Він вісім років живе без відпусток. Не через злидні і не через трудоголізм. Пояснює просто — якщо у житті займатися тим, до чого справді лежить душа, то й не втомлюватимешся. Він займається фотографією і, здається, дуже любить свою професію.
Зйомки для New York Times або Wall Street Journal не вважає найбільшими життєвими досягненнями. Esquire, Forbes, Billboard чи Men’s Health — гарні рядки у портфоліо. З цим легше рухатися далі. Але найважливішим Олександр Маслов вважає інше — власні проекти, у яких можна творити на сто відсотків вільно. Саме вони, каже фотограф, і є тими китами, на яких твориться твій персональний бренд.
…Піраміда потреб Маслова майже повністю відтворює піраміду потреб Маслоу. Для нього також найголовніше у житті — займатися творчістю. І у такий спосіб — змінювати почуття та цілі життя людей, мотивувати їх та провокувати.
Олександр Маслов живе у Нью-Йорку і живе сьогоднішнім днем. «Усесвітній плавильний котел» особисто для нього — місто, де сконцентровано найбільше творчих людей у світі. Там дуже високий рівень конкуренції, але й дуже високі можливості для самореалізації. Але, каже фотограф, він і сам не знає, де житиме за півроку. І, очевидно, через це не надто переймається.
Успіх, каже Саша Маслов, залежить від амбіцій. І неважливо, які вони. Важливо — перетнувши фініш, почуватися щасливим і пишатися тим, що робиш.
Як ти став тим, ким ти є зараз?
Такі питання зазвичай ставлять, аби підкреслити статус в людини, у якої беруть інтерв’ю. Я не вважаю, що у мене цей статус є, тому просто розкажу про себе.
Я народився у Харкові у 1984-му. В Україні жив до 2008-го. І у дитинстві, і у підлітковому віці часто подорожував. Відповідно, зі самого початку у мене сформувалася така хороша звичка, любов до постійних мандрівок.
Деякі мої родичі — американці, фактично — американізовані українці. Тож мені було, до кого їздити туди в гості. Уже зі 16 років кожного літа я бував у Штатах. Але жив тоді в Україні. Сьогодні уже мешкаю в Нью-Йорку.
Чому саме це місто? Маю велику любов до велетенських міст. А крім цього, у Нью-Йорку активно працює велика кількість журналів, телеканалів, фотоагенцій й інших середовищ, де є можливість співпрацювати з іншими людьми. Я думаю, що Нью-Йорк — найпрогресивніше з точки зору медіа місто у світі. Та і загалом!.. Нью-Йорк є Нью-Йорк! Це місто, де постійно щось відбувається. І це щось — завжди дуже цікаве.
Колись вирішив, що житиму саме тут. Переїхав шість років тому. Але перебуваю у Нью-Йорку десь лише півроку на рік. Увесь інший час проводжу в мандрівках. І в Україні — в тому числі.
Твої рідні мешкають у США. Виходить, твоє рішення переїхати було зваженим, свідомим і давно обдуманим?
Ні. Я не схильний приймати такі далекосяжні рішення, планувати щось на півроку наперед. Коли приїздив сюди, то не знав, що лишуся тут напостійно. Я і сьогодні не можу впевнено сказати, де буду за кілька місяців. Але мені дуже подобається такий темп життя — не загадувати наперед. Як на мене, так жити — найцікавіше.
Водночас багато хто вважає таку позицію не дуже правильною. Мовляв, одна з найбільших вад українців — те, що ми не вміємо планувати стратегічно, на багато років наперед…
По-перше, я не погоджуюся із цією думкою. Вважаю, що не надто правильно робити якісь всезагальні висновки на основі геному українців. На мою думку, кожна людина — унікальна й специфічна. Не можна казати: «Усі українці — такі-то і такі-то, бо їх об’єднує певна характерна риса». Ні. Кожен з нас зростає у певній родині, у певному місті, спілкується з різними людьми і саме так формується. Наше коло спілкування, час і місце, де ми живемо, — ось, що впливає на кожного з нас. А не якийсь «прадавній» теоретичний «суспільний геном».
Дякувати Богу, я виростав у досить демократичній родині. Мені дозволяли займатися майже усім, чого я хотів. Ця манера виховання, звичайно ж, могла «вилитися» у набагато гірші варіанти. Я міг стати, наприклад, розбещеним або невдячним.(Усміхається) Але, так-от сталося, що я виріс звичайним чоловіком, що намагається жити сьогоднішнім днем.
