Наприкінці грудня у львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком книжка відомого польського репортера та воєнного кореспондента Павела Решки «Столик з видом на Кремль».
«Столик з видом на Кремль» — це щоденник дорослішання. Ніби перечитування старих нотаток у новому, денному світлі. З новими знаннями, які постають як коментарі на полях сторінок, — незауважені деталі, інтонації, реакції — все сяє новими барвами. Таке переосмислення немалого відрізка власного життя і власних переконань потребує мужності, а також щирості. Насамперед перед собою.
«Столик з видом на Кремль» — це не репортаж, переконує автор, хоча й описує реальні події і реальних людей. Можливо, з журналістського погляду ця книжка і не є репортажем, зате з літературознавчого — це автобіографічний роман із кільцевою композицією і величезною кількістю прямих та зашифрованих цитат.
«Столик з видом на Кремль» — це запрошення в гості. Павел Решка кличе читача на власну кухню колишнього життя, щоб випити кави й ще раз зазирнути у своє (наше?) минуле. Можливо, там є щось, що потрібно переосмислити й проговорити. Певно, дещо треба записати, а потім з олівчиком перечитати, щоби врешті-решт можна було перегорнути сторінку.
The Ukrainians публікує Передмову до книжки.
***
— Якщо ми вже говоримо про масштаби, то в Йосипа
Бродського є чудовий есей про півтори кімнати, — каже
Павел, тримаючи кермо та вдивляючись у нічну нескінченність
дороги десь у Харківській області.
— А ще у нього є ксенофобний вірш «На независимость
Украины». Він його побоявся публікувати за життя, —
продовжую розмову й зачитую кілька рядків.
— Я знаю про цей вірш, але не вірю, що його Бродський написав.
Це поганий вірш. Його бездарно створив непрофесійний поет.
А до того ж він по-людськи дуже злий.
— Тоді послухай, як Бродський особисто це читає, —
не поступаюся я і вмикаю відео на ютубі,
де російський поет, коментуючи, що це ризиковано, все ж читає:
«Дорогой Карл XII, сражение под Полтавой, слава
Богу, проиграно».
— Чую, що це Бродський, але й далі не вірю, —
безнадійно повторив Павел.
***
Експедиція
Рання весна 2015 року в Україні була депресивна. У лютому точилися запеклі бої за Дебальцеве. Гривня стрімко знецінювалась. Мобілізація провалювалася. На вулицях і на кухнях усе частіше можна було почути про розчарування здобутками Революції Гідності. Увесь комплекс проблем, які нині можуть видаватися дрібними, 2015-го створював атмосферу втоми, апатії і роздратування.
Наприкінці лютого 2015 року польський репортер Павел Решка заїхав до мого варшавського помешкання, щоб випити кави й поговорити: «Я збираюся у подорож Україною. Хочу більше зрозуміти ваш народ, географію та історію. І давнішу, і сучасну. Потребую компанії. Поїдеш зі мною?»
Павел вважав, що війну, яка почалася 2014-го, можна осмислити, лише розуміючи ширший контекст. У 2013–2014 роках він висвітлював події на Майдані. Тоді був у Криму і зблизька спостерігав за тим, як росіяни окуповують півострів. Відтак — Донбас.
Однак попри те, що Павел був безпосереднім очевидцем знакових подій 2014 року, він вважав, що потребує ширшої панорами. «Цю війну не можна повністю зрозуміти на лінії фронту. Потрібно спілкуватися з людьми по всій країні», — написав він мені в месенджер перед поїздкою. У цьому весь Павел Решка.
Ми склали маршрут так, щоб відвідати місця, які будуть нам цікавими та промовистими і щодо війни, що вже точилася, і в ширших культурних та історичних контекстах: Волинь, зокрема меморіал польським жертвам в Острівках, і Берестечко — Київ — Харків — міста й містечка прифронтової Донеччини — Жовті Води на Дніпропетровщині — Одеса — знову Київ — Львів — Дрогобич.
Тисячі кілометрів доріг, сотні годин розмов, десятки людей та їхніх історій. Деякі з них він опублікував на сторінках авторитетного видання Tygodnik Powszechny, для якого тоді дописував. А окремі сюжети й герої назавжди оселилися у книжці, яку ви тримаєте в руках.
Історія, яку я розповідаю у цій передмові, теж із тієї подорожі. Принаймні тоді я зблизька розгледів риси польського репортера Павела Решки, які мене досі дивують і захоплюють: відданість професії, чесність перед собою й іншими, а також непересічний талант.
