Юрій Іванів

22 липня 2012-го року починалося так: «О 06:02 на пульт оперативно-рятувальної служби МНС надійшло повідомлення про пожежу у Львові на вул. Виговського, 25. На момент прибуття рятувальників вогнем були охоплені сходові клітки з 1 по 5 поверх».

Через те, що сходи горіли, а з відчинених дверей до квартир потрапляв дим, самостійно вибратися з охопленого полум’ям під’їзду мешканці не могли. Рятувальники мали два завдання — гасити пожежу і терміново евакуювати мешканців. На останньому, п’ятому поверсі ситуація виявилася найскладнішою — перелякані молоді дівчата, аби врятуватися, збиралися стрибнути вниз. Вони перебували у такому сильному шоці, що не чуло ні сусідів, ні рятувальників, які обіцяли: «Потерпіть хвилинку! Ми вже йдемо!»

…Ви б і не впізнали його на вулиці. Звичайний собі чоловік. Звуть Юрій Іванів. Має 38 років. Виховує двох доньок і сина. Це саме він за відсутності спеціальної драбини, у час, коли вогонь палав і йти на п’ятий поверх було смертельно небезпечно, — таки пішов. Він вхопив за руку дівчину тоді, коли вона уже стрибала. Врятував.

Юрій Іванів віддав дівчині власну маску, а сам пішов ні з чим. Каже: «Спершу людей рятувати, а потім — пожежі гасити». І усміхається.

Герой-рятівник року Юрій Іванів не любить посад і «кар’єрних злетів». Він навіть з посади заступника начальника частини перевівся на нижчу посаду: «Не люблю кабінетів!» Натомість любить столярну справу. І, мріє, коли вийде на пенсію, почати на цьому маленький сімейний бізнес.

Знайомтеся!

   

   

   

    

Розкажіть, будь ласка, про той день, коли ви, нехтуючи власною безпекою, врятували тих дівчат, що намагалися вистрибнути з 5-го поверху…

Це було на чергуванні. О шостій годині виїхали на пожежу, що почалася в гуртожитку. На першому поверсі будівлі сталося загоряння, за цим викликом одразу ж виїхали працівники районного відділення рятувальників. Ми ж вирушили їм на допомогу через те, що серед мешканців почалася паніка. Це ж усе трапилося рано вранці. Люди прокинулися, виявляли, що будинок горить, і починали панікувати, побачивши, що відбувається.

То ж ми вирушили просто на підмогу. Як приїхали, побачив, що дві дівчини на п’ятому поверсі просять про допомогу, кричать, що зараз вистрибнуть. Вони переживали дуже сильний емоційний шок, а тому просто не могли адекватно поводитися.

Дівчата не мали можливості вийти зі свого приміщення, евакуюватися, так?

Саме так. Напевно, це їх і налякало найбільше. Усього в кімнаті там проживало троє: дві дівчини і один чоловік. Цей мужчина відчинив двері, відтак дим, що був на сходовій клітці, почав заповнювати кімнату. Дівчата спали. Прокинувшись, побачили купу густого диму, перелякалися, запанікували, вирішили, що зайнялося в іншій кімнаті.

Не знаю, напевно, вони передивилися американських фільмів, тож вийшли на балон і попередили пожежників, що будуть стрибати. Це було дуже неправильне рішення, одне з найгірших у тій ситуації. Я це почув, попросив не стрибати і запевнив, що за хвилину-другу буду поруч і врятую їх.

Там була складна ситуація, бо найбільше вогнище спалахнуло на першому поверсі, а взагалі усі приміщення наповнилися димом. Видимість – нульова. Крім цього, особливості забудови тієї вулиці не дозволяли нам підвезти туди машину з драбиною, яка б сягала 5-го поверху.

…Вирішили не чекати, коли полум’я загасять повністю. Одягнули спеціальні апарати і побігли крізь вогонь. Вирішили розійтися по різних кімнатах. Дим заполонив усе, ми не знали точного розташування кімнат, ішли майже навмання. Я потрапив саме в ту кімнату, де знаходилися дівчата. Почув крики. Одна із них уже перелізла балконні перила на той момент, а інша перелазила. Вони уже фактично стрибали. Але минулося. Одну з них вхопив за руку, іншу забрав назад… Вчасно встиг, скажімо так. Ще кілька секунд і все закінчилося б набагато трагічніше.

