Часто школа — це зведення дітей до спільного знаменника. Однакові завдання, програми, методики. Від дзвінка до дзвінка: сидіти рівно, не крутитися, не розмовляти, відповідати строго за підручником. Аж поки із цих заборон не виросте глуха стіна, за якою можна загубити унікальність дитини. Утім, альтернатива є.
Тут немає підручників і оцінок. Натомість є мета виховати впевнену в собі особистість, якій вистачить волі та вмінь робити ідеї реальністю.
Основоположник вальдорфської педагогіки — австрієць Рудольф Штайнер — свою першу школу заснував 1919 року у місті Штутгарті для дітей робітників фабрики «Вальдорф-Асторія». Відтоді вона стала чи не найпоширенішою у світі незалежною системою альтернативної освіти. Навчання для життя, а не для оцінок — одна з її ключових ідей. До України ця система дісталася аж за 70 років. Лише 1993-го відкрили першу таку школу в Одесі. У 2001 році Міністерство освіти видало наказ про впровадження вальдорфської педагогіки в Україні. Але досі офіційно в нас цих шкіл — лише чотири. Кореспондент The Ukrainians підглядала за таким нетиповим навчанням.
Своя атмосфера
На перший погляд, звичайна школа. Школа таки звичайна, а на подвір’ї — розкопки. Тут і там хлопчаки з лопатами. Лопати від них переважно вищі.
Поряд, у затінку від дерева, що на нього вони повісили свої наплічники, лежать двоє дівчат. Розглядають небо.
Мені сторожко. Чекаю, що хтось сполохне дітей, накаже встати з холодної і брудної землі. Але дорослі не розбавляють дитячого багатоголосся. Дівчата вивчають хмари. Розкопки тривають. Ріжуть землю лопати.
Гадаю, може, це суботник або ще якась важлива примусова робота. Але ні. Просто у дітей виникло бажання шукати скарб гнома. Усе, що було потрібно для реалізації, — інвентар. Показали, як вправлятися з лопатою, — і ось на подвір’ї виросли вглиб окопи.
За процесом наглядає вчителька групи продовженого дня Марина. Знаю, що її донька у перший клас ходила двічі — у звичайній і у вальдорфській школах. Кожна нова учениця, що прибігає притулитись до вчительки (а роблять вони так часто), здається мені її донькою.
Розпитую про відмінності у навчанні. Класи порівняно невеликі — більш як 25 дітей не беруть.
— Інакше важко добре знати всіх, — каже Марина. І пояснює: у вальдорфській школі звертають увагу на особливості кожної дитини — який у тебе тип темпераменту, інтроверт ти чи екстраверт, маєш кращу пам’ять зорову чи тактильну.
— Що тут у вас? Усе нормально? — Марина поспішає в епіцентр раптової штовханини поміж учнями. Розпашілий хлопчак, притиснутий однокласником до землі, сміється і киває, даючи зрозуміти, що це лише гра. — Добре. Буде потрібна допомога — скажете.
— І ви їх не роздійматимете? — питаю.
— Ні. Вони ж сміються. Поки це не переходить в агресію — навіть корисно. Їм потрібне відчуття не тільки свого, а й чужого тіла. Потрібно вчитися розуміти, де межа. Є навіть така методика. От, дайте руки, — Марина впирається у мої простягнуті долоні. Відчуваю, як вона злегка тисне. — Так вчимося розуміти межі: я — не я.
Ця вальдорфська школа співіснує в одному приміщенні зі школою звичайною. А тому Марина щодня спостерігає різницю у ставленні вчителів до дітей.
— Коли проходиш повз звичайні класи, там такий крик! І на перерві оце: «Не бігай!», — вчителька імітує строгість. — Коли тебе бояться — це легше, аніж знайти підхід до кожної дитини. Простіше кричати «Тихо!».
Усьому свій час
Власну доньку Марина віддала у перший клас гімназії, коли їй виповнилося шість. І помилилася, — визнає тепер жінка. Донька висока, уже вміла читати й писати, а тому в садку ще на рік залишати її не захотіли. Перші півроку у школі минули добре, а навесні дитина перестала їсти. Лікарі були одностайні: усе від нервового перенавантаження.
Уже в першому класі у дітей почалися контрольні: завдань багато, швидкість — висока. А якось дівчинка принесла додому зошит, де замість довгого диктанту був написаний лише один рядок. Чогось не дочула, повернулася перепитати в сусідки, а вчителька її насварила.
