Максим Буткевич. Чутливий до несправедливості

Із 18 жовтня 2024 року відомий журналіст і правозахисник Максим Буткевич вільний — його обміняли разом із іншими 94 полоненими, яких утримували російські сили

23 Жовтня

Максим Буткевич — відомий журналіст і правозахисник, який у перші дні повномасштабного вторгнення пішов захищати Україну зі зброєю в руках і в червні 2022 року потрапив у російський полон. Цей портрет написаний ще до його звільнення 18 жовтня 2024 року. Можливо, ще ніколи авторка цієї статті так сильно не раділа з того, що текст ризикує втратити актуальність.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Звичайна сім’я

«У нас звичайна сім’я, нічого особливого», — так починає розмову Олександр Буткевич, Максимів батько. Він закінчив Київський політех, по тому — військова служба. Служив два роки на Далекому Сході, після цього повернувся до Києва, працював в Об’єднаному диспетчерському управлінні енергосистеми Півдня, що об’єднувала енергосистеми України та Молдови, які тоді були республіками СРСР. Згодом перейшов працювати до Інституту електродинаміки Національної академії наук України, де захистив докторську. 

Сьогодні Олександр Буткевич — головний науковий співробітник Інституту електродинаміки НАН України, професор, лауреат премії НАН України ім. В. М. Хрущова та лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Також із 1995 року викладає в альма-матер — рідному КПІ.

Євгенія Буткевич усе життя працює в бібліотеках: «Але це зовсім не те, що люди зазвичай собі уявляють. Я працювала біля книжок, але виконувала радше адміністративні завдання». Каже, почала читати з шести років і за все життя перечитала тисячі книжок: «Читала всюди — йшла з роботи з книжкою, на зупинці стояла, чекала на автобус — із книжкою, в автобусі їхала й читала, вдома також читала, якщо був час до повернення чоловіка й сина та спільної вечері».

Євгенія Буткевич після п’ятдесятого дня народження й аж до виходу на пенсію незмінно працювала в бібліотеці, але не у звичайному відділі: «Я пішла на роботу до відділу історичних колекцій бібліотеки імені Вернадського. Це щось абсолютно унікальне, навіть не можу передати». Уже десять років пані Євгенія на пенсії, проте підтримує дуже тісні стосунки з колегами, дотепер захоплюється книжками, що дійшли до наших днів крізь століття: «З ними разом ми багато всього пережили».

Згадує, що Максим успадкував сімейну любов до читання: «У його квартирі вони всюди — і на стільцях, і на підвіконнях. Щороку казав, що не поїде на жоден книжковий ярмарок… Але щороку їхав і вдома поставали нові стоси книжок».

Був час, коли Макс Буткевич просив, аби його влаштували на роботу в бібліотеку, згадує його мама. Та одразу додає, що з такою спокійною кар’єрою не склалося: «Максим, як і його батько, має особливу рису характеру. Якщо в їхньому житті є якась справа, місія, то від неї їх нічим не можливо відволікти. Вони просто йдуть до своєї мети, як танки. І крім цього мало що для них існує. Як ми не намагалися спрямувати Максима в більш комфортне для нас як батьків русло, це не спрацювало».

Він усе ж таки став космонавтом — просто інакшим

Яким був маленький Максим і чи було помітно, що з нього виросте хтось настільки відважний і рішучий? Пані Євгенія сміється, що про наймолодші синові роки знає тільки вона, бо Олександр Буткевич у ті часи багато працював.

«Максим часто хворів, коли був маленьким. І ми проводили вдома багато часу разом, бо мені доводилося часто й надовго залишатися з ним на лікарняному. Тож ми багато розмовляли — так було аж до школи».

За її спогадами, свою наполегливу вдачу Максим проявив рано — буквально з перших класів школи: «Він саме почав захоплюватись космонавтикою. Вже почалися важкі роки середини 1980-х, в нашій сім’ї треба було рахувати гроші. А Максим побачив книжку “Історія космонавтики” — величезне прекрасне видання, що коштувало половину моєї зарплати. Але все закінчилося тим, що ми таки купили йому цю книжку. Бо він її дуже хотів — і отримав».

