«Двоколісна самотність» – так генеральний директор Національної телекомпанії України називає свої поїздки на мотоциклі. У цьому сезоні погода сприяє ще одній точно. І слово «самотність» з його вуст має швидше позитивний, ніж негативний зміст. Він — самітник та індивідуаліст. Замість гучних компаній і принад великого міста обирає гори і тишу.
Він — реаліст, а тому не схильний закликати ціле людство до вселенської справедливості. Достатньо, каже, працювати над собою і за себе ж відповідати. Звідси усе й почнеться.
Незважаючи на найвищу телевізійну посаду країни, Зураб Аласанія — не кар’єрист. Каже, що за крісло не тримається і, коли йому почнуть лізти на голову, спокійно піде. Тут, у телецентрі, він став чи не першим керівником, який зумів почати виготовлення якісного телепродукту за умов обмеженого бюджету — не нарікає, а просто працює. Бо подобається.
А водночас успішний українець з грузинським серцем Зураб Аласанія радить: «Думайте. І не дивіться телевізор!»
Як ви стали тим, ким ви є сьогодні?
Відверто кажучи, я й сам не до кінця розумію, як я дійшов до такого життя. (Усміхається) Народився в Сухумі. Загалом я — грузин, але водночас — мегрели. Це така собі «піднаціональність», як в Україні, наприклад, русини. У Сухумі намішано дуже багато національностей. Ми говорили багатьма мовами, але основною була російська. Хочу тут наголосити, бо ще повернуся до цієї деталі. Це зараз моя найбільша проблема.
…Відвідував звичайну школу, виростав у звичайній сім’ї. Мама померла рано. Нас — четверо братів. Завдяки одному з них я й опинився у Харкові. Це ж були ще радянські часи, інститути були відкриті для студентів з усіх республік. Старший брат навчався у Харківському будівельному. Наш тато вирішив, що з ним мені буде краще, а я — не мав нічого проти. Там навчався, звідти ж пішов в армію. Служив, між іншим, у Тбілісі. Тоді з Харкова, наприклад, направляли в Тбілісі, а якби я жив у Грузії, потрапив би до Сибіру. Службу проходив у ракетних військах, далі повернувся до України, поновився на навчання, довчився. Загалом усе це зайняло у мене сім років. До речі, незважаючи на тугу і тупість, ні про що не шкодую. Це був дуже добрий досвід, я зрозумів, що таке армія. Саме там став самостійним.
Після цього була перебудова, Горбачов. Але не самі ці «перебудовні» процеси, кризи і все інше тоді на мене найбільше вплинули. Найбільший вплив на мене справив величезний потік книг, який тоді почався.
Я ж читав завжди. Пригадую, як батько сварився, пізно увечері вириваючи у мене, восьмирічного, книги якого-небудь Гі де Мопассана чи Євгена Тарле (радянський історик, педагог, — TU). Мені треба було читати, не важливо, що, просто — читати. А тут — величезний потік нової літератури. Відверто кажучи, витримати це було доволі складно. Це була ледь не «шиза» в буквальному розумінні.
Ну, уявіть собі молодого допитливого хлопця, на чию голову раптом падають усі ці Ніцше та інші «важкі» німецькі філософи. Це було зовсім не те, чого нас вчили в інституті. Це була така суцільна правда! І водночас ця правда перемішувалася з усілякими ідіотизмами, які також рясно з’явилися в книгарнях і газетних кіосках: і якась звульгаризована релігія, і містицизм…
Словом, я пішов з роботи, покинув дружину.
Через книги?
Так, саме через книги. Їх було настільки багато, усе це треба було настільки щільно усвідомлювати, що я покинув усе — роботу, дружину, аспірантуру. Закрився вдома, читав.
На той час Радянський Союз уже розвалився. Навколо починалися якісь бізнеси, брати також чимось займалися. Казали мені: «Спробуй! Ти ще не знаєш, що таке гроші. Тобі сподобається!» Три місяці літа я займався бізнесом, мені насправді не сподобалося.(Усміхається) Але зумів заробити великі гроші, придбав квартиру і все кинув. У цій квартирі я досі й жив. Після новосілля знову засів за книги і чотири роки читав, читав, читав. Оскільки треба було щось їсти, займався живописом. Абсолютна нісенітниця, відверто кажучи, художник з мене геть ніякий! Однак на той час популярним був соцарт, тож твори доволі активно продавалися, за кордон щось ішло, на виставки їздив.