…З віком така позиція, звісно, дещо змінюється. З’являється більше відповідальності. Сьогодні уже намагаюся планувати трохи більше. І проекти, які ми робимо, тепер сприймаю не просто як спосіб самовираження, а як інвестицію в майбутнє. Це той фундамент, який допомагає нам будувати інші проекти, визначати своє майбутнє.
Але мені дуже подобається такий темп життя — не загадувати наперед. Як на мене, так жити — найцікавіше
Що саме вплинуло на те, ким ти є сьогодні? Чому ми зараз знаємо фотографа Сашу Маслова, а не фізика-теоретика, наприклад?
Зацікавлення фотографією у мене з дитинства. Мій батько, Геннадій Маслов, також займався фотографією. Він був одним із представників харківської школи фотографії. Та спільнота вважалася однією із найсильніших у всьому Радянському Союзі. Дуже багато інноваційних рішень, пов’язаних із фотозйомкою і фототехнікою, народжувалися саме у Харкові. Я дуже пишаюся, що мій батько був одним із тих, хто у 70-80-ті роки будував цю школу.
…Тобто спочатку мене надихнув батьків приклад. Я почав фотографувати дуже рано — десь у 6-7 років. Потім трохи закинув, але вже в середній школі повернувся до цього. І от уже десь перед повноліттям почав активно займатися у фотошколі Центру юнацької творчості. Там моїм вчителем був Олег Шишков — чудова людина і гарний професіонал.
Потім загальна цікавість трансформувалася у глибокий інтерес. Спочатку я цікавився документалістикою, мене захоплювала вулична фотографія. Потім перейшов на портрети, почав більше цікавитися персональними історіями людей. Тепер знову повертаюся до документалістики. Намагаюся водночас знаходити суміжні тематики, де можу ці стилі поєднувати.
Проект «Добровольці», наприклад?
Так, це саме той цікавий мікс документальної фотографії та портретизму. Така робота мені подобається, бо тут ти наче стикаєшся одразу з двома професійними викликами.
[do action=”post-slider”/]
Як і наскільки складно потрапити українському фотографу в New York Times, наприклад? До цього ідуть довго і важко, чи не так?
Тут, в Нью-Йорку, дуже висока конкуренція. Якщо не геніїв, то справжніх фахівців справді вистачає. Багато українських хлопців знімають для New York Times, як і я. Костя Чернічкін, наприклад. Він, до речі, один із найбільш талановитих українських фотографів-документалістів, як на мене…
Кажуть, що у Нью-Йорку живе більше 20 тисяч професійних фотографів. І, як не дивно, роботи вистачає практично усім. Кожен тут може знайти свою нішу — створювати специфічний стиль, промувати себе саме в світлі цього стилю.
…Є і дуже смішні штуки. От є, наприклад, фотографи, які спеціалізуються виключно на морозиві — вони усе життя фотографують ice-cream для рекламних оголошень. (Усміхається) Серед них є відомі постаті, які багато заробляють.
Проте мені таке не надто до вподоби. Більше з людьми подобається працювати, змішувати жанри, винаходити якісь нові цікаві штуки. Бо ж у нас, фотографів, дуже класна професія. Ми розвиваємося, впливаємо на середовище, а водночас і середовище — розвивається й впливає на нас.
Однак повернемося до твого питання. Якщо якийсь фотограф хоче працювати на великі медіа, то варто починати з малого — надсилати мейли, презентувати свої проекти… Найважливіше — працювати над своєю творчістю, поширювати її і завжди стукати у двері. Тільки тоді їх відчиняють.
Я вважаю, що дуже важливо — працювати, власне, над персональними проектами. Це саме те, що може продемонструвати твою унікальність. Бо немає кращої «мови», ніж самопрезентація, коли замість тебе говорять твої круті проекти. Тому вважаю, що перш ніж пропонувати себе чи претендувати на певну вакансію, слід мати своє чітке «професійне обличчя».
А як було в тебе?
У New York Times я працюю на замовлення. Переважно це портретна зйомка. Я б не називав New York Times своїм великим клієнтом. Це, радше, велике ім’я, великий бренд. Це допомагає. Коли я у Нью-Йорку, багато працюю саме на них. Проте це не є великим успіхом чи здобутком.
NYT було моїм першим клієнтом тут. Спочатку я зателефонував і банально — поспілкувався з їхнім редактором. Запитав, чи можна надіслати адресу мого сайту. Надіслав, чекав. Звичайно, чекати довелося якийсь час. На початку я працював асистентом, бо моє портфоліо, відверто кажучи, було досить слабким. Ну й крім цього, у тому виданні уже публікувалося багато фотографів. Отримати перше замовлення було не дуже й просто. Але, і це найважливіше, перше замовлення прийшло!