Олександр Буткевич згадує, що Максим у дитинстві хотів бути космонавтом і це спрацювало як мотивація для навчання: «В нього була схильність і до гуманітарних, і до точних наук. Звичайно, я намагався більше зацікавити його точними науками, фізикою. Максим із задоволенням читав книжки, які я йому давав, — наприклад, пов’язані з тією ж космонавтикою. Щось навіть було не зовсім для його віку, не для його класу — наприклад, він із захопленням читав “Основи космонавтики”, де вже були деякі математичні залежності на кшталт рівняння Мещерського».

Пізніше стало очевидно, що кар’єри космонавта не буде — щонайменше за станом здоров’я. Пан Олександр вважає, що ця мрія лишалася важливою для сина, та пригадує текст «Я космонавт» — Максимів есей: «Він там писав, що раніше люди хотіли полетіти в космос, аби з космосу подивитися на все людство. Але тепер можна подивитися на людство і з інших позицій. Можливо, він усе ж таки став космонавтом — просто інакшим».

На батькову думку, великий вплив на Максима мали праці з філософії, саме вони визначили його майбутнє: «Коли серйозна філософська література, що раніше була поза межами доступу, з’явилася на наших книжкових полицях, то мала великий вплив на його вибір фаху. Всіх не назву, але там були насамперед екзистенціалісти — і К’єркегор, і Сартр, і Камю, і Ніцше, і всі інші. Саме читання філософів, очевидно, стало визначальним і підштовхнуло сина в напрямі гуманітарних наук. Максим пішов навчатися в гуманітарний ліцей КНУ ім. Т. Г. Шевченка».

Максим Буткевич народився 1977 року, тобто встиг побути «жовтенятком». Як жилося в радянському світі та системі освіти, де існувала щонайменше потреба коритися системі та фільтрувати, що й кому говорити?

«Ми завжди жили по совісті, в нас не було подвійного дна», — починає свою відповідь Олександр Буткевич.

І додає, що викривлення несправедливої системи радянського часу підлаштовували під себе не все суспільство, а лише «тих, кого нині зневажливо називають “електоратом”: я не читав(ла), але підтримую». Цю думку він пояснює так: «Якщо говорити про громадянське суспільство, то все було інакше. Навіть у ті часи існували різні групи, різні погляди. Поволі набувала сили загальна громадянська свідомість. Це було помітно, зокрема, у студентському русі. Тодішні школярі жили тим самим».

Батько згадує, що син ізмалечку був надзвичайно чутливим до навколишніх подій, до новин, до того, що відбувається: «Він не був байдужим».

«Цікаво, проти чого так завзято борються»

Свій п’ятий клас Максим провів у кардіологічному санаторії під Києвом, у Пущі-Водиці. Пані Євгенія згадує, що саме там відбувся один поворотний момент у житті сина: «Поруч з ним у палаті лежав дуже віруючий хлопець, який дав почитати Біблію. І це стало першим поштовхом». 

Поштовхом до чого? До пошуків. На літніх канікулах на Черкащині у бабусі Максим пішов до церкви і похрестився. Батькам про це сказав уже в Києві, коли повернувся з канікул додому. Родина була дуже здивована. Чому? Мати пояснює:

«У мене була стовідсотково атеїстична сім’я. Мама була лекторкою товариства “Знання”, їздила по країні, читала лекції про Біблію, боролася з релігією як могла. Тому було незрозуміло, звідки це взялося. Бабуся запитала про це Максима. Він пояснив — нагадав, як вона взяла його з собою на антирелігійну лекцію… і йому стало цікаво, проти чого так завзято борються. Тобто перше бажання дістати й прочитати Біблію мимовільно посіяла саме наша атеїстична бабуся».

Вже у Києві Максим обрав собі церкву — це була Покровська церква. З розмови зі священником випливло, що обряд хрещення не було завершено, згадує Євгенія Буткевич: «Він пояснив, що частину обряду мала зробити мати, тобто я. Але ж я думала, що сама не хрещена. Максимові зроблений за всіма правилами обряд був дуже важливим — неофіти бувають затятими й наполегливими. Під тиском цих обставин мій тато мусив зізнатися, що мене таки похрестили в дитинстві — потай від мами. Чому? Тому що бабуся в ті часи відмовлялася мене няньчити, якщо батьки мене не похрестять. Отак завдяки Максимові ми розкрили одну родинну таємницю».

