У межах IV Lviv Media Forum відбулось вручення щорічної премії ім. Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці». Цьогоріч «Капітула Поступу» присудила нагороду Наталії Седлецькій, журналістці-розслідувачці, авторці та ведучій спільного проекту Радіо «Свобода» і каналу UA:Перший «Схеми».
Лекцію Свободи цьогоріч виголосив Святослав Вакарчук. Ми занотували для вас його виступ.
Уже 25 років ми будуємо державу Україну. І 25 років ми сперечаємося, що таке Україна і хто такий українець. Як у XXI столітті означити ці поняття? Хтось скаже, що це очевидно: той, хто ідентифікує себе українцем, той і має право називатися українцем. Добре, але якщо інші не хочуть тебе такими ідентифікувати, не визнають тебе такими?
Якщо ти не народився в Україні? Якщо маєш інший паспорт? Говориш з акцентом? Чи з акцентом, але щиро співаєш українську пісню, маючи при цьому темну шкіру?
Хто визначає, хто з нас українець, а хто ні?
Вірменин Сергій Нігоян чи білорус Михайло Жизневський. Вони були українцями? Вони можуть називатися українцями? І хто більші українці: вони — чи ті, хто, маючи стовідсоткову українську кров, голосували у Донецьку на референдумі?
Щоби відповісти на це запитання легко і без суперечок, нам потрібно фундаментально змінити парадигму сприйняття того, що таке наша держава. Уперше за 25 років відповісти собі, яку державу ми хочемо мати, хто і для кого її будує. Це три ключові питання.
Мій ключовий посил сьогоднішньої лекції полягає в такому: нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі, а почати будувати державу, засновану на патріотизмі конституційному.
Не спільне минуле, походження, кров чи зовнішня подібність має нас об’єднувати, а спільні цінності, спосіб життя, правила гри, врешті — Конституція. Вони роблять наше життя комфортним саме на цій території, в цій спільноті в цей час і для наших дітей в майбутньому. Ось, на мою думку, ключ до успіху.
Хтось запитає — у чому проблема, хіба ми так не робимо? Насправді – ні. Ми досі живемо в парадигмі, про яку мріяли, можливо, наші предки або люди, які хотіли будувати українську державу наприкінці XIX — на початку ХХ століття. Тоді, на зламі епох, великі імперії розвалювалися, а маленькі європейські, і не тільки, народи відчували свою ідентичність, ґрунтуючись винятково навколо своєї мови, культури або спільної історії. Так було легше протистояти великим космополітичним імперіям: російський, габсбурзькій, німецькій і так далі. Тоді це спрацювало, тому що світ був закритим. Тоді це був єдиний спосіб об’єднатися. Як об’єднатися проти великого ворога? Знайти сусіда, котрий є таким самим, як і ти. Мені здається, що у ХХІ столітті ця ідея вже не працює. Тим паче з такою державою, як Україна.
Україна, яку часто порівнюють із Польщею, далеко не Польща. Ми ніколи не мали однорідної національної картинки по всій території, ми ніколи не говорили тільки однією мовою, ми ніколи не мали великої довгої історії державності. Так, ми є законними спадкоємцями гарної історії, що починається із Київської Русі і далі. Але ми маємо усвідомлювати, що держава, створена 1991 року, утворилася під впливом не наших суб’єктивних, а певних об’єктивних історичних обставин. Вона була зшита із різних шматочків різних країн та різних людей, які мали різну історію, різне бачення майбутнього, різну мову і деколи ходили у різні церкви.
Нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі, а почати будувати державу, засновану на патріотизмі конституційному
Коли ми хочемо сьогодні сказати, що таке нація, то мусимо перестати думати про речі, які нас роз’єднують, не лише тому, що вони стають елементом політичних спекуляцій, а тому, що система є нестійкою. Вона рано чи пізно буде все більше розхитуватися, якщо не буде певних стовпів, які її триматимуть.
