажання щось робити у своєму місті.
Минулого року було навпаки — ми самі шукали міста для таборів, і, як виявилося, це був неправильний підхід. При нинішньому ми відразу маємо активних людей, ще до нашого приїзду вони отримують певні завдання, наприклад, скласти список громадських організацій, які потенційно можуть бути нашими партнерами, попередньо поговорити з місцевим бізнесом про підтримку ініціативи.
Цього року ми акцентуємо на міжсекторальній співпраці: громада-бізнес-медіа. Коли вперше приїздимо у місто — зустрічаємося з усіма, розповідаємо про проект, дивимося на реакцію і повертаємося до Львова. Наша команда аналізує місто, як розвивається у ньому громадянське суспільство, чи можна ефективно взаємодіяти із владою, чи є соціально відповідальний бізнес.
А через місяць ми знову їдемо в обрані міста, вже маючи конкретні бюджети проектів. У кожному місті допомагаємо сім’ям, працюємо із громадським простором і створюємо мурали. Коли в нас вже є конкретний запит до місцевого бізнесу стосовно будівельних матеріалів, харчування, то просимо в них підтримки на конкретні потреби.
На сході бізнесмени дуже практичні, їм не потрібно переповідати усю філософію проекту, а просто сказати, чого від них очікуємо. Зараз ми готуємо списки таких потреб і в різних містах будемо звертатися до бізнесу і влади, аби вони підтримали наші ідеї з громадським простором.
Одна із передумов створення здорового суспільства — жива співпраця між усіма учасниками, усіма зацікавленими сторонами. Поки що у Львові це вдається найкраще. Краматорськ теж розвивається у цьому плані: є влада, яка розуміє, що така організація, як «Вільна Хата», йде на кілька кроків попереду і намагається їм допомагати, так само і місцевий бізнес. Нарешті «Вільна Хата» отримала безкоштовне приміщення від влади. Відчутно, що у містах, які пережили окупацію, більше цінують можливості і там сформоване здорове середовище співпраці між церквою, громадським сектором, владою і медіа.
Розкажи, будь ласка, про приклади успішної співпраці. В якому місті найшвидше втілили усі плани й ідеї?
Є декілька таких прикладів, проте найяскравіший — Червоноград, що на Львівщині. Тамтешній мер підтримав ідею БУРу на місцевому рівні. Нам дали комунальне приміщення, яке ми під час табору відремонтували, створивши там молодіжний хаб.
У таборі брали участь три громадські організації й дуже ефективно співпрацювали між собою. Думаю, коли бізнес бачить середовище, яке співдіє, а не конкурує, то більше його підтримує. Підприємці з Червонограда, які мають свою туристичну агенцію і організовують сплави річками, повністю взяли на себе культурну програму. Інші — забезпечували продуктами харчування. Відчувалася співпраця трьох секторів. Як наслідок, молодіжний центр «Космодром» був відкритий під кінець табору і зараз успішно функціонує.
Основний меседж — не варто чекати, що суспільство саме почне змінюватися. Від кожного з нас залежить те, що відбувається навколо
Схожою була ситуація в Краматорську. Ми не мали досвіду фандрайзингу, просто робили класну справу і приїздили з практичною метою — допомогти людям відбудувати помешкання. Всі це бачили і допомагали.
Звідки зазвичай берете кошти на відбудову житла?
В основному нас підтримують закордонні партнери та ініціативи. Але каналів фінансування маємо декілька: це і міжнародні організації, і краудфандингові кампанії, і місцеві бізнеси, які готові співпрацювати і змінювати своє місто.
Відновлення будинків — це лише одна зі складових проекту. Яку ідею ви хочете донести проектом до місцевих мешканців?
Основний меседж — не варто чекати, що суспільство саме почне змінюватися. Від кожного з нас залежить те, що відбувається навколо. Наша ідея — маленькими практичними кроками донести до суспільства ідею взаємодопомоги і відповідальності.
Одне з ваших завдань — руйнувати стереотипи про захід і схід. Вдається?
У кожному середовищі є свій певний набір стереотипів і упереджень: як на сході, так і на заході країни. На сході чимало прогресивної молоді, яка багато читає, користується Facebook, а не Vkontakte, і це середовище ідентичне до нашого. Ці люди отримують інформацію з того ж інформаційного простору, що й ми, керуються схожими цінностями, тому там немає ніякої відмінності.