Деякий час по тому Максим практикував релігію — допомагав як служка у церкві, постував. Інтерес до релігії вкупі з інтересом до філософії дали цікаві результати. Олександр Буткевич згадує першу публікацію сина: 

«Коли він вчився у старших класах, то опублікував нарис із філософським аналізом деяких релігійних аспектів. Вони з друзями мали самвидавний журнал. Один із номерів Максим присвятив темі інструменталізації релігії та Церкви в політичній боротьбі — провів аналіз, як маніпуляції вірянами можуть впливати на підтримку різних політичних сил».

На мітинг — усім класом. І разом з учителькою

Як до цих релігійних пошуків ставилася радянська школа? Пані Євгенія згадує, що все було доволі легко: «В нашому районі, на Сталінці, було всього дві школи, куди ми могли віддати Максима. Одна — з гарною репутацією, але дуже радянська, з викладанням російською, друга — поруч із домом, україномовна». В цій школі, що поруч із домом, не виникало проблем зі ставленням до таких пошуків, пояснює Максимова мама: «Там навіть не було якихось особливих радянських ритуалів, хіба що якісь урочисті лінійки».

У дев’ятому класі, подолавши дуже серйозний конкурс, Максим вступив до гуманітарного ліцею при університеті Шевченка. Він сам про нього дізнався, сам вирішив вступати, сам склав усі іспити, згадують батьки і описують, як готувалися усі разом: «Наприклад, до іспиту з історії України ми готувалися втрьох. Сиділи кожен окремо, вчили кожен свою тему, потім збиралися й розповідали одне одному, що дізналися та запам’ятали». «Це було справжнє свято життя для Максима, хоча навчатись доводилось і вдень, і вночі — і на уроках, і вдома», — згадує пані Євгенія роки в ліцеї й пояснює, що перші випуски цього закладу були надзвичайно українськими і що викладачі були чудовими.

Часи Максового навчання в ліцеї — буремні для всієї країни, саме тоді Україна проходила важливі трансформаційні досвіди. 

«Вони всім класом за цим стежили. Наприклад, якось усім класом пішли на демонстрацію до Верховної Ради. Їх розганяли кийками… В ті дні класна керівниця брала з батьків розписку про те, що ліцей та вчителі не несуть відповідальності, якщо з дитиною щось станеться. Тільки з такою розпискою ліцеїстів відпускали на мітинги всім класом. В нас удома досі десь лежить така розписка. А вчителька вже по тому згадувала: у свій 51 рік не підозрювала, що вміє так швидко бігати, бо вона теж тікала від кийків: силовики били мітингувальників не розбираючи — і жінок, і школярів. Отаке було виховання в ліцеї, учні брали активну участь у громадському житті», — згадує пані Євгенія.

Після ліцею, якщо випускники набирали відповідну кількість балів, могли без іспитів вступати на будь-який гуманітарний факультет університету. Максим набрав 600 балів із 600 можливих і обрав філософський.

«Голодування — значить голодування»

Революція на граніті — історична подія, з якої збереглося цікаве відео виступу школяра Максима Буткевича на підтримку студентів:

«Ми всі розуміємо, що це тільки початок боротьби. І ми будемо боротись далі. І тому я хочу закликати всі школи, які ще не приєднались до нас, підтримати студентський рух і рух за незалежність України. І я хочу сказати, що ми вас підтримували, підтримуємо і будемо підтримувати. Слава Україні!»

Це слова шестикласника. Як київський школяр потрапив на майбутній майдан Незалежності? Можливо, пішов разом з батьками? Мама згадує, що тільки ввечері того дня Макс зізнався, що був на Майдані — ходив до початку уроків, перед другою зміною: «Сказав, що виступав. Я здивувалася — це ж лише шестикласник. Але добре, виступав — то виступав».

