Не маленька людина
У темному переході столичної станції метро «Осокорки», як завжди, людно. Тисячі пар ніг заклопотано минають юнака, що, сидячи попід стіною, витягує зі старенького акордеону знайомі усім з кіно мотиви пісень. Дехто кидає у відкриту перед ним валізу дрібну решту, але більшість просто не звертають уваги.
Хлопця звуть Микита Хоменко. Йому 25 і він — карлик.
— Раніше я працював у Свято-Ольгинській церкві. Співав там у хорі. А потім якось помітив, як одна зі змін хористів забирає собі частину пожертв, і розказав про це батюшці. Настоятель вислухав мене — і звільнив. Мабуть, і сам був замішаний у тій схемі. Але це нічого! Тепер я — вільний вуличний музикант і мене слухають сотні пар вух, — Микита охоче розповідає про себе.
Незважаючи на синдром Ларона (карликовість), хлопець закінчив звичайну школу, вивчився у коледжі, отримав диплом за спеціальністю «хорист-диригент». Микита з простої родини, яка мешкає тут же, у спальному районі столиці Осокорки. Має сестру, маму й тата. Всі вони, каже, — звичайні люди, і лише він «покараний бути карликом».
— Я дуже віруюча людина і точно знаю, що нічого не буває просто так. То, мабуть, хтось із моїх пращурів був поганим — і тепер я розплачуюся за його гріхи. Але це життя, я в собі вже нічого не виправлю. Тому зараз просто радію, що нарешті «виріс» і не треба, як колись у школі, відбиватися від постійного кепкування однолітків, — поки ми говоримо, Микита не випускає з маленьких рук свого великого акордеона.
На хлопцеві сірий светр, джинси, маленькі черевички — усе дитяче. Хочу зазнимкувати його, але Микита каже, що одягнений не найкраще, як для фотографування. У звичайному житті, поза підземкою, він мріє зніматися у кіно. Кілька разів хлопцеві щастило взяти участь у епізодичних ролях вітчизняних телесеріалів, але душа прагне великої сцени і сотень заворожених очей.
— Бачили серіал «Гра престолів»? Там один із головних героїв з такими ж особливостями, як у мене, — розповідає завзято. — Це актор Пітер Дінклейдж. Він дуже крутий, а як грає! Ммммммм… Бомба! Колись, от побачите, я теж буду, як він! Зараз саме шукаю роботу. У вас, до речі, немає знайомих у кіноіндустрії? Може, кому потрібен актор?
Через свою особливість Микита давно звик до людської байдужості — воліють відводити погляди. Тому він страшно радіє усміхненим обличчям перехожих. Випадків, коли б його навмисно ображали, не пригадує.
Точно знаю, що нічого не буває просто так. То, мабуть, хтось із моїх пращурів був поганим — і тепер я розплачуюся за його гріхи
— Так, частенько бувало, що підходять поліцейські, кажуть: «Що ти тут робиш? Тут не можна грати! Йди звідси!» Тоді я просто переходжу до підземки на сусідній станції: розкладаю там свій акордеон, сідаю на стільчик і знову починаю грати.
Тут, у темній підземці, він — єдиний вуличний музикант. Більшість із тих, хто «живе» у тунелі на Осокорках, — представники стихійної торгівлі: ось бабця у пуховій сірій хустці продає квашенину, а ось чорнявий хлопець усміхнено зважує рум’яній жіночці рум’яні яблука.
Микита каже, що у цьому різноманітті людей теж є своє щастя: «Ти в натовпі, ти — його частина. Ти наче тут, а наче і ніде».
— По життю я йду із кредо, що під лежачий камінь вода не тече. Тому де б ти не був, завжди треба мати мету і, попри все, йти до неї, — дає настанови на прощання.
У вільний від співу час Микита допомагає бездомним тваринам. Він — учасник волонтерського клубу допомоги «Бумеранг», що працює під гаслом: «Роби добро — і воно повернеться до тебе в рази більшим щастям».
Дивлюся, як пальці вуличного музиканта Микити Хоменка з невловимою швидкістю перебирають кнопки акордеона. За кілька хвилин він, важлива людина, якої ми можемо не помітити, забере зі старої валізи наспіваний гонорар, складе акордеон та маленький стільчик і, міряючи землю дитячими кроками, зникне у натовпі.
Завтра буде новий день і нові мрії про ролі у кіно, справжнє кохання та всесвітнє визнання.
Лисий хіпі
У вухах — навушники, у руках — мітла. Такий вигляд 46-річний Андрій Аненко зазвичай має на роботі. Андрій працює двірником на станції метро «Політех» і видається абсолютно щасливим.
— Сорі, трохи затримався. Тут неподалік є центр, що допомагає людям у скрутних ситуаціях. Там якраз був обід, то я пригощався.
Зустрічаємося на Ленінградській площі поруч із «Макдональдсом». На Андрієві чорна шкірянка, потерті джинси та масивні чоботи. Він середнього зросту чоловік із блискучою лисиною — через хворобу в Андрія немає навіть брів, а колись «був хіпі з довгим хаєром».
— Насправді хіпі — це стан душі, а не просто те, як ти виглядаєш. Тому я й досі хіпі, просто лисий, — кепкує сам із себе чоловік.
П’ятнадцять років тому його життя полетіло шкереберть: у 2000-му захворів на лейкемію, у 2001-му був засуджений за вбивство — каже, трапилося під час самооборони. У 2003-му вийшов на волю, але лишився безхатченком. Рік тому приїхав підкорювати столицю.