Терапія
Павел Решка все життя пише. Його любов до писання захоплює. Навіть тоді, коли працював на радіо, то невтомно дописував. Мені завжди було цікаво, що спонукає людей активно писати? Причин може бути безліч, та в Павеловому випадку — це терапевтичний ефект.
Про лікувальний ефект письма є чимало досліджень. Класична історія — експеримент професора психології Джеймса Пеннебейкера. Частина його студентів регулярно описувала трагічний досвід, інші — писали про щось нейтральне. Через деякий час професор виявив, що ті, які словами описували власні трагедії, лікарів відвідують значно рідше, аніж їхні колеги, які писали про погоду, відпочинок чи кулінарію. Це відкриття надихнуло низку дослідників експресивної терапії.
Павел Решка своєю творчістю мультиплікує ефект терапії від писання. Якщо класичний підхід передбачає, що зцілюються ті, хто пише, то коли йдеться про добрі тексти, зцілюються ще й ті, хто їх читає і переживає. Якщо ж тексти дуже добрі, то краще стає всім учасникам: авторові, читачам і героям матеріалу. Це суголосно із класичним розумінням місії журналістики, та я припускаю, що почуття місії, як вона описана у підручнику, Павелу не є близьким. Натомість його спонукає цікавість до світу та співчуття до людей, які в біді.
Переконаний, що «Столик з видом на Кремль» — виразний приклад терапевтичного ефекту і для автора, і для читачів. Втім більше про книжку ми говоритимемо далі, а тепер повернімося до її автора.
Репортер
Щоб намалювати вам професійний портрет Павела Решки, я коротко закцентую увагу на трьох вимірах: географії, біографії й особливостях його творчості.
За останні 30 років Павел працював у різних куточках світу.
Переважно ті куточки палали: Руанда, Косово, Чечня, Афганістан, Грузія, Україна — це лише найпомітніші точки на його професійній топографічній мапі. Три роки Решка жив у Москві як спеціальний кореспондент газети Rzeczpospolita. Це дало йому змогу добре пізнати Росію, принаймні побачити її зсередини і зблизька.
Наша спільна приятелька — польська журналістка Аґнешка Ліхнерович — стверджує, що Павел Решка має унікальний для сучасних репортерів талант: він заражає читача відчуттям присутності. Це особливо проявляється у матеріалах з України, які навіть у далеких іноземців пробуджували почуття емпатії до незнайомців з невідомих сіл Донеччини чи Харківщини.
У Павелових історіях дуже мало місця займає він сам. Його журналістські тексти найчастіше відрізняються тим, що репортер залишається «в тіні» й не заважає героям діяти у природному для них середовищі, тобто відкриватися по-справжньому. Така культивована відстороненість — не надто характерна риса для більшості воєнних журналістів нашого часу, що періодично грішать надмірними описами власної хоробрості й небезпек, які на них чигають. Павел, перебуваючи в зоні бойових дій, завжди намагається потрапити на передові позиції — а опинившись там, не акцентує уваги на власній участі, поступаючись натомість сценою своїм героям.
Такий авторський стиль корениться у стандартах і форматах видання, де він починав репортерську кар’єру, — в газеті Rzeczpospolita. Це одна з найдавніших і найвпливовіших щоденних газет Польщі. Думаю, не помилюсь, якщо скажу, що більшість сучасних знаних польських журналістів є вихідцями головно з двох шкіл: Gazeta Wyborcza або Rzeczpospolita.
Газетярі жартують, що хто працював у щоденній газеті, тому в журналістиці нічого не страшно. З часом ти призвичаюєшся бачити світ навколо у форматі історій на 4 тисячі знаків. Блокнот і набір простих олівців — незмінні жителі кишень Павела Решки.
Після газети Rzeczpospolita автор працював практично у всіх найвпливовіших тижневиках Польщі: Wprost, Tygodnik Powszechny, Newsweek, Polityka.
Паралельно з роботою в редакціях Решка активно видавав репортерські книжки. Найгучнішими були ті, що стосувалися викликів польської банківської і медичної систем. Книжка про лікарів стала бестселером у Польщі. Павел влаштовувався на роботу санітаром і описував буденні сцени з життя лікарів і пацієнтів. Мені найбільше подобається книжка «Чорні». Вона про життя священників і ставлення до них у польському суспільстві. Він дуже вправно працює з форматом, який майже не практикують у наших широтах. Колись його ще називали «журналіст змінює професію». Щоб написати цю книжку, Решка одягнувся у священничу сутану, мандрував Польщею і просто слухав людей, яких зустрічав.