Себе тодішню Євгенія Буткевич називає «затурканою мамою» та згадує побутові клопоти й безгрошів’я: «Я була далекою від цього всього, хіба що спостерігала. Мені вистачало проблем — у магазинах не було їжі, важко було щось дістати… та ще й син не тільки хворіє, а й постує. Мене розривали і клопоти про їжу, і хвилювання за здоров’я сина». Додає, що, здається, тільки раз пішли на мітинг разом: «Ми стояли біля тодішнього Республіканського стадіону, там відбувалося чимало демонстрацій. Для Максима це було просто свято — багато людей, ще й долучилася велика литовська делегація». Вдома переповнений враженнями підліток знову й знову хотів обговорювати побачене.

Мама згадує той вечір: «Я знову була заклопотана чимось побутовим, тому обірвала його й відповіла, що немає сенсу по десятому колу обговорювати одне й те саме. І що натомість треба щось робити — щось конкретне». І додає: «Сказала на свою голову. Тоді я ще не розуміла своєї дитини».

На календарі — 1995 рік. Велелюдний похорон патріарха Володимира біля Софійського собору, протести й наметове містечко. Пані Євгенія згадує, що в ті дні саме святкувала своє 40-річчя: «За тим своїм святкуванням я не дуже відчула Максимів стан. Аж за декілька днів, ідучи обідати, я відкрила гаманець і знайшла там його записку. Він у ній вибачався та писав, що йде під Софію». Там саме стояло наметове містечко. Максимова мати згадує, що в Києві тоді було дуже холодно — сніг, мороз, вихолоджена Софійська площа: «Мій син пішов у намети жити разом із протестувальниками.

Максим був аж синій від холоду. Він іще й вирішив голодувати з протестувальниками.

Відмовився їхати зі мною додому, бо сказав, що не може інакше».

Пані Євгенія згадує, що покликала когось зі старших чоловіків-протестувальників та пояснила ситуацію. В результаті перемовин вдалося домовитися, що Максим повертатиметься ночувати додому: «Він удома нічого не їв. Погоджувався тільки на термос із шипшиною — брав його з собою в наметове містечко. Голодування — значить голодування».

Можливо, в родині щось читали та обговорювали, заряджаючись на такий інтерес до суспільно-політичних рухів? Максимові батьки в один голос говорять, що все склалося природно — таким було все середовище. «Ми на біле говорили біле, а на чорне — чорне», — пояснює пан Олександр. І додає: «Та деяких речей ми при синові не обговорювали — вважали, що він для того ще замалий, хотіли його убезпечити». На це пані Євгенія риторично запитує: «І що, невже це нам допомогло?».

Анархіст

Як батьки Максима Буткевича сприймали правозахисну роботу сина і теми, якими він опікувався? Олександр Буткевич згадує синові пошуки в студентські часи: 

«З друзями вони заснували молодіжну студентську організацію “Пряма дія”, анархістського спрямування». Євгенія Буткевич додає контексту: «Він шукав себе. Спершу був Корчинський та УНА-УНСО, Максим там надовго не затримався. Потім став анархістом. В нього тоді з’явилося багато зв’язків з такими ж студентами за кордоном. Пригадую, навіть їздив кудись у Європу на якийсь конгрес анархістів — назад повертався з трьома друзями автостопом. Відтоді пройшло вже стільки років, а душа в сина залишилася там — такою самою».

Пан Олександр ділиться основними ідеями руху, що приваблювали сина: «Тут не йшлося про вульгарний образ “анархіста”. Максима цікавила насамперед ідея народовладдя, тобто мінімального втручання центральної влади, — натомість приваблювала ідея самоорганізації населення, самоврядування. За цією логікою, реформа децентралізації — цілком в анархістському дусі».

Активна політична й громадянська позиція сина змушувала батьків хвилюватися: «Ми боялися, що йому не дадуть закінчити університет — просто десь закриють до захисту диплома», — згадує Олександр Буткевич події травня 1998 року. «Тоді в Києві проходила якась велика європейська конференція. І когось із Максимових друзів затримали, він сам і кілька товаришів переховувалися десь поза межами Києва», — згадує батько. Мати додає: «Їх тоді добре “ганяла” СБУ, і хлопці просто поїхали з Києва. Ми навіть не знали, де син, — хіба що раз до нас зайшов якийсь хлопець і передав вісточку від Максима, сказав, що все добре. Ми обурилися, що нічого доброго нема, бо вже травень, у червні захист диплома».