…Рівень фотографії тут дуже високий. Усе просто — у Нью-Йорку справді гремуча концентрація талановитих людей. Важко знаходити нові підходи, важко дивувати людей, важко «роззявити комусь рота» — усі вже все бачили. І важко довести, що ти — класний.
От знаєш, в Україні я зустрічав багато людей, які (як би це більш політкоректно сказати) мають занадто завищену думку про себе. І ця тенденція чомусь особливо масштабно поширена серед фотографів. Це смішно. (Усміхається) Я, наприклад, не вважаю, що фотографія робить якусь дуже важливу справу, комусь сильно допомагає, вирішує глобальні питання. А часом, спілкуючись з певними колегами, здається, наче вони своїми знимками Всесвіт рятують.
Більше того, фотографія — дуже егоїстична річ. Навіть якщо ми їдемо у зону якогось конфлікту, або, приміром, до якихось незвичайних, екстримальних місць, то…. Ви гадаєте, ми їдемо туди, щоб розповісти правду? Ні, всі фотографи, перш за все, роблять це для себе! Це дуже егоїстична справа. (Усміхається) Звичайно, що є розповідний аспект, сторітеллінґ, інше… Але більшість фотографів фотографують з простою метою — щоб особисто пережити щось непересічне.
Оця-от ситуація із завищеною самооцінкою деяких фотографів притаманна й іншим професіям. І це, напевне, є наслідком викривленого розуміння успіху. Ти працюєш на New York Times, але не вважаєш це великим досягненням. То що для тебе «успіх»? І чи вважаєш ти себе успішною людиною зараз?
Я б сказав, що у розумінні успіху в професії я на вірному шляху. Десь так. Я працюю над проектами, які мені цікаві. Роблю те, що мені подобається. Звісно, часом доводиться займатися чимось комерційним та нецікавим, але загальний тренд дуже добрий. Мені подобається зустрічати нових людей і відкривати нові горизонти. І це в мене сьогодні є.
Я б не сказав, що зараз я досяг якогось успіху, але, сподіваюся, що я саме на тому шляху. Сподіваюся, що займатимуся винятково цікавими для себе проектами. Дуже хочу, щоб ці проекти не були просто красивими, а щоб вони впливали на почуття й життя інших людей, щоби мотивували.
Добре, давай конкретизуємо. Заверши, будь ласка, визначення: «Успіх — це…»
Для мене особисто успіх — відчувати себе щасливим і пишатися тим, що ти робиш. Це якщо йдеться про роботу. Якщо твоя справа робить тебе щасливим, якщо ти закінчуєш день, розуміючи, що ти добре попрацював, то це успішно, як на мене.
Про тривалий у часі успіх мені сьогодні складно відповісти.
Ти дуже часто згадуєш слово «робота». Таке враження, що саме від нього будується все твоє інше буття… (Усміхається)
Моя робота — це моє життя. І ти правильно зазначив — усе «крутиться» навколо фотографії. Я цим живу.
Якими цінностями і принципами ти керуєшся? І чи чесність — цінність?
Коли ти почав це питання, то саме чесність — те, що першим спало на думку. Тому так, чесність — це безумовна цінність. Для мене дуже важливо, щоб усе було чесно. Я працюю з чесними людьми і сподіваюся, що інші можуть сказати про мене те саме. Завжди намагаюся чинити так, щоб усі вигравали від спільної справи, створити «додану вартість».
Чи є у твоєму житті якісь правила, які ти ніколи не порушиш?
Звичайно, такі правила є. Наприклад, намагаюся дуже багато працювати. Працювати постійно і над різними проектами. Дуже давно не брав жодних відпусток. Лише нещодавно моя дівчина переконала мене відпочити у січні кілька тижнів. (Усміхається) А насправді, я не відпочивав уже десь сім чи вісім років. І не втомився!
Чекай, тобто у тебе вже вісім років не було відпустки?!
Справа в тому, що відпустка для мене — це розвиток персональних проектів. Я от останні п’ять років займався проектом, який називається «Ветерани». Сайт вже майже готовий, до речі. Вже десь в січні буде презентація проекту.
Цей проект — про ветеранів Другої світової війни, які живуть по всьому світу. Я їздив в гості до них у різні країни, знимкував. Виходить дуже класний сторітеллинґ. Важливим і таким, що мене мотивує, є те, що це зникаюча генерація людей — їх дуже мало залишилося серед живих. Справді цікаво їх спіймати саме на останніх кроках життя.
Зрозуміло, що географія цього проекту дуже велика. Відповідно, мені довелося багато помандрувати світом заради цього. Такі поїздки можна називати й «відпусткою». Для мене це і є відпустка.