Не вагалися?

У нас на вагання є одна секунда. Фінальне рішення слід приймати одразу. Уявляєте, якщо будемо думати-вагатися, аналізувати, вираховувати ризики? Як ми зможемо рятувати людей і гасити пожежі? Емоції — потім. У першу чергу — робота. Знаєте, кажуть, що прийняті у перші секунди рішення зазвичай є слушними? Думаю, це велика правда.

…Я мав на собі спеціальний апарат, створений саме для того, щоб можна було дихати у непридатних для дихання середовищах. Віддав свою маску, щоб заспокоїти її. Вона була у шоковому стані. Хоча на той час її життю нічого не загрожувало. Зрештою, якщо подумати теоретично і логічно, то якби вона просто стояла за перилами, їй нічого б не загрожувало — кисню там було достатньо. Ну але що сталося, те сталося… Просто хочу ще раз наголосити на тому, що такі емоційні дії можуть завершитися або інвалідністю, або смертю.

У мене є таке правило. Спершу — рятувати людей, пізніше — гасити пожежі.

Ви тримаєте контакти із тими дівчатами?

Звісно, на тому балконі ми познайомилися. Однак зараз не контактуємо. Одразу ж після тієї ситуації дівчат забрала карета «швидкої», а після того ми не бачилися. Це нормальна реакція.

Як часто рятуєте людей?

З мого досвіду, орієнтовно 80% пожеж пов’язані з порятунком людей. До речі, як правило, «ранкові» пожежі найнебезпечніші — більшість людей ще просто сплять.

А наскільки часто виїжджаєте на виклики?

Буває по-різному. У Львові є пожежі щодня. У нашому районі — переважно один випадок на добу, тож щодня маємо «бойові виклики». Але окрім «бойових» ситуацій, допомагаємо після ДПТ, наприклад. Беремо участь у вирішенні багатьох проблем, що трапляються з людьми. Роботи багато.

Розкажіть, будь ласка, про найважчий випадок з вашого досвіду…

Найважчі випадки — це коли під час пожежі людина «відрізана» від виходу. Найважчими є ті ситуації, коли доводиться автоматично гасити пожежу, паралельно навмання шукаючи по кімнатах людей. Нині у моді будинки із великою кількістю кімнат. Знайти усіх людей, що є всередині, витягти їх неушкодженими не просто. Але така робота, і ми її робимо.

Однак найскладніше буває тоді, коли у приміщенні є діти. Принаймні, у моєму випадку. Діти — це святе. Інколи буває, що через халатність батьків саме найменші і потерпають. Коли дитина залишається сам-на-сам зі своїм страхом, зі своїм жахом, це найгірше. У таких ситуаціях, і це зрозуміло, діти діють дуже спонтанно й необдумано.

…Була ситуація, коли жінка хотіла вчинити самогубство. Уже стояла на балконі й нікому не дозволяла підійти до себе. У таких ситуаціях дуже важливими є не лише фізичні, а й психологічні вміння. Треба вміти правильно поспілкуватися із «героїнею». Якщо така людина таки стрибне, то це твоє недопрацювання, твоя відповідальність. Я тоді з нею десь 40 хвилин спілкувався на балконі. Так довго, що навіть стояти втомився. Вона мені і про проблеми розповіла, і про переживання. Усе-таки домовилися, що самогубство — це дурість, що вистрибувати не варто. А коли уже розговорилися, запропонував піти всередину, на каві поговорити. Вмовив.

…Коли я лише починав працювати, коли ще не мав практики, то у цьому не розбирався і не вмів бути психологом. Але з практикою усе надолужується, приходить і вміння говорити. Спілкуємося з людьми, що мають дуже різну психіку. Десь жінки, а десь і діти. Хтось врівноважений, а хтось — у стані шоку. Хтось тверезий, а хтось — п’яний… Але допомогти треба кожному, спілкуватися треба із кожним.

