«Ми так давно тут, діду»

Цей текст є уривком із книжки «Спадщина», яку готує до друку видавництво The Ukrainians.

Тепер я ходжу до нього. До музею.

До музею, створеного для (заради? біля?) вогнетривкого комбінату у Часовому Ярі. Радянського вогнетривкого комбінату, у радянському 1966 році.

«Цегла керамічна лицьова пустотіла, рядова пустотіла.
Цегла керамічна лицьова повнотіла, рядова повнотіла.
Цегла керамічна пустотіла рядова потовщена.
Камінь керамічний рядовий.
Вироби вогнетривкі шамотні загального призначення»

Якщо читати вголос перелік того, що Часовоярський комбінат виробляв напередодні повномасштабного вторгнення, список звучить як вірш. Особливо перші два рядки.

«Рядові повнотілі, рядові пустотілі, камінь керамічний рядовий…» Це звучить ще й як передбачення.

Цей, колись достоту радянський, музей створив мій дід. Сам комбінат — інші люди, зовсім інші люди, які вірили в прогрес, технології та успіх як результат важкої праці. Спочатку це були кар’єри: гіпсові, глиняні, пісочні, доломітні, потім — кар’єри та заводи. Заводи називали іменем власника: завод Ковалевського, завод Плещеєва, завод Бахірева, завод Котляревського… І серед усіх них, пограбованих після двох, трьох, чотирьох десятків років важкої праці більшовиками, тепер от я найчастіше думаю… Думаю та навіть говорю про Вікентія Штерцера і його сина Франца.

Я думаю та говорю про них, бо вони були чехами, які приїхали на Донеччину як у Нову Америку. Я говорю про Нову Америку. Про відмінність та схожість. Про дивне переплетіння тенденцій, в яких більша частина України завжди розвивалась у тих же напрямах, що Європа, а Донеччина та Луганщина — наздоганяючи — взялися стати Америкою, європейськими