Про ті дні сам Максим потім розповідав батькам як про час сильного нервового виснаження. Пані Євгенія згадує: «Казав, що навіть руки трусилися. І він був змушений піти до лікаря. Йому трапилася якась розумна жінка, котра порадила з усім цим зав’язувати й повертатися додому, поки його не знайшли мертвим десь під Києвом».

Десь у той час, за словами батьків, Максима арештували на чотири дні. Євгенія Буткевич із сумною усмішкою згадує тодішні свої хвилювання: «Він відсидів чотири дні. Тоді це здавалося таким довгим строком. Найгірше було те, що ми не знали, де він, — телефонували в міліцію, морги, лікарні… Мобільних тоді не було, ми просто сиділи вдома й виходили до телефона-автомата подзвонити. Сиділи на кухні й курили сигарету за сигаретою».

Свій диплом Максим таки написав і захистив. Наукова керівниця рекомендувала йому вступати до аспірантури. Але він не зміг прийняти пропозицію, як згадує Олександр Буткевич: «Син розповідав, що його викликали до декана, де сидів якийсь працівник спецслужб.

Намагалися вербувати як сексота. Максим відмовився та пообіцяв оприлюднити факт цієї розмови.

По тому він опублікував цю історію в газеті “Вечірній Київ”. Після тієї розмови декан сказав, що жодної аспірантури не буде і що на факультеті не буде жодного Буткевича».

Чи не виникало спокуси спробувати заборонити якусь таку активність або вимагати від сина спокійніших дій? Батьки в один голос кажуть, що це не мало б жодного сенсу. Пані Євгенія згадує, що Максим ніколи не підвищував голос у таких суперечках: «Він просто трохи блідшав і починав тихим голосом пояснювати, що саме робить, чому робить і чому не може не робити. І тоді вже ти опиняєшся в ситуації, коли не можеш не допомогти».

Один епізод особливо яскравий, його описує Євгенія Буткевич: «Мала відбутися студентська акція біля університету, в парку Шевченка. Саме в нас удома збиралися Максимові друзі, аби потім поїхати в центр разом. Того дня я поїхала на мітинг разом із сином та його друзями. Я була дуже зла на всіх — на владу, на ментів. Пригадую, як навколо будинку ходили кремезні молоді люди в білих сорочках… коли ми вийшли з під’їзду, вони спробували піти за нами як “хвіст”. Але я розвернулася й так на них накричала, що вони просто заклякли й залишилися стояти в дворі». 

Згадує не без сміху ті власні спроби дотримуватися якоїсь мінімальної конспірології: «Ми їхали в таксі й розмовляли про те, чи готові Максим і його друзі до іспитів. Всі знали, що в парку Шевченка, куди ми їхали, відбудеться великий мітинг, але ми вдавали, що це просто студенти. Зараз це згадується як дитячий садок. Але мені здавалося, що моя присутність може захистити сина від майже постійного стеження. Тож я провела його на акцію і поїхала на роботу».

Доброволець

Як і коли Максим розповів батькам про своє рішення піти воювати?

Олександр Буткевич говорить, що в мобілізації сина немає нічого дивного — про це Максим міркував із 2014 року: «Крим, Донбас… Іще тоді Максим зрозумів, що не може залишати все як було. Що життя змінилося. Він ділився, що мав відчуття, ніби має бути там, на фронті. Проте розумів, що і тут, удома, досі має багато роботи. Ніби шальки терезів — мусиш обирати, де будеш кориснішим. Він багато допомагав переселенцям, багато кому допомагав виїжджати, шукати житло, отримувати юридичну допомогу».

Ще один фактор, чому вирішив мобілізуватися, — військова кафедра в університеті. Пан Олександр згадує, що вже 24 лютого Максим був у військкоматі. Йому сказали чекати виклику — і викликали 4 березня.