Ви десь вивчали психологію?

Ні, хіба в школі. Усе — практика. Перш ніж з ними спілкуватися, треба увійти у їхнє становище. Тоді простіше комунікувати і розуміти.

Чи маєте якесь власне особливе правило?

Ні, звичайно ж. (Усміхається) Ми діємо відповідно до ситуації, а вони бувають дуже різними.

Перед виіздом «на пожежу» отримуємо інформацію про те, що горить, де горить, як горить і чи є діти у палаючому помешканні, наприклад. Також, перш ніж виїхати, вивчаємо район пожежі. Відтак, знаємо, де і як будинок розташований, як під’їхати, яку техніку везти. А уже власне процес гасіння пожежі — це наші професійні дії. Це так само, як ваша робота. Ви готуєтеся до розмови з героєм, дізнаєтеся про нього якісь факти, а уже потім — записуєте інтерв’ю. Ось так і ми — отримуємо наявну інформацію, а діємо відповідно до ситуації.

Особливих секретів у нашій професії немає. Усе просто — діяти слід чітко та миттєво.

Пожежна охорона — це не лише теоретичні знання, це практика, перш за все. На кожному чергуванні ми проводимо так звані «бойові розгортання». Наприклад, учимо водіїв подавати воду, користуватися пожежно-технічним обладнанням, правильно виносити потерпілих, надавати першу допомогу тощо. По-перше, ми завжди тренуємося і вправляємося у вмінням. А по-друге, намагаємося передбачати свої потенційні дії.

Які ваші головні принципи в житті? Що для вас найважливіше?

Не люблю, коли зраджують. Не подобається, коли люди не відповідають за свої слова, не дотримуються обіцянок. Патріотизм, звичайно ж, є для нас святим принципом, особливо за теперішніх умов…

Дисципліна повинна бути. Приміром, у мене «в караулі» працює 17 осіб. Якби вони мене не слухали, я б не виконав завдання, яке отримав. Попри те, що я керую процесом, не можна сказати, що вогонь гашу виключно сам. Ні. Це робота і результат усієї команди, яка виїхала на місце надзвичайної ситуації.

Мій «караул» — моя друга сім’я. Ми тут усі брати, просто я — найстарший. (Усміхається) От і все. Перш ніж щось виконувати, вони зобов’язані отримати від мене вказівку. Бо саме я несу безпосередню відповідальність за будь-яку дію і за будь-які наслідки. Якщо я дам неправильно вказівку або якщо її не так зрозуміють, хтось може загинути. Для мене це — кримінал.

А тому треба постійно вчитися — аби вміти правильно взаємодіяти, вміти правильно давати вказівки і вміти чітко їх розуміти. Тоді усе буде нормально.

Окрім цього всього, звичайно ж, найважливішими для мене є сім’я, любов і повага.

Інколи варто виходити за межі зони власного комфорту й перейматися чужими проблемами

Наскільки важливою є відповідальність?

Якщо не буде відповідальності, то не буде нічого. Та усе залежить від відповідальності! Якщо безвідповідально поставлюся до своєї роботи, можуть загинути люди. Коли не братиму відповідальності за ситуацію вдома, то в сім’ї не ладнатиметься.

…От навіть приклад із тією дівчиною, що вже майже вистрибнула із палаючої квартири. Ви про це питали на початку розмови. Це ж був не мій район. Відповідно, операцією керував не я. Але коли таке бачиш, то рішення треба приймати миттєво. Це дуже відповідально. Керівник гасіння пожежі не давав мені конкретної вказівки іти туди і чинити саме те. Однак я взяв на себе відповідальність, прийняв рішення й повів за собою людей.

І так треба діяти усюди. Маєш справу — несеш за неї відповідальність. Звісно, ми також не святі люди. Ми також інколи помиляємося. Але на помилках треба вчитися.

Які правила у житті ви порушили, а яких не порушите ніколи?

Ну, наприклад, у мене немає такого, знаєте, питання: «А чому саме я?» Треба — робимо. Це правило.