Але на сході також залишилися інші люди, які живуть в просторі, що базується на радянських анекдотах. І, звісно, ця спільнота інша. До прикладу, є середовище людей, яких називають «ватою». Вони не хочуть критично мислити, їм байдуже, що відбувається навіть поруч із їхнім будинком.
Є більше соціально-культурних, а не географічних відмінностей. І якщо людина, наприклад, зі сходу виходить із цієї зони телепростору, сама аналізує події, має власну думку стосовно різних речей і самостійно приймає рішення — вона не може бути іншою від тією людини, яка робить те саме на заході країни. Такі люди мають схожу систему цінностей. І знову ж таки, є середовище людей, яким байдуже, які закриваються в собі, основна цінність яких — стабільність і безпека. Вони вибирають стабільність на противагу демократії, і такі люди є скрізь.
Ментальність людей визначається бажанням думати. Як у нас на заході є люди, які не хочуть думати, а просто сприймають профільтровану інформацію з телевізора, так і на сході. Оскільки нам ближче до Європи, то тут більше поширені ідеї інтеграції із Заходом. Натомість на сході, через інформаційну пропаганду, яка тривала роками, і через близькість до російського кордону, для місцевих еліт прийнятнішою є ідея зближення з Росією. Але передумова цього всього однакова — люди не хочуть думати.
Чи були люди, які кардинально змінили погляди після вашого волонтерського табору?
Найяскравіший випадок був у Краматорську. У цьому місті ми працюємо вже три роки, тому можемо робити певні висновки. Було двоє хлопців, які у період окупації підтримували «уряд ДНР», ходили на референдуми і протести, а потім їхній друг розповів їм про «Вільну хату». Вони самі вирішили дізнатися, що це таке.
Прийшли до нас на якийсь із творчих заходів, познайомилися з нами, з іншими волонтерами «Вільної Хати» — і у результаті стали одними з найактивніших волонтерів осередку. Вони зрозуміли, що ними маніпулювали. В них була можливість порівняти, чим є «ДНР» і якою є справжня Україна.
Таких людей, які змінили свої погляди, було чимало. На сході люди сприймали Майдан у дуже практичному вимірі — Порошенко здійснив переворот і прийшов до влади. У багатьох містах на сході Україна асоціюється з Порошенком. Ми теж не задоволені на 100% владою, але розуміємо, що вона краща, ніж попередня. Ми намагаємося пояснити людям, що Україна — це ні Порошенко, ні Гройсман, ані місцева влада. Це ми з вами. І саме від нас залежить, якою буде Україна через декілька років.
Коли ми даємо волонтерам можливість власноруч відбудувати чиєсь помешкання і таким чином змінювати чиєсь життя, то вони дуже швидко усвідомлюють, що від них щось залежить. Конкретно від них самих. Маленькими кроками вони переосмислюють свою роль і важливість не лише прав, а й обов’язків. Так ми поширюємо ідею проактивного громадянства.
Ми намагаємося пояснити людям, що Україна — це ні Порошенко, ні Гройсман, ані місцева влада. Це ми з вами. І саме від нас залежить, якою буде Україна через декілька років
Із 400 волонтерів, які працювали з нами впродовж року, 50 точно стануть агентами змін на місцях. Бо це люди, які переосмислили поняття відповідальності і зрозуміли, чому вона така важлива. Ми намагаємося формувати мережу людей, які будуть практикувати відповідальне громадянство.
Скільки проектів ви уже реалізували? Скільком родинам подарували надію на краще завтра?
Ми працюємо вже три роки. Об’їздили 15 міст, залучили близько 700 волонтерів з різних регіонів (і навіть з-за кордону) і відбудували близько 70 осель.
Наша концепція дещо змінилася із моменту заснування. Раніше ми реагували на критичні потреби, відбудовували помешкання, які були майже зруйновані війною. Бувало так, що залишалася одна стіна і ми піднімали всі інші, ставили дах, робили внутрішній ремонт. Зараз більше допомагаємо сім’ям загиблих чи поранених воїнів, переселенцям, які були вимушені поїхати в інше місто і намагаються налагодити своє життя, а також підтримуємо багатодітні сім’ї. Ми шукаємо людей, які не здалися.