«Для нас це не було несподіванкою. Цей вибір був зрозумілим. Єдине рішення — стати до зброї», — говорить батько.«Інакше бути не могло. Якби ми були молодші на двадцять років — зробили б так само», — додає Євгенія Буткевич.

Полонений

Для рідних людей, яких тримають у полоні, дуже важливо отримувати якісь неформальні вісточки. Пані Євгенія згадує, що одна з таких вісточок, що дійшли за місяці синового полону, стосувалася Біблії: 

«Це була єдина доступна в камері книжка. Нам передавали, що він її читав, переказував і тлумачив іншим. Ті, з ким він сидів, згадують, що ті полемічні розмови про Бога й релігію дуже їм допомагали. У першому листі Максима із СІЗО в Луганську, фотокопію якого нам переслали, були слова про те, що він пам’ятає кожного з друзів і молиться за кожного. Здається, віра його не покинула. В тій колонії, де Максим перебуває зараз, хтось із місцевих луганчан дістав і передав йому Біблію українською мовою».

Як батьки дізналися про синів полон? Олександр Буткевич згадує 24 червня 2022 року: «В нас була домовленість, що Максим мені коротко пише у WhatsApp, коли має можливість, щоб ми знали, що з ним все гаразд. 18 червня він написав востаннє. Здається, вони тоді були у районі Дружківки. Син про це не писав, ми самі потім реконструювали події та зрозуміли, що 19 червня вони вирушили на “нуль”».

«Все трапилося дуже швидко, — уточнює Євгенія Буткевич. — Максим до того телефонував із бази й казав, що планує відпустити своїх хлопців на вихідні та заїхати додому у вівторок-середу. Він не заїхав, 16-17 червня написав мені смс, що десь у дорозі. Нічого не зрозуміло… А вже 24 червня вдень нам зателефонувала його давня подруга Юля, котра опікувалася та опікується Максимовим взводом. Вона розповіла, що Максим у полоні. Надіслала лінк на російське відео з допитом українських полонених».

«От і все. На тому наше життя зупинилося», — каже мати Максима Буткевича.

Пані Євгенія розповідає, що в полон потрапила частина Максимового взводу: «Дуже швидко Саша, Максимова дружина, та подруга й волонтерка Юля створили групу “Додому” в одному з месенджерів, де за три дні зібрали разом сім’ї полонених, що були на тому відео (там були люди і з інших військових частин). Ми організувалися та почали спільно шукати — всі почали шукати всіх. Жінки виявилися дуже обізнаними і вмілими в інтернеті — цілодобово бродили різними сайтами, шукали й шукали все літо. Ми довго не могли знайти жодного з хлопців — ніби й сліду їхнього не було».

Ситуацію змінила адвокаційна поїздка: «Нам допомогли поїхати на зустріч із європарламентарями та журналістами. Ми побували у Брюсселі та Берліні, розмовляли з чиновниками МЗС, омбудсменом ЄС, парламентарями, журналістами. У Європі я показувала єдине фото, що нам вдалося знайти за все літо, — світлину двох полонених хлопців, яку вдалося витягнути з якогось чату вагнерівців. На ній видно, що хлопці в жахливому стані. Нам усі дуже співчували. Ми ж наполягали на тому, що відсутність фотографій полонених є тривожним знаком — можливо, наших рідних уже немає серед живих або ж їх дуже скалічили внаслідок тортур і тому не показують», — згадує Євгенія Буткевич.

Після повернення до Києва наприкінці серпня стався цікавий збіг — на російському телебаченні вийшов сюжет про зустріч місії ООН з українськими військовополоненими в Луганську. «На тому відео ми побачили близько десятка військовополонених, серед яких був і Максим», — каже його мама.Євгенія Буткевич уточнює: «Було сказано, що все знімали в Луганську. Так ми дізналися, що Максим — у Луганську.

Думаю, це результат нашої поїздки — можливо, нам таким чином вирішили повідомити, що наш син — живий. Інші полонені на відео — не з нашого взводу.

У тому сюжеті було сказано, що їх тримають у колонії, а Максима — в СІЗО».