Книжка
Улітку 2012 року я ночував у помешканні Павела на варшавському Жолібожу. За звичкою моє знайомство з новим помешканням починається з вивчення книжок, які там живуть. Минуло понад 12 років, а я й досі пам’ятаю враження: десятки книжок у найрізноманітніших і найнеочікуваніших місцях, розкладені так, щоб завжди були напохваті. Велика частина цих книжок стосувалася країн і народів, що живуть на схід від Польщі. Деякі з них він цитує у книжці, яку ви читаєте.
«Столик з видом на Кремль» — нетипова книжка для Решки. Вона сумна, дещо автобіографічна й романтична. На тлі жахіть, що відбуваються в Україні, автор проводить ревізію власних уявлень про росіян, з якими він дружив і тісно спілкувався.
Щоб систематизувати власні думки про «Столик…», я виокремлю два головні для мене аспекти. Перший — це особливості жанру та стилістики книжки. Про другий ми вже коротко згадували — це терапевтичний ефект.
Добра література рідко потребує, щоб її втискали у прокрустове ложе жанрів чи журналістських форматів. «Столик…» — добра література. Та я все ж думаю, що варто замислитися над її жанром. Це допоможе оприявнити певну еволюцію творчості Павела Решки. Тим паче, що спроби дати однозначну відповідь на питання про жанрову належність книжки розіб’ються об останній абзац тексту.
Павел свідомо залишив простір для інтерпретацій. Прочитавши текст, я був здивований і вирішив, що він написаний згідно з класичною традицією «школи польського репортажу», тобто школи видання Gazeta Wyborcza, до якої навряд чи можна зараховувати автора. Сашко Бойченко, який переклав «Столик…» українською, вважає, що «з літературознавчого погляду — це автобіографічний роман із кільцевою композицією». Ще одна колега впевнена, що це «есей з елементами репортажу». Таких трактувань може бути ще декілька, та це не надто важливо. Важливіше, що нова книжка Павела Решки стала першим кроком автора в напрямі художнього світу. У такому разі «Столик з видом на Кремль» може виявитися етапною книжкою у його творчому доробку та не лише допоможе переосмислити «російський період», а й започаткує новий етап творчості. Думаю, Павел не має відповіді на це питання, проте висока художня цінність нової книжки — промовисте свідчення, що експеримент вдався.
Головна ж цінність «Столика з видом на Кремль» — не літературна. Застановімося над тим, чого в книжці найбільше, — переосмислення російського досвіду автора. Припускаю, що в українських читачів може з’явитися спокуса швидких висновків. Мовляв, автор був залюблений у російську культуру й хороших росіян, а в час війни прозрів. І на тому слава Богу! Нічого нового. Ще один «вестерн», який побачив те, про що ми торочимо вже роками.
Я таки думаю, що варто уважніше поставитися і до сюжету, і до постаті автора. Решку не можна назвати наївним. Він дуже добре вивчив Росію і знає, на що спроможні росіяни.
У своїх матеріалах з Росії він описував тоталітарну природу російської держави, концентрування влади в руках офіцерів КГБ, радість великої частини суспільства від кривавих воєн у Чечні чи Грузії.
Усе це він бачив, про все знав і розповідав іншим.
Факт, про який у книжці не згадано: 2005 року, коли Павел жив у Москві, група чоловіків підстерегла його біля дому й побила так, що він опинився в лікарні. Найімовірніше, це був політичний злочин — помста польському громадянину за побиття росіян у Польщі. Такі «дипломатичні акції відплати» не відбуваються без участі спеціальних служб і без політичного благословення.
Та, попри це раціональне знання, у нього завжди залишалася ірраціональна віра в те, що є інша частина російського суспільства. Що є люди, які прагнуть змінити свою країну, які не є шовіністами й не бажають повернення імперії. Адже якщо є очевидне зло, то мусить же десь бути добро. Нехай цих людей небагато, нехай їхня кількість щороку зменшується, але вони ж є. Автор їх знає. Вони приходили в гості, сідали на кухні й вели затяжні бесіди про гуманізм і свободу.
Після початку великої війни й оприлюднення масових вбивств, які коїла та коїть російська армія в Україні, виявилося, що цих людей більше немає. А може, ніколи й не було.
Решка починає оповідь з опису жахіть у Бучі — ними й закінчує. Війна, а головно жахливі воєнні злочини росіян і страждання цивільного населення стали тригером і спонукали автора пропрацювати власні уявлення про людей, яких він знав.
Ми всі подорослішали під час цієї війни. «Столик з видом на Кремль» — це щоденник дорослішання. Ніби перечитування старих нотаток у новому, денному світлі. З новими знаннями, які постають як коментарі на полях сторінок, — незауважені деталі, інтонації, реакції — все сяє новими барвами. Таке переосмислення немалого відрізка власного життя і переконань потребує мужності, а також щирості. Насамперед зі собою.