Трохи до історії. Спочатку до історії релігії. Мойсей, коли виводив євреїв із єгипетського рабства, робив це для того, аби врешті-решт прийти до гори Синай і там отримати від Бога 10 заповідей. Насправді це і була перша їхня конституція. Саме там, з новою конституцією та новими «правилами гри», а не просто із спільним минулим, ідучи лише вперед і забуваючи про рабство, вони почали будувати власну історію.
Згадаймо історію Сполучених Штатів Америки. Коли у XVIII столітті батьки-засновники США будували країну, вони не опиралися ні на що, окрім принципів. Ці принципи вони взяли у книжках і своїх мріях. Вони читали Локка, Монтеск’є, Аристотеля і Платона. Вони хотіли збудувати державу, в якій було б легко жити. Так, їм було легко, бо вони створювали її з нуля. Але вони робили державу мрії і державу майбутнього. І не оглядалася на речі, які кайданами тримали їх у минулому.
Закінчення Другої світової війни. Німецький Рейх, на щастя, переможений. Але що робити німцям? Нація, яка стільки років була привчена до того, що вона — найкраща на землі, раптом виявилася переможеною. Конрад Аденауер, перший прем’єр-міністр Західної Німеччини, запропонував нову ідею. Коли у німців стався крах ідентичності, то вони почали запитувати себе: ми хто? Ми німці? А ті, хто живуть у Східній Німеччині? Вони також німці, але інші німці?
Конрад Аденауер тоді сказав: «Так, ми говоримо німецькою мовою, так, у нас східна культура. Але не це нас сьогодні об’єднує. Бо є інші люди, які говорять німецькою мовою, але мають інші принципи. Це цінності суспільства демократії».
Саме так, на принципах конституційного патріотизму, збудувалася Західна Німеччина, яка пізніше об’єдналася зі Східною.
Коли помер Франко, то Іспанією почали керувати інші політики, які також відчували крах ідентичності. Це не була просто монархічна країна. Це нам звідси, здалеку, здається, що Іспанія — це просто Іспанія. Там стільки різних культур, народів і мов, що, якби вони знову почали говорити про кастильську Іспанію, я навіть не знаю, чи до сьогоднішнього дня існували б так успішно.
Конституційний патріотизм працює там, де є неоднорідне середовище, різна історія і де потрібно об’єднувати людей на основі певних фундаментальних принципів. Принципів, які, на перший погляд, здаються тривіальними, але насправді об’єднують нації набагато сильніше. Погодьтеся, легко будь-якому політику чи то зсередини, чи ззовні розділити нас за принципом мови чи Церкви. Але чи легко розділити націю за принципом: хто за чесний суд — хто проти чесного суду? Або хто за свободу слова і преси — і хто проти?
Дуже важко роз’єднати суспільство, яке побудоване на ідеалістичних, однак прагматичних та комфортних для життя принципах. Усім нам — політикам, журналістам і просто громадянам — варто замислитися, що Україну у XXI сторіччі ми можемо збудувати як державу, засновану на принципах та правилах гри, що зрозумілі всім українцям, незалежно від того, якою мовою ми говоримо, в яку церкву ходимо, в якій частині країни народилися.
Коли житель села на Харківщині, що недалеко від кордону з Бєлгородською областю, буде відчувати більшу ментальну, інтелектуальну та соціальну близькість із жителем прикордонного львівського села, аніж зі своїм сусідом через кордон, це буде означати, що ми збудували політичну націю.
Хтось може мені заперечити, що це певний ліберальний космополітизм, який повністю перекреслює історію і самобутність. Абсолютно ні. Конституційний патріотизм і космополітизм — дві різні речі. Я вважаю, що українська нація повинна мати, плекати, культивувати і підтримувати свою ідентичність. Але перш ніж ця ідентичність буде виведена на певний порядок денний, ми маємо звернутися до більш фундаментальних речей. У якому суспільстві ми живемо? Як збудувати справедливість? Як зробити так, щоби кожному з нас було комфортно у цьому середовищі? Як зробити так, аби ми пишалися своїм способом життя, а наші діти не хотіли їхати звідси?