Олександр Буткевич додає деталей: «Це була постановка. Наприклад, хтось із полонених на відео говорить, що умови утримання добрі, не вистачає лише цигарок. Максим відмовився дзвонити рідним на камеру — вдав, що не пам’ятає наших номерів телефонів. Не хотів брати участі в тому шоу».

Уперше синів голос батьки почули у вересні: «Максим додзвонився до мами», — згадує Олександр Буткевич. Тоді син коротко повідомив, що телефонує з кабінету слідчого і що на нього заводять справу: «Мотивувалось це тим, що нібито лише за такої умови є шанс потрапити на обмін — нібито Максима мали внести до списку на обмін і обміняти на якогось російського офіцера. Тоді ми не знали, чи було це правдою. Зараз зрозуміло, що ФСБ, слідком РФ просто фабрикували справу». Більше зв’язку не було.

Вдруге батьки побачили сина й почули його голос, коли отримали від Максимових друзів лінки на відео із засідання суду в Москві: «Максим тоді перебував у СІЗО в тимчасово окупованому Луганську, тому на засіданні був “присутнім” через засоби відеозв’язку», — згадує пан Олександр.

На російському окупаційному «суді» у своєму виступі Максим говорив, зокрема, про власний правозахисний досвід і абсурдність висунутих «звинувачень»:

«Протягом понад 16 років я займався діяльністю, спрямованою на захист прав та громадянських свобод людини. Зокрема, намагався надавати допомогу біженцям та вимушеним переселенцям та протидіяти ксенофобії у її різних формах. Тому злочини, у яких мене звинувачують, максимально суперечать цінностям, яких я дотримуюсь, та діяльності, яка є головною справою мого життя».

Окрім важливих тез, «суди» проти Максима Буткевича стали для всіх нас посланнями: засобами відеозв’язку під час трансляції засідання він знаходив спосіб надіслати нам знаки любові. Складене з долонь серце. Аркуш зі словами: «Новостей не знаю. Очень всем рад. Люблю! Я — в порядке, здоров, бодр, терпелив. О каждом и каждой — думаю».

Після суду в Москві, який не змінив вироку — 13 років колонії суворого режиму, Максимовим батькам повідомили, що його етапували. Вони не знали куди. Хоча, за російськими «правилами», їм чи адвокатові (тому, кого зазначив засуджений) мали би це повідомити протягом десяти днів після прибуття до нового місця ув’язнення. Батьки й адвокат надсилали запити і звернення — мовчанка. Так само не допомагало пряме запитання від британських журналістів ВВС до Пєскова — вони запитали про причини відсутності відповідей на запити про місце утримання Буткевича Максима. Той відповів, що вони не зобов’язані відповідати і що Буткевич отримав свій термін і буде його відбувати.

Пані Євгенія розповідає, що все ж вдалося «вибити» певні дані: «Думаю, ми всі разом їх дістали. 5 грудня 2023 року Федеральна служба виконання покарань РФ надала відповідь на запит адвоката про те, де перебуває Максим. Для цього багато зробили правозахисники з московського «Меморіалу»: наскільки нам відомо, вони зі свого боку тиснули на омбудсмена РФ Москалькову».

У зазначеній відповіді адвокатові йшлося про те, що Максим Буткевич перебуває в колонії №19, у Луганській області.

Максимів випадок винятковий. Про це говорить голова правління Центру прав людини Zmina правозахисниця Тетяна Печончик: «Цей кейс винятковий з багатьох причин. По-перше, Максим є правозахисником, який після повномасштабного вторгнення приєднався до лав Збройних сил України, пішов на фронт захищати Україну. До того, після початку війни 2014 року, він протягом восьми років працював як правозахисник, використовуючи всі можливі інструменти для захисту прав людини, концентруючи увагу на внутрішньо переміщених особах, біженцях і мігрантах.

Думаю, на початку повномасштабного вторгнення Максим зрозумів, що систему міжнародного права зруйновано і що найбільш ефективно для захисту прав людини — піти на фронт і захищати Україну зі зброєю в руках.

Коли Макс потрапив до полону, то став військовополоненим. Згодом росіяни сфабрикували кримінальний процес, навісивши на нього тавро воєнного злочинця. Таким чином, Максим залишається чи не єдиним правозахисником, військовополоненим і політичним в’язнем».