Терапевтичний ефект цієї книжки не вичерпується прощанням автора з ілюзіями молодості. Він масштабніший. Річ у тім, що на Заході, попри повсюдну доступність інформації про злочини і звірства росіян, досі існує чимало прихильників і «великої» російської культури, і простих росіян, «невільних заручників злочинної політики Кремля». Йдеться не лише про кардиналів у Ватикані чи лівих професорів у Франції. Навіть у Польщі, де цей сентимент мав би вже давно зітліти, чимало представників креативної верстви й інтелектуалів досі перебувають у пастці власних ілюзій. Запитайте в Адама Міхніка, як він ставиться до росіян, і ви почуєте приблизно таке: я є антирадянський русофіл, а свобода до Польщі прийшла зі Сходу. Не впевнений, чи Адам Міхнік буде читати «Столик…», але переконаний, що є тисячі людей, які свідомо розмежовують шовіністичну позицію російських авторів та їх творчість, а підсвідомо інфікуються мислевірусами «Білої гвардії», «Кавказького бранця» та далі по списку.
З цього погляду книжку варто перекладати не лише українською, а й іншими мовами світу, де досі буяють міфи про «російський народ у заручниках поганої влади» чи гуманізм російських письменників.
У книжці «Трубадури імперії» Ева Томпсон написала, що нам варто перечитувати російську класику так, щоб «оприявнити її колоніальне тло». Текст «Столика…» всіяний цитатами російських класиків і це можливість перечитати їх з чіткішою оптикою. Можливість насамперед для читачів, адже автор цю домашню роботу вже виконав.
Насамкінець кілька слів про користь книжки для українського читача. Хочеться вірити, що більшість українців уже давно позбулася ілюзій щодо росіян та їхньої культури. Однак книжка не лише про це. Якщо абстрагуватися від національного, а придивитись до людського, то «Столик…» порушує чимало питань, на які не так просто, але варто відповісти. Наприклад, чи були російські друзі та приятелі Павела латентними імперцями завжди, чи змінилися з плином часу? Якщо були — то як так сталося, що він цього не помічав? Якщо змінилися, то що спонукає людину так черствіти та байдужіти з часом? Країна, досвід, цінності? Що запускає у серця і душі людей вірус цинізму, який спустошує і знелюднює?
Ще цікавіше стає, якщо ми припустимо, що всі ці люди завжди були циніками й імперцями. Як так сталося, що автор тоді цього не розгледів, а тепер усвідомив?
Як взагалі влаштовані наші «ігри розуму», які домальовують іншим тих рис, що ми бажаємо, і приховують те, чого ми бачити не хочемо?
У будь-якому разі — ці питання мають універсальну природу, а книжка, яка порушує їх через актуальні теми сьогодення, є цікавою, корисною і потрібною.
«Столик з видом на Кремль» — запрошення в гості. Павел Решка кличе читача на власну кухню колишнього життя, щоб випити кави й ще раз зазирнути у своє (наше?) минуле. Можливо, там є щось, що потрібно переосмислити й проговорити. Певно, дещо треба записати, а потім з олівчиком перечитати, щоби врешті-решт можна було перегорнути сторінку.
***
Павел Решка — репортер, розслідувач, воєнний кореспондент, один із найвідоміших журналістів сучасної Польщі. Автор багатьох репортажних книжок та книжок-розслідувань, найвідоміші з яких «Місце після імперії», «Моя війна» «Далеко від Вавелю», «Далеко від любові», «Жадібність. Як великі компанії ошукують нас», «Чорні люди», «Малі боги. Про бездушність польських лікарів», «Малі боги 2. Як помирають поляки». Працював у Rzeczpospolita, Dziennik, Tygodnik Powszechny, Newsweek Polska.
З 2019 року – журналіст тижневика Polityka. Лауреат Премії ім. Даріуша Фікуса (2005). Тричі лауреат престижної премії Radio ZET ім. Анджея Войцеховського (2010, 2018, 2022), востаннє – за цикл репортажів про війну Росії проти України. Лауреат спеціальної відзнаки Радіо ZET «Журналіст десятиліття» (2019). Багаторазовий переможець конкурсу Grand Press.
Книга «Столик з видом на Кремль» виходить друком українською за підтримки Польського Інституту у Києві. Переклав з польської Олександр Бойченко.
Юрій Опока, координатор серії «Інтелектуальний нонфікшн» видавництва «Човен», офіцер Національної гвардії України.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