Ці речі досягаються тяжкою і кропіткою роботою, коли дотримуються простих, але дуже важливих принципів. Один закон для всіх. Чесні суди. Відсутність корупції. Свобода слова. Свобода економічної дії. Чіткі виконання обов’язків кожним громадянином. Не лише вимагати від держави, аби вона щось робила для тебе, а й завжди платити податки і не давати хабарів. Це ті речі, які ти береш на себе як відповідальність, але за це сам по краплині створюєш свою країну.
Далі дуже важливий момент. Нещодавно ми побачили, як різко ідентичність та патріотизм стають у пригоді, коли починається зовнішня агресія. Події на сході України допомогли зрозуміти хто є хто. В одній приватній дискусії на цю тему мене запитали: «Може ти, Святославе, і маєш рацію. Але ж люди, виховані на принципах класичного кровного патріотизму, першими були готові зі зброєю в руках захищати свою країну?».
Так, це правда. Тому що вони мали хоча б якісь принципи. Тому що інших людей, про яких я говорю, не існує. Якби ми вирішили захищати не лише свою мову, свою культури, свою ідентичність, а й свій спосіб життя, правила гри, мораль і Конституцію, якою ви пишається, черги у військкомат були б утричі більшими. Я у цьому абсолютно упевнений.
Наше завдання — нарешті почати будувати країну, засновану на принципах справедливості і комфортного життя. Давайте не існувати в парадигмі XIX сторіччя. Сьогодні не може бути «свій» або «чужий» за походженням, паспортом, мовою. «Свій» — якщо сповідує ті самі принципи, «свій» — якщо готовий у цій країні будувати майбутнє, яке ти вважаєш для себе і своїх дітей ідеальним, «свій» — хто поруч із тобою захищає це майбутнє. Такий поділ «свій» – «чужий» для мене зрозумілий. А всі інші — слабкі.
Я більш ніж упевнений: якщо ми не перестанемо думати про Україну як країну, в якій маємо збудувати ідеальний світ для себе і наших дітей, одночасно по-старому думаючи про минуле, про наші заслуги, про те, хто кращий і хто гірший, ми довго не проживемо в Україні.
І останнє. Пригадую, як у всіх старших людей, та й у нас в дитинстві, у вітальнях стояли серванти з посудом. Цей посуд використовували лише тоді, коли приходили гості. Кожного дня їли зі звичайного старого посуду. Але це був певний символ, якого не можна було чіпати. Коли я запитав у бабусі, навіщо він там стоїть, вона сказала: «Так треба. У людей так прийнято».
Давайте перестанемо дивитися на нашу країну як на вітальню з сервантом, у якому стоїть цей посуд. Давайте замінимо старі меблі на практичні, а самі візьмемо той найкращий посуд і будемо їсти з нього щодня, бо ми того заслуговуємо.
Давайте думати про дім, який ми будуємо. Ми боїмося викинути зайву річ тільки тому, що вона нагадує нам про щось, але найголовнішу пам’ять ми все одно ніколи не викинемо. Це наш ген крові, це захищено нашим інстинктом самозбереження, з цим усе буде добре.
Майбутнє сьогодні значно важливіше для нас. Значно, тому що захищати своїх дітей чи створювати щось своїми руками — це речі, які творитимуться швидше й ефективніше, ніж те, що дісталося вам у спадок. Навіть якщо воно дісталося у спадок він ваших батьків.
Тому що створювати своїми руками — це найбільше щастя, за яке ми тримаємося. Цей клей, цей цемент, ці правила гри, цей спосіб життя — це те, що має об’єднати нас, а цеглиною має залишатися наша національна ідентичність, яка не ділиться.
Над текстом працювали: Іра Климко, Вікторія Корнійчук, Марічка Крючок, Марічка Паплаускайте, Юліана Паранько, Софія Пилипюк.
Фото: Ірина Середа/Lviv Media Forum
