Сім’я воєнного стану

Військова форма, з якої тато чи то виріс, чи для якої змалів, висіла на гачку вішака біля вхідних дверей так, ніби висіла там із початку часів. Коли росіяни таки ввійдуть у наше селище, мама закопає її в саду, а потім, коли підуть, відкопає, і я знайду кравчиню, яка перекроїть її під мого чоловіка, у якого тієї миті під Сєверодонецьком не форма, а суцільне дрантя, а купити щось якісне все ще важко.

На татовій формі лишився шеврон із гербом Чернігова: хтось і колись, за невідомих мені обставин, дав його татові, бо тато служив у тернопільській бригаді, тож чернігівський шеврон мав би підказувати татове походження для своїх. Лишень одна біда ставалася не серед своїх: герб Чернігова — це чорний коронований орел, який декому нагадує орла російського, за що тато мусив постійно виправдовуватися.

Перешиту форму разом із шевроном я спакувала у велетенську картонну коробку, куди можна помістити й мене. Поклала наш синьо-жовтий, з іще київської квартири, стяг, тактичні окуляри, два катівські турнікети, викуплені в колишнього альпініста, печиво з абрикосовою начинкою, каву, три блоки цигарок, які не так і легко мені дісталися в місті щойно після оточення і з яких я витягла дві пачки для себе, наш спільний знімок і лист, у якому я, цілком згорьована, прохаю нізащо не помирати.

Чоловік ніколи не побачив коробки, форми, шеврона, цигарок, турнікетів і, благо, розпачливого листа геть не стійкої жінки. З коробкою, найпевніше, сталася одна з трьох речей: або ж вона згоріла в гаражі біля соснового лісу, звідки її не встигли забрати, або ж її забрали інші хлопці, які в хаосі вже не знали, куди її везти, і, сподіваюся, взяли речі собі, або ж вона дісталася росіянам. Чоловік найбільше шкодував про військову форму і шеврон тестя. Я найбільше шкодувала, що всі жінки моєї родини мусять когось чекати з війни.

1.

Жінки нашої родини віддали війні всіх своїх чоловіків. Моя мама стала дружиною військового у перший рік війни на сході, і їй ніхто не пояснив, не допоміг, вона не мала навіть із ким поговорити — одна дружина одного військового на все село. Мама навпомацки йшла цим шляхом. Тепер поруч із нею йду я, старша донька, яка може тижнями забувати писати мамі, а з татом спілкується від бойових дій до бойових дій. І от тепер поруч із нами йде і моя сестра, мамина молодша донька, якій було лише десять років, коли почалася війна, і нині вона також чекає свого нареченого з фронту.

Коли тато вирушив на війну вперше, віднещодавна повнолітня я і та сама мала сестра, яка ще нічого не розуміла, причаїлись на ліжку, вслухаючись, як схлипує жінка. Як вона часом лається сама із собою, зі стінами, сердиться на людей, які проходять повз, на країну, на будь-якого президента, на мене, на себе, на бабу, на тата, на батькового собаку, який ночами виє від туги за господарем, на зламану ручку вхідних дверей, яку нікому поремонтувати, — і просто хоче спокою.

Так, її чоловік поїхав боронити український схід, так, мама злиться на кожного чоловіка зі сходу, який, тікаючи од війни, постає на маминому шляху, — хоч якби мамі в той час дати мапу, вона б не змогла показати, де взагалі горить та клята війна.

2.

Уперше мені наснилося, що тато не повернÑ