Андрій уже встиг добре вивчити місто і навчився буквально розчинятися у його метушливому натовпі. Залюбки гуляє пішки і завжди замовляє на Майдані в одного й того самого вуличного баристи міцну каву без цукру — вона допомагає краще думати і не поспішаючи сприймати дійсність.
Він, як ніхто інший, знає, що таке людська байдужість.
— Нещодавно бачив, як якісь покидьки у підземці на Майдані били безхатченка. Втрутився, покликав поліцію. Не знаю, чому люди стали такими жорстокими та байдужими одне до одного. Купа людей просто проходили повз, уявляєте? — розповідає схвильовано.
До того, як втратив усе, чоловік багато їздив автостопом по Європі, закінчив із відзнакою педагогічний університет ім. Герцена у Санкт-Петербурзі і мріяв створити міцну родину.
На свою нову професію Андрій не жаліється. Живе у невеличкій кімнаті, яку йому виділили як двірникові. Рано-вранці прибирає подвір’я та під’їзди. Вночі ходить в улюблений інтернет-клуб, де слухає рок і спілкується з новим другом Тимуром.
— Йому 28 років, він циган і дуже кльовий хлопець! Інколи Тимур ночує прямо в інтернет-клубі, бо йому допікає дружина. Він її, до речі, так і називає — «катастрофа», — сміємося разом.
46-річний безхатько не боїться бути непоміченим: каже, що у компанії друзів завжди у центрі уваги, а на чужих людей Андрій давно навчився не ображатися.
— Людина перестає приносити користь, коли помирає. До того часу, що б не було, помічають тебе чи ні, необхідно жити. Я не лінюся підходити до кожного, хто смітить у моєму дворі чи під’їзді. Завжди роблю зауваження, нагадую, що взагалі-то хтось старається і прибирає. Так само проводжу роботу з водіями, які паркуються на тротуарі. На них не дуже діє, але що поробиш? Їм байдуже на мене, а мені все одно на їхню байдужість: буду знову і знову робити зауваження.
Із дня на день Андрій щоранку мете вулиці та збирає сміття. І знову мете, і знову збирає. У навушниках грає рок. Раз на рік Андрій планово лікується від лейкемії — скільки йому лишилося жити, сказати не може ніхто.
Найбільше Андрій мріє придбати собі будинок. У його рідній Дніпропетровській області такий коштує близько 5 тисяч гривень. Частину суми чоловік уже назбирав, а, отже, він уже близько до мети.
І байдуже на байдужість.
Не бути тягарем
Натовп, ніби рибний косяк на нересті, цілеспрямовано пливе підземкою на «Дружби народів». Ось чоловік із закрученими вусами нахабно проштовхується вперед, а он біжить замріяний школяр із величезним яскравим ранцем.
Не поспішає тут, здається, лиш одна людина — 87-річна Ганна Сергіївна. Спершись на паличку, вона годинами стоїть на холоді — продає усілякі дрібнички.
— Радянську пенсію у незалежній Україні вирішили не перераховувати, тому моя зараз — 1208 грн. На ці гроші важко прожити. Ну от я й відкрила власний бізнес, — сміючись бабця вказує рукою на свій крам.
Асортимент у Сергіївни різноманітний. На трьох коробках з-під цукерок та печива вона розклала кілька вітальних листівок, банку з маринованим оселедцем, книжку «Все о женщине», старий гребінчик, окуляри, палички для розмішування коктейлів, а ще — жменьку бобів.
Усе життя Ганна Сергіївна прожила у столиці — працювала товарознавцем. Уже три десятки років вона на пенсії.
Час забрав майже усі зуби й помітно зім’яв шкіру, але залишив світлу голову та бажання жити. Найбільше, зізнається старенька, вона боїться власної безпорадності.
— Приходжу у підземку тільки ввечері, коли багато людей повертаються з роботи. Більшість проходять повз, але є й ті, хто зупиняється. У мене небагато покупців, зате багато друзів — підходять, аби просто поговорити. За день можу гривень 50-100 заробити, а можу й повернутися ні з чим.
Сергіївна пригадує, як одного разу її намагався нагнати правоохоронець.
— Підійшов такий молоденький міліціянт і запитав, що я тут роблю. Кажу: «У нас відкрився новий універсам!» То він лиш розсміявся і пішов геть.
Коли на вулиці тепло, Сергіївна завжди сидить на сходах зі сторони «Будинку меблів»: через вік постійно стояти їй уже важко, так й дорога до місця торгівлі відбирає багато сил.
— Я живу тут поруч, на бульварі Дружби народів. Щодня пішки йду у підземку, потім вертаюся. Звідки маю сили у свої 87 років? Ой, знаєте, з віком розумієш, що найважливіше — не створювати нікому проблем. Не бути тягарем — ось що важливо, коли ти старий, — Сергіївна примружує очі та щосили стискає свою палицю.
Завдяки стійкій життєвій позиції Ганна Сергіївна стала свого роду авторитетом у підземці на «Дружбі». Місцеві завсідники інколи приносять їй їжу, одяг та гроші. Цю допомогу Ганна Сергіївна залюбки приймає, бо з родичів має тільки племінницю, та й із нею зв’язок уже давно обірвався.
— Колись у мене були коти, але їх уже немає. Тепер сюди приходжу. Бо вдома шо? Тільки самотність.