…Інколи я знімаю дуже прості історії. От нещодавно для того ж New York Times фотографував історію про Карибські острови. Поїхав просто, познимкував там місцевих жителів, ландшафт. Трохи відпочив заодно.
Хоча по-різному буває. От з ветеранами, наприклад, не просто, оскільки люди інколи викладають тобі історії, які вони нікому більше не розповідали. І це емоційно виснажує. Може бути важко…
Ну але зате в такі моменти ти, фактично, розумієш свою місію, свою соціальну роль. Це ж не морозиво для реклами фотографувати. Ти фактично «усною історією» займаєшся…
Про це я й кажу. Персональні проекти — дуже важливі. І це той плацдарм, на якому можна збудувати персональний бренд.
…Я ще про персональні амбіції хотів сказати. (Гуглить) Мене колись давно дуже-дуже зачепила одна фраза Степана Бандери. Я от саме її хотів знайти. О, є! Цитую: «Знаю два роди амбіції: велику і малу. Мала вдовольняється малими успіхами, зовнішніми поважаннями, формальною рацією і т.п. Для великої амбіції усі ці речі не мають жодного значення, вона знаходить задоволення не в дрібних особистих тріумфах, але у великій перемозі того, що стає змістом життя людини. І я маю таку амбіцію».
От, бачиш. У нього була амбіція — перегорнути чергову сторінку в історії нації та створити нову державу. А для мене такої амбіції не існує. Вона мене не цікавить. Безумовно, для мене важливо, щоб моя Україна була успішною й квітучою державою, але у мене немає амбіції іти в політику чи грати якусь схожу публічну роль.
Амбіції — дуже персональна штука. І якогось особливого рецепту немає. Якщо хочеш щось робити, то знайдеш якийсь шлях. І не обов’язково повинні творитися якісь мотивуючі історії успіху. Якщо у тебе є бажання й чітке бачення цілі, то все вдасться. Безсумнівно.
Чого, на твою думку, не вистачає українцям? Чи вистачає всього?
Я б сказав, що українському суспільству не вистачає виховання…
Що саме маєш на увазі?
Грубо кажучи, українці не вчаться. Ні з книжок, ні на помилках. Так є частково через нашу історію, частково через інші речі. За багато десятиліть ми толерували стільки маразмів, що сьогодні багато з них стали нормою. Корупція нормалізувалася, наприклад. Це, як на мене, найголовніша наша проблема зараз. Бо крізь призму ставлення до корупції формується чесність, відповідальність і все інше.
…Але я думаю, що нині Україна на правильному шляху. І всі ми маємо розуміти, що усе, що зараз відбувається в історичному контексті, — один момент, коротка мить. У книжках з історії за деякий час про Революцію Гідності напишуть однією сторінкою, а далі — маленьким абзацом. Тож з цього моменту, з цієї миті ми мусимо не колись потім скористатися, а вже — тут і зараз!
Скажи, будь ласка, до речі, як змінився медійний дискурс щодо України після Майдану? Бо певний час ми були на «перших шпальтах».
Так-так, про Україну дуже багато говорили під час Євромайдану, під час подій в Криму й на Сході. Та зараз, на жаль, це стихло. Медіа пишуть про найкритичніші точки. Тепер уже почалася Ебола, потім з’явився ISIS. Тож в американців з’явилися нові теми для weather-talk і вечірніх ток-шоу.
Знаєш, мені навіть трохи складно сказати про ставлення американців до подій в Україні вцілому. Нью-Йорк — це такий собі інтернаціональний хаб. Думки тут різні, але головна теза щодо подій в Україні була і лишається незмінною. Тут переконані, що це не винятково українські справи, а радше геополітична боротьба Росії і Заходу, велике змагання між Путіним з одного боку і Обамою, Меркель і Олландом — з іншого.
Які книги читаєш зараз? Які твої улюблені?
Ой, знаєш, читаю зараз доволі багато. Переважно це художні твори. Зараз дочитую «Атлант розправив плечі» Айн Ренд. До цього читав Джона Тула — «Змова бовдурів». Дуже смішна й хороша книга.
Один із найулюбленіших творів — «Гра в класики» Хуліо Кортасара. Узагалі читаю багато латиноамериканських авторів. А з українських читаю Жадана й Андруховича.
А які серіали дивишся?
Для кіно часу не вистачає. Останній серіал, що переглянув — «Лютер». Якщо спробувати виокремити улюблений, то це, напевно, «Сайнфілд».
Що б ти порадив молодим українцям?
Багато працювати! Працювати над тим, що їм подобається. І робити добро.