Ось так я і жив. «Переварював» нову інформацію, намагався дійти до якихось висновків. Але виходу так і не знайшов. Будьмо відверті, складно у 20-25 років знайти якісь чіткі відповіді у книгах. Ні. Далі була спроба виїхати за кордон. Якийсь час мешкав у Іспанії — не для заробітку, хотілося світ побачити, відволіктися від буденності (брав зі собою 300 доларів, і з 300 доларів за рік й повернувся). Але, знову ж таки, це був колосальний досвід — від штукатурника і збирача оливок до інженера у якійсь конторі. Отже, і світом поїздив, і мови підівчив, і інших людей побачив. Але жодних відповідей для себе знову не знайшов. І не заспокоювався. Все одно відчував, що щось іде не так, не вдається…
Далі була війна — одна за іншою в Сухумі, усе почало валитися. Брати не воювали, поїхали одразу. Це важливо, бо тоді відслідковували кожного, хто брав чи не брав у цьому участь. З цієї причини ніхто з нас не може потрапити додому в Сухумі. Але, принаймні, за нами не полюють… Це була перша втрата домівки — Сухумі закінчився для мене раз і назавжди. Потім ще батька забрали до Харкова, усі вчотирьох з братами скинулися йому на однокімнатну квартиру. Помер він уже тут.
Виявилося, що ця стаття цілком вкладалася в суть журналістики — говорити людям усе, як є, а далі вони самі приймуть рішення
Так я кидався з одного в інше, далі пішли біженці, приїхала сестра з двома дітьми. Саме тоді я вирішив, що пора їхати — я не вмію жити не один, а сестру вигнати, звісно, не міг. Далі був Французький Легіон. Я пройшов на службі усе, що мав пройти. Потім почалася Перша Боснійська… До слов’ян я і тоді, і зараз ставлюся дуже прихильно. Подумав, що коли доведеться когось вбивати, то… Одним словом, контракт не підписав, пішов звідти.
Коли повернувся до України, побачив величезну кількість липових оголошень: «Як потрапити в Легіон? Спитай у мене! Усього за 1000 доларів!» Але ж я знав, що жодних грошей не треба, потрапити на службу до французької армії можна безкоштовно і легально. Тож написав про це невелику статтю і опублікував у харківській газеті. Виявилося, що ця стаття цілком вкладалася в суть журналістики — говорити людям усе, як є, а далі вони самі приймуть рішення. Редакція «вчепилася» в мене, пропонували далі писати. Тут і книги «вилізли» — прочитане допомагало писати якісно, напрацювати власний стиль. І пішло-поїхало — друковані ЗМІ, телебачення, багато різного.
Ви розповіли про першу втрату домівки. Отже, була і друга.
Вдруге я втратив дім у березні цього року уже в Харкові. Живучи у цьому місті 25 років, лише цьогоріч побачив людей, яких не помічав ніколи раніше. І тут мова не про російських десантників, хоча ми і їх бачили, відслідковували, знімали автівки з російськими номерами. Я про інше. 1 березня «було призначено» захоплення обласної адміністрації. Ми бачили поблизу багато росіян, але їх було 200-300 осіб. Натомість усі інші були нашими, місцевими!
Подумалося: «Де були мої очі усі ці роки? Як це місто мене стільки років ухитрялося дурити?» Це мене дуже сильно підкосило. Так я втратив домівку вдруге. Третьої поки не знайшов.
…Приїхав до Львова. Навіть не задумувався тоді про якусь Національну телекомпанію України — у мене був МедіаПорт(харківська інформаційна агенція, — TU)! Розумієте, він займає величезне місце у моєму житті. Я не можу назвати МедіаПортзасобом масової інформації, медіа. Це просто конгломерат людей, які однаково думають. У нас навіть інформаційної політики як такої ніколи не було, просто всі сповідували спільні або схожі цінності…
Поки ми не торкнулися теми Національної телекомпанії, давайте детальніше поговоримо про МедіаПорт. Це дуже нетиповий для українського Інтернету проект — починаючи від «недільних читань» класичних текстів, закінчуючи відмовою від новинної стрічки. Матеріали розраховані на інтелектуальну публіку. Це дуже важливо. Чому ви діяли саме таким чином?
…Усі ми знаємо, що в Україні медіа-бізнес — це не бізнес. На ЗМІ у нас не можна заробляти. Я навіть пропонував своїм друзям долучитися до проекту, вони відмовлялися — це не прибутково і ніколи не було прибутково. Тож в якийсь момент ми подумали собі: «А навіщо ми так мучимося? Навіщо нам боротися за збільшення аудиторії, коли на цьому не можна заробити?» Новинна стрічка наМедіаПорті справді приносила найбільшу кількість переглядів, але скільки б їх не було, на рекламі українські медіа все одно не заробляють. Відтак ми почали робити «нечитабельний» продукт, якісний і нечитабельний. Нам стало байдуже! (Усміхається)
ЗМІ працюють для певної аудиторії. А ви у такому випадку для кого працювали? Для себе?