Була одна сім’я із Мелітополя. Батько мав наскрізне поранення. Перед війною почав робити ремонт у своєму будинку, але після поранення не міг дати раду всьому. Та він не здавався і навіть на візку продовжував косметичні роботи в оселі. Коли ми приїхали, то були дуже здивовані силою і мужністю цього чоловіка.
Ми намагаємося вибирати такі родини, які не опускають рук, незважаючи на жодні негативні обставини. Нам важливо, аби волонтери відчували, що роблять корисні справи, щоби розуміли, для чого вони їх роблять і що вони потрібні саме цій сім’ї. І хоча ми перефокусувалися з відбудовчих проектів до внутрішньо-оздоблювальних робіт, нам все одно важливо, щоби це була родина, яка хоче щось змінити.
Які ваші подальші плани? Як розширюватиметься географія волонтерських таборів?
Тепер ми фокусуємося не тільки на прифронтових містах, а й намагаємося «копати глибше» — поширювати формулу гуртування людей по всій Україні. Та зважаючи на те, що найбільша потреба в цьому є на сході, то шість міст-учасників зі сходу, по троє — на півдні і заході та всього два — із Центральної України.
За якими критеріями ми вибираємо міста? У кожному місті шукаємо координатора, який зацікавлений в ініціативі і готовий співпрацювати. Крім того, аналізуємо ситуацію в місті: чи є перспектива для об’єднання громадських організацій, чи достатньо сімей, яким варто допомагати, тощо. Крім цього, нам важливо, аби місто могло і нас чомусь навчити.
Незабаром будемо розгортати табір у Чорткові, що на Тернопільщині. Це одне із найуспішніших міст у контексті міського самоврядування. Там дуже прогресивний мер — Володимир Шматко, який активно розвиває міжсекторальну взаємодію бізнесу, громади і влади. І це той випадок, коли ми не лише хочемо допомогти місту, а й показати волонтерам з інших регіонів, як це робиться. Крім того, з Чортківського району загинуло найбільше людей на війні, тому ми дуже хочемо допомогти їхнім родинам.
Ще одна важлива місія — показати молоді багатство інших регіонів. Якщо табір у Краматорську, то більшість волонтерів у нас із Центральної та Західної України. І навпаки. У нас така концепція: 20 волонтерів, що прибули з інших регіонів, і 20 місцевих.
Коли ми працювали на сході, то обов’язково возили волонтерів на Хортицю і розповідали їм про козацтво та важливість цього явища в українській історії. Ми намагаємося не лише долучати до спільної роботи, а й давати знання.
Чи є якась кінцева мета, після якої БУР як проект, виконавши поставлені завдання, перестане існувати?
Не настане ситуації, коли суть існування зникне. Такі проекти успішні навіть в економічно розвинутих країнах. Комунікація — завжди важлива. Треба розуміти, що ми використовуємо волонтерство і відбудову лише як інструмент об’єднання людей. Ми хочемо сприяти спілкуванню українців із різних регіонів та виховували почуття відповідальності за свою країну.
У нас є мета, щоби в Україні діяла мережа активних, тверезомислячих молодих людей, які братимуть на себе відповідальність на місцях, створюватимуть осередки людей, які контролюватимуть владу, які займатимуться креативним бізнесом і розвиватимуть громаду у всіх можливих напрямках.
Що для тебе самого означає робота у такому проекті, як БУР? Чому ти цим займаєшся?
Я історик за освітою. Навчався у США на історично-політичних студіях, рік працював у Національному фонді демократії. У липні 2014-го повернувся в Україну. Те, чим займалася «Львівська освітня фундація», дуже збігалося з тим, що я хотів би робити.
Я із багатодітної сім’ї і завжди відчував цінність спільноти. Слово «спільнота» не є для мене порожнім і має в собі глибокий сенс. Я дуже відчув це, будучи студентом УКУ. В університеті теж було створене особливе середовище людей, які керувалися іншими цінностями, де не було корупції тощо. Я розумів, що такі речі потрібно поширювати. Розбудова спільнот, громад можлива тільки тоді, коли відбувається спілкування між людьми і коли є спільний ціннісний фундамент. Відтак уже майже три роки я займаюся тією справою, яку вважаю дуже важливою, і через це дуже щасливий.
Підтримати ініціативу фінансово можна за цим посиланням.
***
«Місця успішних ідей» — спільний проект The Ukrainians, Radio SKOVORODA та «Громадське. Львів», який здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
