У порожній спортзалі два інвалідні візки. На синьо-жовтих колесах напис Ukraine. Я одягнута в білу спортивну куртку, в руці незграбно тримаю шаблю. На голові в мене величезний шолом; він повністю поглинає мою голову, і я нічого не бачу крізь сітку. Зараз я вперше в житті сяду в інвалідний візок. Я здорова й можу ходити, але так треба — я вчитимусь фехтування на візках.
Мій учитель сідає у візок навпроти мене. Замість правої ноги в нього протез. Тримає в руці шаблю й показує мені, як вітатись: «Рука біля стегна — це стартова позиція. Зброю догори в бік суперника і назад до стартової». Втім, ефектного поєдинку не буде — не так легко відразу оволодіти шаблею і стати справжнім мушкетером. Таким, як мій учитель — Андрій Демчук, паралімпійський чемпіон-шабліст, який привіз «золото» з Ріо-де-Жанейро.
Звільнення від болю
Андрій народився з рідкісною хворобою ноги: його права стопа була значно товстішою за ліву. В дитинстві єдиною незручністю стало взуття — одні босоніжки на літо й єдині чоботи взимку, які робили на протезному заводі. Андрій жив повноцінним життям: грав із однолітками в футбол, займався атлетикою й навіть брав участь у змаганнях. Лише згодом, коли почав цікавитись дівчатами, сором’язливо ховав ногу в широких штанях: така тоді була мода.
Проте і хлопець, і його батьки знали: рано чи пізно ногу доведеться ампутувати.
Коли Андрієві було сім, вони з мамою поїхали до Москви, де мали мати цикл важливих операцій. Завадила застуда: тричі, коли призначали операції, у хлопця піднімалась температура. Що старшим ставав Андрій, то більше болю та незручностей завдавала нога. Останні два роки були справжнім пеклом.
— Найгірше було не те, що я відчував, а те, що відчувала моя мама, — зажурено згадує Андрій. — Вона зі мною завжди возилася. Я забрав у неї багато здоров’я. Звісно, я почувався тягарем. Мені ніхто про це не говорив і не сказав би, але я не раз чув: «В Андрія постійні проблеми з тією ногою».
У житті Андрій зустрічав багатьох лікарів: хтось виписував рецепти, хтось проводив процедури, хтось рекомендував різні варіанти лікування. Але був один, який лише сказав кілька важливих слів: «Та викинь ти ту ногу. Вона тобі псує життя. Піди купи нормальні мешти». Ці слова розвіяли останні сумніви — дев`ятнадцятирічний Андрій наважився на ампутацію.
— Я один із небагатьох, хто йшов на ампутацію з усмішкою. Найбільше боявся, щоб не відрізали зависоко, — тоді складно адаптуватись до нормального життя. Коли прокинувся від наркозу й побачив свою ногу, заплакав — уперше й востаннє.
Але треба було рухатись далі. У школі Андрій грав у баскетбол. Тому, призвичаївшись до протеза, хлопець прийшов до центру спорту людей з інвалідністю «Інваспорт» і запитав, чи є у Львові баскетбольна команда для інвалідів. Команди тоді не було. Натомість Андрієві запропонували три варіанти на вибір — стрільбу з лука, фехтування й настільний теніс.
— Я оцінив свій характер і зрозумів, що лук — це не для мене. Настільний теніс відкинув відразу. Залишилось фехтування. Вже наступного дня я прийшов на перше тренування.
І мусив сісти в інвалідний візок. «Навіщо? Я ж ходжу на своїх ногах», — здивувався Андрій. Йому пояснили: візок — для рівних умов із тими суперниками, що не можуть ходити. Так почалась Андрієва спортивна кар’єра.
Інтелектуальний бокс
Щодня після занять у «Львівській політехніці», де Андрій вивчав програмування, він присвячував три-чотири години тренуванням. Оволодів технікою швидко — каже, що всього вчиться миттєво.
— Мене рано почали брати на збори, де тренувались спортсмени вищого класу, ніж я. На чемпіонат Європи взяли випадково, на обкатування — просто виступити як учасник і здобути досвід. А я виборов золоту медаль. На мене ніхто не ставив, а я став першим в Україні, хто здобув перше місце в особистих змаганнях.
На чемпіонат Європи взяли випадково, на обкатування — просто виступити як учасник і здобути досвід. А я виборов золоту медаль
Хлопець швидко вливався у професійний спорт: чемпіонати України, Європи, світу, численні турніри, медалі, кубки — всіх Андрій тепер і не злічить. Найбільше радіє, що не захворів на зіркову хворобу: старався критично ставитись до кожної перемоги й сприймати її як поштовх до руху вперед.
— Фехтування називають інтелектуальним боксом. Бокс — тому що боротьба, це логічно. А інтелектуальний тому, що, коли на тебе нападають, є лише частка секунди, щоб зреагувати. Мозок не обробляє інформацію так швидко — працюють рефлекси, набуті за багато років вправ. Чи якісно ти тренувався, чи халтурив — видно на змаганнях, де ти ці рефлекси демонструєш, — розповідає Андрій.
Спортсмен високого класу має власну «коронку»: набір жестів, ходів і тактик, що допомагають перемагати. Андрій Демчук для себе такої ще не набув, але практикує кілька виграшних рухів, які приносять йому бали:
— Припустімо, триває бій. Я програю, але намагаюся зробити кілька різних фішок. Коли вже й вони не діють і мені нещадно завдають уколів, я прошу тридцять секунд перерви: знімаю маску, п’ю воду. Збиваю свій темп і темп суперника, а тим часом налаштовуюсь.
Фехтування називають інтелектуальним боксом. Бокс — тому що боротьба, це логічно. А інтелектуальний тому, що, коли на тебе нападають, є лише частка секунди, щоб зреагувати
Як і кожен професійний спортсмен, Андрій мріяв потрапити на Паралімпіаду. На своїх перших Іграх у Лондоні він не здобув нагороди, й відтоді поставив собі за мету стати чемпіоном у Ріо-де-Жанейро. Щоб поїхати туди, довелося відбути всі можливі чемпіонати й кубки протягом двох років. Зрештою комісія внесла його до складу учасників змагання з бою на шаблях.
Ігри у групах, півфінал, фінал — усе було заплановано на один день. Букмекери віщували Андрієві призове місце, але він боявся програти.
— На Паралімпіаді всі максимально підготовлені фізично. Проблеми, що виникають, — усі в голові. Потрібна психологічна витривалість, щоб не перегоріти за два тижні, — розповідає Андрій. Найбільше йому хотілось, аби перед поєдинком припинили бажати успіху. — Я не відповідав на такі повідомлення, просто їх не відкривав. Розумів, що люди мене підтримують, але в той момент не хотів говорити про успіх наперед.
У поєдинку Андрій відчуває «смак», коли відривається від суперника на кілька уколів. Посмакувати вдалось і в фіналі з угорцем Рихардом Ожватом. Бій завершився з рахунком 15:8 на Андрієву користь; це була двадцять перша медаль для України.
За цю перемогу Андрій отримав медаль, паралімпійський сертифікат і мільйон гривень від держави. Збирається облаштувати квартиру, купити новий протез, а решту віддати на добрі справи. Які — воліє не говорити: про них знає тільки дружина і він.
— Коли хтось каже, що заздрить моїм досягненням, я завжди відповідаю: шановний, віддаю тобі всі свої медалі — міняю на ногу». Після цього заздрощі закінчуються. Бути здоровим — невимовна насолода, — каже Андрій. Зате — жартує — тепер він має багато кросівок і може обирати будь-яке взуття.
Не лише реабілітація
Українські паралімпійці, на відміну від олімпійської збірної, вразили виступом у Ріо — привезли 117 медалей. Чому така величезна різниця? На думку Андрія, причина в тому, що паралімпійці йдуть у ногу з часом:
— Паралімпійський спорт почав розвиватись уже в незалежній Україні, тому в нас сучасніша концепція роботи, — каже він і додає, що, попри значно жорсткішу конкуренцію в олімпійському спорті, люди з інвалідністю в Ріо довели, що є такими самими професіоналами, а паралімпійський спорт — не лише метод реабілітації. Тому Андрій мріє, що настане час, коли олімпійський і паралімпійський спорт об’єднають, аби в одному залі на різних доріжках спортсмени бачили одне одного.
Разом із колегами-спортсменами Андрій відвідує поранених військових у львівському шпиталі. Хлопці діляться з бійцями своїми історіями й розповідають, як це — жити з новими руками й ногами, пересуватися на візку. Радять займатися спортом — це добрий спосіб адаптуватись до життя в нових умовах.
А ось великих грошей у паралімпійському спорті не заробиш, хіба що переможеш у Паралімпіаді. За перше місце в міжнародному чемпіонаті держава дає премію — смішні гроші, близько 200 євро. Тому більшість паралімпійців має іншу роботу. Андрій викладає програмування у «Львівській політехніці».
За перше місце в міжнародному чемпіонаті держава дає премію — смішні гроші, близько 200 євро. Тому більшість паралімпійців має іншу роботу
— Я хотів стати журналістом. Але, знаючи свою проблему з ногою, запитав себе: що годує журналіста? Ноги! Мене ноги не нагодують. Я навіть рік працював на спортивному сайті — коментував футбол. Але, коли його закрили, я закінчив із журналістикою. Моїм планом Б була математика, яка добре давалась мені у школі, тому пішов на інформаційні системи.
У «Політехніці» Андрій працював над розробкою програми для тифлокоментування — звукового супроводу фільму для людей із вадами зору. Закадровий голос описує ті елементи відеоряду, які ми сприймаємо візуально, він для того, щоб незрячі краще розуміли сюжетну лінію. Андрій першим в Україні вивчив це питання з технічного боку: тривалість, інтервал, гучність, потрібні місця й доречність коментування. Це була його кандидатська дисертація.
Дотепер Андрій проводив лише практичні й лабораторні заняття, та з нового семестру почне викладацьку роботу — читатиме лекції. А поки що відпочиває, лікує травми, щоб із новими силами повернутись до тренувань. За чотири роки — Паралімпіада в Токіо.
— Я йду сходами догори. На Іграх у Ріо я досягнув бажаної висоти, — видихає Андрій. — Зараз відпочинок, сходовий майданчик. А потім — знову догори.