Ні, звичайно, для аудиторії. Однак не для широкої. Ми просто знали, що наші однодумці в Україні є, а, отже, є і наші читачі. Ми працювали не те, щоб для них. Ми робили як для себе, а виходило, що й для тих людей, які також цього хочуть. Google-аналітика показувала нам ядро аудиторії неймовірної щільності! Тобто у нас була велика і стабільна кількість постійних читачів. Деякі набагато більші сайти не можуть похвалитися такими показниками. Так ми розуміли, що ми на правильному шляху.
Найбільша біда в тому, що ми ніколи не змінювалися. Як би це пояснити… Принципи МедіаПорту ніколи не було викладено на папері. Але наша команда, люди, які сьогодні працюють по всій країні, сповідують однакові цінності. МедіаПорт — це не ЗМІ, це середовище. І проблема полягає в тому, що наші цінності не змінилася, а світ змінився дуже, став чорно-білим. Нам, приміром, почали закидати: «Ви захищаєте ватніків!» Але ж ні, ми захищаємо цінності, проте обставини спотворилися.
Люди змінюють свої принципи услід за обставинами. І це жахливо. Через це МедіаПорт сьогодні часто сприймається як ворог. Нам від цього, зрозуміло, ні холодно, ні гаряче. Ми продовжуємо займатися своєю справою.
Мені було страшно, коли наші працівники кидалися у вир усього, що відбувається, дуже переживав за них. Тому сьогодні ними пишаюся. От я поїхав. Вони уже багато місяців сидять без зарплатні, але продовжують працювати. Кожен з них має роботу на великих каналах, проте розраду знаходять у МедіаПорті. Моїх заощаджень стає лише на те, щоб оплачувати оренду офісу і комуналку. Роблю це і робитиму завжди.
Особисто для мене успіх в іншому. Мені важливо бути у ладі, у гармонії зі самим собою. Я маю мати можливість встати і піти
[do action=”post-slider”/]
Ви з Харкова переїхали до Львова, в УКУ. Як далі з’явився Перший Національний у вашому житті?
Спершу я не знав усіх подробиць, а потім виявилося, що на цю посаду претендувало більше 30-ти осіб. Кожен лобіював «свого». Однак, порахувавши, їхні лобісти вирішили, що «пхати свого» дуже дорого. І в медійній спільноті виникла ідея запросити керувати Національною телекомпанією когось «нічийого». Так я отримав цю пропозицію. До речі, багато хто досі, слідкуючи за моєю роботою, намагається зрозуміти, «чий він». Вони ж звикли так жити і не можуть до кінця зрозуміти, що тут відбувається. Дехто пов’язує мене з Аваковим, наприклад, просто через те, що ми обоє з Харкова. Та все це дурня і вигадки.
Але, за ідеєю, керівник Національної телекомпанії повинен працювати, перш за все, на глядача. Ви відчуваєте на собі політичний тиск?
Так, щодня. Інша справа, що досі я його витримую. Відчуваю, яких способів співпраці у межах НТКУ багато хто очікує. Думаю, що ближче до виборів ці відчуття стануть ще сильнішими. Однак мені не хотілося б думати, що ці хлопці живуть одним днем, одними виборами. Це набагато довша гра, і це треба розуміти. Мені за великим рахунком байдуже, можу піти у будь-який момент, але хотілося б, щоб інші розуміли важливість змін і після 26 жовтня.
Вас часто підтримують і щодо оновлення ефірної сітки, і щодо нових форматів. Дуже позитивно певними середовищами була сприйнята новина про відмову України брати участь у цьогорічному Євробаченні… Що далі?
Мої плани можуть не збігатися із планами країни. Усе навколо дуже динамічно розвивається. Але я маю стратегію щонайменше на чотири роки (якщо мене, звісно, не виженуть у грудні). Якби була можливість, то і вісім років попрацював би. Маю дуже велике бажання — принести зміни і зробити їх незворотніми.
Я уже знаю, що таке суспільне мовлення і для чого воно потрібне. Однак лише наступного року ми зможемо почати широку інформаційну кампанію на цю тему. Цінність суспільного мовлення потрібно пояснювати людям, які узагалі не розуміють, що воно таке — і на найвищому, і на найнижчому рівнях. Для впровадження суспільного мовлення, природно, потрібні великі гроші. Тож слід буде дуже активно працювати ще й з європейськими донорами. А країна не чекає, у мене питають: «Ну що, буде з 1 січня суспільне телебачення?» Як пояснити, що процес пішов, але треба ще багато чого зробити? Як пояснити, що суспільне мовлення — це не лише ми, а й ви?