— Донька побоялась запитати і не дописала. А диктант, між іншим, я подивилась в Інтернеті, за другий клас був. Тоді й вирішили перейти до вальдорфської школи, — розповідає Марина. — Але тут не дозволяють у шість вступати. Тому нас знову відправили у перший клас.
Такий підхід підтримують і лікарі, які вже котрий рік б’ють на сполох — у шість років до першого класу зарано, носити наплічник із підручниками заважко, а оцінки завдають забагато стресу. Тому діти так часто й хворіють. Вальдорфська ж педагогіка спирається на фізіологічний розвиток дитини, а навчальну програму розроблено так, аби не перенавантажувати дітей.
Крім того, один учитель супроводжує клас аж вісім років. За цей час вибудовуються особливо довірливі стосунки з учнями, а педагогу легше створювати програму і розуміти оптимальну кількість домашніх завдань.
— Удруге навчатися у першому класі виявилось не нудно, — запевняє Марина. — Навіть ті самі букви діти вивчають тут нетипово: проспівують чи виліплюють. Донька тепер після уроків іти зі школи не хоче, стала такою творчою. Більше не хворіє — у них багато вправ на дихання, потрібних для розвитку легенів.
Марина відволікається від розмови, поспішаючи до низенького, але рослого дерева, де на гілці вмостилися дві дівчинки.
— Другий клас, другий клас, злізьте! П’ятий клас почав малювати це дерево. Вони його спостерігають, — терпляче пояснює дівчаткам. — Ви ж не хочете, щоби вони від малюнка відривали шматок через зламану гілку?
Цікаво вчитись без оцінок
Ранок першачків у київській вальдорфській школі починається не за партами, і навіть не у класі, у звичному розумінні. Діти стоять колом посеред кімнати, розфарбованої у приємний пастель. Кутки оздоблені легкою матерією, що ховає за собою полиці з дитячими забавками. Крім того, є шафа з навчальним приладдям. Усі предмети виготовлені з природних матеріалів.
Добряче запізнившись, останнім у клас заходить Артем — світловолосий хлопчина в окулярах із жовтою оправою. Діти кидаються його обіймати. І вчительці доводиться витягувати хлопця з-під завалу обіймів однокласників. Це і зрив навчального процесу, і порушення дисципліни, і чудовий привід накричати, — думаю про можливі сценарії розгортання подій. Але після сплеску радості діти самі повертаються в коло.
У вальдорфських школах шукають креативні підходи до викладання. Суттєві відмінності є як у формі організації навчального процесу, так і у методах навчання.
Зараз у першому класі триває ритмічна частина уроку математики. Діти хором вітають новий день і починають навчальні ігри. Вчителька та її асистентка дістають із шафи спеціальні мішечки-м’ячики і передають їх по колу. Учні рахують вголос. Так, каже учитель, вони вчаться через власні переживання і особистий досвід. Це один із принципів вальдорфської педагогіки.
Школа тут живе епохами. У розкладі, замість першого, простягається єдиний «головний урок». Майже впродовж місяця щодня у дітей буде математика. А коли закінчиться — розпочнеться епоха мови. Традиційні вчителі стверджують, що діти можуть усе на світі забути, але вальдорфські впевнені: якщо так, то марне було навчання. Бо насправді все, що залишається, — це і є знання. А момент пригадування для дитини сам собою є дивовижним: «Я тим уже півроку не займався, проте можу відновити знання у пам’яті».
Після ритмічної частини учні переходять до класу. Тут свіжо і пахне деревом. Із нього витесані усі стільці та парти. У кожного учня — тканинний пенал ручної роботи з різнобарвною крейдою всередині.
Дітям роздають їхні зошити-альбоми, які згодом мають стати учнівськими підручниками. Звичайних тут просто немає. Спочатку клас пригадує попередньо вивчені цифри та їхні значення в природі: земля — одна, ока, вуха — два. Над «дев’яткою», яку вивчають сьогодні, добряче замислюються. Учителька підказує — стільки часу жінка очікує на народження дитини. І поряд з римською цифрою «9» діти малюють у зошиті вагітну жінку.
— На жаль, наше суспільство переповнене дорослими, які продукують прекрасні ідеї, але не мають волі їх реалізувати, — пояснює користь подібної методики вчителька цього класу Наталя. — А якщо дитині дати простір, де вона творчо і вольово діє (а саме це її розвиває), тоді буде формуватися стійка координація «ідея — воля».
У саморобних підручниках видно не тільки реалізацію ідей, а й поступовий розвиток дитини.
— Тут я ще погано малювала… Тут — краще, — з гордістю в голосі показує мені свій підручник семирічна Софія.