…А ще правила безпеки праці не можна порушувати. Часто з них підсміюються у нашому суспільстві. Але я б хотів нагадати, що усі правила безпеки праці — «написані кров’ю». Тут ідеться про життя і здоров’я. Його треба берегти — спочатку своє, а потім і чуже.

Ще є такий принцип «Ні кроку назад!» Приїхав на завдання — вперед і до кінця. Без зайвих думок і хвилювання. Взявся рятувати людину — врятуй обов’язково. Якщо я не врятую людину, то віддам своє посвідчення й зніму погони. Це принципово. Якщо я не виконав завдання, це означає, що мені нема чого робити на цій роботі.

І ще довіра дуже важлива! Дуже принципово довіряти. Я маю довіряти тим, хто іде за мною, а вони можуть покладатися на мене. І це також — правило.

Чи можете порушити якийсь із своїх життєвих принципів під час виконання завдань?

Звичайно! Я можу порушити будь-який принцип, аби лише врятувати людину.

Чи є якісь особливі відчуття під час виїздів?

Немає особливих відчуттів. Ми коли їдемо на виїзд, завжди сконцентровані й мовчазні. Коли повертаємося, то уже спілкуємося, проводимо невеликий «розбір польотів»: що і як робили, де знайшли чудове рішення, а що зробили не так.

Що для вас успіх? І чи вважаєте ви себе успішною людиною?

Першим успіхом для мене є те, що маю дружину і трьох дітей. Успіх для мене — це те, що працюю у прекрасному колективі. Знаєте, високі посади й звання, великі гроші — це не життєвий успіх. Успіх в житті — коли людина оточена любов’ю, має сталеве здоров’я, має повагу від тих, хто її оточує. Можна мати мішки грошей, але не мати жодного справжнього друга. Можна бути дуже заможним, але вічно хворіти…

У мене все простіше. Навіть те, що до тебе просто зателефонували, щоб поцікавитися, як у тебе справи… Це вже є успіх, бо про тебе хтось думає і хвилюється.

Чому ви вирішили стати пожежником?

Колись я хотів бути військовим, а вийшло так, що став пожежником. Мене часто запитують, чому. Не повірите, але до цього спонукала одна дитяча казка. (Усміхається) Там лисиця бігала за качкою і хотіла її з’їсти. У дитинстві я дуже емоційно ставився до таких випадків, багато співпереживав іншим, переймався. Спочатку по-різному допомагав тваринам, а коли виріс, вирішив допомагати людям. Спершу то все було на рівні простої вихованості — допомогти старшій бабусі чи перевести незрячого через дорогу. Далі — набагато серйозніше.

Можу порушити будь-який принцип, аби лише врятувати людину

…Коли дійшло до вибору професії, мені захотілося не просто «письмової роботи», а якихось гострих відчуттів. Однак тоді я ще не здогадувався взагалі, чим насправді є робота пожежника. Уже коли минув час і я потрапив до бойового підрозділу із реальними людьми, реальними машинами і реальними викликами, то у перші дні думав: «Оце я влип!» (Усміхається)

Почав активно працювати над собою. Коли ти є 20-річним молодшим лейтенантом, не нюхав диму і не бачив вогню, працювати не просто. Тим паче, коли у тебе в підпорядкуванні є кілька людей, які тебе слухають і які беруть з тебе приклад. Треба працювати над собою і вчитися увесь час.

Хто і що найбільше вплинуло на вас?

Батьки, безперечно, вплинули. Школа вплинула. У важкі 90-ті треба було відстоювати свою гідність і правду, тому спорт теж вплинув — я боксом займався. Вплинули на мене також і друзі під час навчання (я вчився у Львівському пожежно-технічному училищі). Ті три роки навчання — хороша школа для мужчин.

…Я почав працювати у 1996-му. Дев’ять років був начальником караулу у Личаківському районі Львова, потім мене перевели до Франківського. Став заступником начальника частини, але перевівся на нижчу посаду, щоб мати можливість продовжувати «польову» роботу. От не люблю «кабінети» і все. Не кар’єрист я.(Усміхається)

Чи є у вас в житті якийсь головний авторитет? Хто є вашим героєм?