Люди бачать, що щось змінюється на очах і хочуть швидких змін від нас. А водночас забувають, що НТКУ — це державна структура. Це означає, що, по-перше, у нас значно менші бюджети, ніж у комерційних каналів, а по-друге, сама держава в обличчі чиновників вимагає в мене, аби я працював на неї.
У бізнесі часто виграшним шляхом є не орієнтація на певну аудиторію, а формування своєї. Такий шлях набагато успішніший і стабільніший.
Це правда, коли це стосується невеликої кав’ярні у центрі Львова — там ти можеш робити все, що завгодно. Однак коли мова йде про величезну структуру з 7500 працівників… Але я переконаний, що почавши цей шлях, ми гідно його здолаємо. Дуже сподіваюся, що після гарячого періоду передвиборної кампанії на нас не дуже звертатимуть увагу: «Ну гаразд, — мовляв. — Хай там бавляться в своє суспільне мовлення, вибори минули». Хай не допомагають, аби лише не заважали — це найголовніше.
Якби була можливість, то і вісім років попрацював би. Маю дуже велике бажання — принести зміни і зробити їх незворотніми
Чим для вас є успіх і чи вважаєте ви себе успішною людиною?
У людському вимірі, з точки зору більшості — ні, я не вважаю себе успішною людиною. Більшість дотримується думки, що у нашому світі головною ознакою успіху є гроші, їхня кількість. Автомобіль, квартира, заощадження, родина — це ознаки успіху з української перспективи. І я не маю жодних упереджень щодо цього, не вважаю такі уявлення попсою. Це нормально — мріяти про родину і мати чим її забезпечувати.
Але особисто для мене успіх в іншому. Мені важливо бути у ладі, у гармонії зі самим собою. Я маю мати можливість встати і піти. Мені необхідно бути вільним, мати якусь роботу, дах над головою і їжу на один день. І йти, йти, йти, бачити людей, дивитися… Водночас я свідомий, що у сьогоднішньому моєму світі це неможливо.
Це дуже незвичайна відповідь. Яка природа цієї потреби одинокості, самотності?
Так зі мною було завжди. Це не означає, що я якийсь мізантроп чи соціопат. (Усміхається) Я знаю правила цього світу, взаємодію з ним. Але таке прагнення бути на самоті багато в чому визначає мою поведінку нащодень.
То ви вважаєте себе успішним?
Так, абсолютно. От, наприклад, робота в Національній Телекомпанії. Мене застерігали: «Навіщо тобі це треба? Ти не знаєш, куди ідеш!» А мені це дуже подобається! Так, є багато труднощів, перепон, палок в колесах, але коли ти бачиш результати, коли ти бачиш, як в людей палають очі, це приносить величезне задоволення.
Чому, на вашу думку, важливо проявляти ініціативу, брати справи в свої руки? Чому необхідно займатися не лише облаштуванням власного простору, але й працювати назовні?
Це питання не для такого індивідуаліста, як я. Я це роблю, тому що мені просто подобається. Така моя мотивація на всі часи — займатися тим, що любиш. Не хочу пафосу, не хочу говорити, що це мій борг перед державою — працювати в НТКУ. Бо насправді, якщо ти любиш державу, то зроби спершу щось зі собою, стань кимсь, не обов’язково в НТКУ іти. Тоді комфортно буде тим, хто поруч з тобою. А відтак — і їхнім близьким. Головне ж — не жалітися, не чекати чогось згори, від чиновників. Просто берися і роби, роби, роби!
Але погоджуючись на такі великі проекти, над якими ви працюєте, ви маєте бути свідомим своєї відповідальності перед іншими? Якби ви зараз виступали перед молодою аудиторією, як би пояснили цінність відповідальності? Навіщо?
Заради свободи.
Заради свободи?
Для мене дуже близьким є таке твердження: «Моя свобода закінчується там, де починається ваш ніс». Це означає, що я ніколи і нікому не нав’язуватиму власну точку зору, а водночас не дозволю втручатися у свої справи. Ось таке невелике коло дозволяє розуміти, що моя свобода обмежена. Якби мені хотілося безмежної свободи, я б пішов в гори.
Відтак ти несеш відповідальність за це своє обмежене коло — усе, що ти говориш, робиш, показуєш. Будь добрим, відповідай за це. Не треба брати на себе відповідальність за усіх, за цілий світ! Достатньо бути відповідальним за себе. До речі, у цьому зрізі мене страшенно дратують соціальні мережі: там ніхто за свої слова не відповідає, не розуміє, як це впливає на інших; там не тільки мій ніс почався, вони мені уже весь мозок загадили!