На третьому уроці першачків ділять на дві групи: одна йде на іноземну, інша залишається на рукоділля. Через мить діти зосереджуються на роботі — шиють мішечки. Голки із товстими нитками пірнають у тканину. На диво, уже в першому класі вони добре справляються з роботою.
— А як вам живеться без оцінок? — розпитую Наталю після уроків.
— Добре! Чудово! — ніби дивується такому запитанню вчителька. — Діти ж хочуть вчитися, тому що в них є природний інтерес і тому що їм подобається, а не тому, що прагнуть оцінок.
Діти ж хочуть вчитися, тому що в них є природний інтерес і тому що їм подобається, а не тому, що прагнуть оцінок
Традиційну систему оцінок Наталя вважає необ’єктивною. Замість них у вальдорфській школі є рівні: початковий, достатній, середній, високий. Утім молодша школа обходиться і без них. Роботи дитини учитель «оцінює» усно або пише коментар до завдання. Оцінюють відносно минулих досягнень кожного конкретного учня, а з однокласниками ніколи не порівнюють.
Окрім навчання на уроках, діти працюють із проектами. Що старшими стають, то серйозніші роботи. Наталя розповідає, як колись 11-класники самі робили для себе парти.
— Тут такий момент: що вмію, те для себе зроблю. І немає на кого нарікати. Тоді й ставлення до людей інше. Не обов’язково бути талановитим. Це радше спосіб показати: доклавши зусиль, можна навчитись усьому і знайти себе.
Батьківське питання
Вальдорфська педагогіка — не забавки, як може здатися на перший погляд. Навчальна програма, так само, як і у традиційній школі, затверджена Міністерством освіти і на виході з 9-го чи 11-го класу діти отримують визнаний державою атестат. Проте шкіл таких небагато. На всю Україну — лише чотири: у Дніпропетровську, Кривому Розі, Києві та Одесі.
Як розповіли The Ukrainians у профільному міністерстві, протягом останніх років поступово починають з’являтися нехай не повноцінні школи, але окремі вальдорфські класи та групи у дитячих садках. Щоправда, їх теж можна порахувати на пальцях однієї руки. Водночас батьківські та педагогічні ініціативи з відкриття вальдорфських закладів виникають у Харкові, Кам’янці-Подільському, Івано-Франківську, Рівному, Луцьку, Миколаєві, Львові та інших містах України. У МОН про ініціативи знають, розвитку не перешкоджають, але й допомогти, зазначають, особливо не можуть.
«Важливим чинником відкриття нових навчальних закладів, що працюють за вальдорфською педагогікою, є наявність підготовлених педагогічних кадрів», —пояснюють у міністерстві.
Наразі таку підготовку здійснюють на єдиному Всеукраїнському педагогічному семінарі, який організовує ВГО «Асоціація вальдорфських ініціатив в Україні». Навчання триває три роки.
Утім, як пояснює голова асоціації Ірина Шастал, аби стати вальдорфським викладачем, окрім відповідної освіти, потрібен ще й особливий хист.
— Це не просто набір умінь. Це мистецтво. А мистецтво — там, де ти вільно працюєш, але водночас спираєшся на закони й закономірності. Кожен такий педагог — на вагу золота! — каже Ірина. — Просто прочитати книжку і почати працювати не вдасться.
Для успішного створення навчального закладу насамперед необхідне бажання батьків. Вони ж найчастіше і стають учителями.
— Пересвідчуються у тому, що педагогіка діє, і йдуть здобувати освіту. Я сама з таких. Після 11 років роботи у звичайній школі перевчилася. Заради сина, — знаючи внутрішню кухню традиційної освіти, Ірина не хотіла, аби її дитина стала заручником шкільної системи.
Вальдорфська педагогіка, звісно, має і своїх критиків. Зокрема їй закидають недостатню адаптованість в Україні, адже у таких школах відзначають деякі свята, запозичені з європейської традиції, але нетипові для нас. Дехто сумнівається у правильності застосування вальдорфської педагогіки сьогодні, зважаючи на те, що спершу вона була покликана виховувати покоління робітників, а не розвивати особистості. Є люди, яких насторожує сама особистість засновника вальдорфської педагогіки Рудольфа Штайнера, котрий є також автором антропософії — релігійно-містичного вчення. Утім пані Ірина переконує: ті, кого хвилюють такі питання, просто не зрозуміли суті. А батькам усі нюанси роз’яснюють перед тим, як приймати дітей до школи.
— Наша школа — для свідомих батьків, людей, які самі поставили собі запитання: «Чого іншого я хочу в освіті для своєї дитини?».
→ Фото — Альона Тихонова