Я ніколи не був чиїмось фанатом. Фанатизм — це зле. Політики взагалі не є для мене авторитетами. Серед артистів — немає також. Авторитети для мене зараз — мої колеги й товариші у справах.

Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?

Я вам скажу, чого у нас забагато — витримки. От гляньте на Європу. Там щось стається і всі люди моментально виступають, вирішують питання разом, громадою. Мені здається, що люди мають активніше реагувати на різні події. І Майдан — добрий приклад.

…Усі зараз почали говорити про відповідальність, проявляти її. Тепер у переважній більшості випадків хата в людей не скраю. Навіть у нашій роботі це видно. Тільки приїхали на пожежу, одразу усі випадкові перехожі й сторонні люди включають в процес і допомагають нам. Поважають і люблять. Ми їм дякуємо за це, і це ще більше мотивує до праці.

Ви розповідали про професійні принципи. А чи можете розповісти про сім’ю?

Можу. Я дітям забороняю гратися сірниками, наприклад.(Сміється) У мене є вже одружена донька. Іншій доньці 13-ти років, вона школярка. І є ще шестирічний син…

Хоче бути таким, як батько? (Усміхається)

Я, якщо чесно, не хотів би, щоб він став пожежником. По-перше, фінансово це дуже складно. Бо нам не платять ті гроші, які ми реально заробляємо і яких ми варті. По-друге, не хочу, щоб він нищив своє здоров’я. Бо ми, пожежники, довго не живемо — постійно дихаємо небезпечними газами, живемо у стресовому і нервовому стані. Робота не з легких. 101 — найнебезпечніша робота. Ми свідомо ідемо у вогонь, але не знаємо, що нас там очікує. Тому як батько я б не хотів, щоб він цим займався. Хоча якщо він сам так вирішить, то не заборонятиму. Підтримуватиму та підказуватиму. Час покаже.

Як зазвичай починається ваш день?

Я працюю добу і три доби відпочиваю. Дехто може подумати, що у мене дуже багато вільного часу, але це зовсім не так.

Живу я в селі, тому роботи багато. Люблю займатися столяркою. Сам майструю столи, приміром. Кухню сам собі хочу зробити. Піду на пенсію — буду більш професійно займатися цією справою. А поки що це як хобі. Мрію, щоб потім воно переросло у якийсь маленький сімейний бізнес.

Також мрію й намагаюся зробити сауну і «більярдну». Дуже б хотілося такого відпочинку. Але не просто облаштувати, а побудувати власноруч. У мене є достатньо сили, бажання і вмінь, щоб таке зорганізувати. Український чоловік — працівник багатофункціональний. (Усміхається) Буде здоров’я — обов’язково зроблю.

Які фільми любите?

Пригодницькі фільми люблю, люблю комедії. Вони розслабляють. Інколи після важкого чергування треба якесь «перезавантаження».(Усміхається) Чогось конкретного, напевно, не згадаю зараз. Та і час тепер такий, що якось не до фільмів. Сьогодні намагаюся на сім’ю працювати — ставити дітей «на ноги».

Які книги читаєте зараз?

Книги останнім часом не дуже часто читаю. Так не можна казати, але не лукавитиму. Перед очима постійно є тексти — статутні документи, нормативи різноманітні тощо. Але це справжнім читанням назвати важко.

Є улюблені книжки?

«Спартак» Рафаелло Джованьолі, наприклад. Навіть серіали сучасні про Спартака раджу подивитися. Бомба! (Усміхається)

Маєте улюблену музику?

Дуже люблю танцювати! Танцюю і польку, і танго, і вальс. Це як ще одне хобі. Тому улюбленої музики маю багато! (Усміхається)

Що побажаєте нашим читачам?

Поважати один одного. Знаєте, інколи варто виходити за межі зони власного комфорту й перейматися чужими проблемами. Слід принаймні спробувати допомогти іншому. Бачите проблему — допоможіть вирішити. І тоді будемо сильні! Разом.