Тому повторюся. Не варто відповідати за цілий світ, навіть за цілу країну не варто. Відповідайте лише за себе, за свої слова і вчинки. Звідси почнеться відповідальність за свою сім’ю, за свою дитину, потім — за місто і за країну. Ви і є цілою країною. Але багато людей цього не розуміють. Вони розписують в соціальних мережах стратегію і тактику дій в АТО у той час, коли у власному туалеті лампочку не можуть вкрутити. Не може такого бути!
До речі, про лампочки. Бувають і протилежні ситуації — коли у моїй квартирі усе чисто-прибрано, а за порогом можна ногу зламати, за порогом уже нікого нічого не цікавить. Це до питання приватного і спільного…
Ех, гарно ви мене підловили, вдарили під дих просто.(Усміхається) Це правда, буває і так. Різниця у тому, мабуть, що я сприймаю весь світ як свій. Увесь світ — це я. Ніколи не мав з цим проблем, береш віник в руки і погнали — і під’їзд, і все інше!
…Спіймали ви мене. Зараз от пробую зрозуміти, чому так чиню і водночас називаюся індивідуалістом? Може, тому, що я не змушую сусідів до чистоти, а прибираю сам? Є такий принцип: «Дій, як вважаєш за потрібне, якщо ти нікому не заважаєш».
До речі, не погоджуюся з твердженням, що хата українця — завжди скраю. Ні, це неправда. Українці — веселий, трохи безладний народ. Українці — добродушні! Нам не потрібні ні Польща, ні Росія, нам би у власній хаті лад навести. І щойно ми почали у своїй хаті прибирати (бо ж Янукович — це наше сміття, його не занесли з вулиці), як сусід одразу ломакою по голові, ззаду.
…Між іншим, помітив за собою, що коли маю потребу заправити мотоцикл на трасі, не можу змусити себе скористатися послугами російських заправок. І, що мене дуже дивує останнім часом, коли бачу біля себе книгу російського автора, рука не піднімається її розгорнути. Це дуже неправильно і навіть шкідливо. Мій улюблений композитор — Рахманінов, я люблю перечитувати російську класичну літературу, але останнім часом — не можу. Фізично не можу.
ГОЛОВНЕ Ж — НЕ ЖАЛІТИСЯ, НЕ ЧЕКАТИ ЧОГОСЬ ЗГОРИ, ВІД ЧИНОВНИКІВ. ПРОСТО БЕРИСЯ І РОБИ, РОБИ, РОБИ!
До слова, про це багато говорять. Про те, що слід розмежовувати Росію як агресора і Росію як культуру…
Та я б сам на цьому наполягав, якби сперечався з якимсь ВО «Свобода». А тут мені доводиться сперечатися зі самим собою! Це шизофренія якась! Уявляєте, як я ненавиджу того, через кого у мене виникли ці проблеми?
Ви пригадуєте, з яким меседжом ця наволоч починала свої дії в Криму, а потім на Донбасі? Мовляв, вони прийшли захищати російську мову. Вони вбивають в мені російську мову! Як?!
Ви розповідали, що багато читали і читаєте досі. Є улюблені книжки?
Ні, у мене ніколи не було улюблених книжок. Останнім часом читаю лише non-fiction. Це складно, але це корисно. З художньої літератури дуже люблю фантастику. Вважаю цей жанр розкішним і прекрасним. Але в контексті останніх подій хочу виділити «На Західному Фронті без змін» Ремарка. Це найкраща книга про війну. Рекомендую прочитати її просто зараз усім тим, хто пише у Фейсбуці бодай щось про війну. А вони усі про неї там пишуть… Нехай прочитають, щоб бодай трохи зрозуміти, яким лайном є війна. Вона не буває правильною чи не правильною, вона є просто лайном.
Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?
Трохи терпіння. Українцям, як дітям, часто хочеться всього і зараз: нової політики, нової економіки, нової системи тощо. Історія з депутатами у смітниках є підтвердженням цьому. Маємо розуміти, що навіть сьогоднішній Президент, навіть уряд, усі, хто обіймає посади сьогодні, є перехідними, тимчасовими. Ми не можемо одразу стати тими, ким мріємо. Але обов’язково станемо.
Терпіння — єдине, чого нам не вистачає. Все інше у нас є — гумор, доброта, відсутність агресії.
Одна порада для наших читачів.
Думайте і не дивіться телевізор!