Ця історія закономірно мала великий резонанс не тільки всередині країни, а й за кордоном.

Тетяна міркувала: «Те, що Максима утримують в полоні та сфабрикували кримінальну справу, — порушення всіх принципів міжнародного гуманітарного права. Дуже багато міжнародних організацій знають Максима особисто: він багато років працював у міжнародній журналістиці, був яскравим, помітним і потужним правозахисником. Був членом національного комітету Amnesty International в Україні, був пов’язаний з багатьма іншими міжнародними правозахисними рухами. Його полон викликав величезну стурбованість і занепокоєння, про це висловилися і Amnesty International, і Human Rights Watch, і багато інших дуже відомих міжнародних правозахисних організацій».

Усе це, за словами Тетяни Печончик, допомогло привертати увагу до Максимової справи.

Із 2014 року та навіть раніше Максим Буткевич був активно присутній у правозахисних ініціативах — громадських організаціях, навіть у колі творців фестивалю документального кіно «Docudays». Про цю широку палітру правозахисної та журналістської діяльності згадує Тетяна Печончик: «2012 року він разом зі мною та Мариною Говорухіною заснував громадську організацію “Центр інформації про права людини” — сьогодні це “Zmina”. Дотепер Максим залишається нашим членом правління. Також 2013 року він став співзасновником відновленого Громадського радіо, де також певний час працював журналістом і ведучим. Під час Євромайдану брав активну участь у громадських правозахисних ініціативах і протестах. Відразу після початку російської агресії — координував ресурсний центр допомоги вимушеним переселенцям. Максим активно вмикався в кампанії щодо звільнення українських бранців Кремля, зокрема Олександра Кольченка, Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва».

Чому так важливо звертати увагу на правозахисників, котрі, як Максим Буткевич, пішли захищати країну зі зброєю в руках?

На думку Тетяни Печончик, факт їхнього вступу до війська є наслідком неспроможності механізмів захисту прав людини реагувати на повномасштабну агресію: «Те, що Максим мобілізувався до лав ЗСУ, для багатьох стало яскравим підтвердженням того, що винайдені людством після Другої світової війни механізми захисту прав людини дуже часто не спрацьовують в умовах повномасштабної агресії. Коли ядерна країна нападає на свого сусіда, нехтуючи всіма міжнародними принципами, усіма правилами, всіма конвенціями, це механізми не спрацьовують. Не тільки Максим пішов до ЗСУ. Це зробили й адвокати, юристи, активісти, правозахисники — і вони вже понад два роки продовжують боронити Україну. Про це важливо говорити, адже і у фізичному захисті країни потужною і помітною є роль активістів, журналістів і правозахисників. Приклад Максима є одним із таких помітних явищ».

Післямова. Звільнення

Із 18 жовтня 2024 року Максим Буткевич вільний — його обміняли разом із іншими 94 полоненими, яких утримували російські сили. У своєму першому інтерв’ю на свободі він сказав, що не сподівався на звільнення і, коли тюремники викликали його з речами на вихід, готувався до етапу.

Через кілька днів правозахисник записав перше відеозвернення до українців та світової спільноти, де дякує всім, хто чекав на нього й підтримував його в час перебування в полоні. У цьому ж відео Максим Буткевич говорить про свободу як природний стан людини: 

Бути вільним — це щастя, і це — найприродніший стан людини, сутність людини.

«І тому намагання уярмити інших людей, перетворити їх на рабів, товар, на об’єкти для маніпуляцій — це ганьба і злочин катастрофічних масштабів.

Я насмілюся додати до своєї подяки ще уклінне прохання: будь ласка, давайте не забувати про уярмлених і поневолених, тих, хто в небезпеці й чия гідність зараз постійно піддається випробуванням; давайте зробимо все, що ми можемо, для їхнього звільнення. Бо поки хтось лишається невільником — ніхто з нас по-справжньому не є вільним».

Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано світлини із родинного архіву Максима Буткевича, Валерії Мезенцевої для ZMINA, а також Кримської солідарності.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки