[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Київщина, 1868 рік. 14-річний хлопець з бідної єврейської родини залишає батьківське село Ігнатівку та подається до столиці — вчитися ювелірній справі. Вже за десять років Йосип Маршак стане чи не найбагатшим киянином.
Він рано одружується — у 19. За посаг дружини у 100 срібних рублів відкриває власну майстерню на Подолі. Спершу працює з єдиним помічником. А вже за рік може дозволити собі орендувати для майбутньої фабрики золотих і діамантових прикрас дві кімнати у будинку №4 на вулиці Хрещатик (нині на цьому місці височіє будівля УНІАН). По сусідству — успішний салон швейцарських годинників, тож грошовиті клієнти поруч. Скоро він викупить і той салон.
Ціни деяких прикрас із маркуванням «Іосіфъ Маршакъ» швидко сягнуть вартості маєтків
На зламі століть — у 1902 році — на фабриці Маршака працює вже сотня майстрів. Серед них — півтора десятка жінок. Побувавши за кордоном, він першим у Російській імперії починає брати на роботу жінок — їм особливо майстерно вдається шліфування й полірування.
Надзвичайний київський ювелір на той час уже знаний далеко в світі: творіння його підприємства отримують найвищі нагороди на виставках Чикаго, Антверпена, Парижа.
Коли у 1913 році до Києва приїздить цар Микола II, Маршакові замовлять, серед інших монарших дарунків, срібну копію Педагогічного музею (тепер це Будинок учителя), що його якраз відкриватимуть до приїзду самодержця. Мініатюра відрізнятиметься від оригіналу лише розміром — усі деталі фасаду відтворено з надзвичайною точністю. Коштуватиме вона відповідно.
Ціни деяких прикрас із маркуванням «Іосіфъ Маршакъ» швидко сягнуть вартості маєтків.
Самого ж Йосипа Маршака слушно вважатимуть суперником Фаберже, котрий, відтак, навіть буде вимушений закрити власний магазин у Києві. Тоді ж Фаберже зізнається: «Двом ведмедям в одному барлозі затісно».
Але успіх Маршака триватиме недовго.
Так народжується гра
— Хлопці, помагайте! — влетів якось до експериментальної ділянки Київського ювелірного заводу молодий майстер Сергій Омельянчук. В руках він тримав ескізи прикрас авторства Йосипа Маршака. Був 1982 рік.
«Хлопці» — на десяток років старші за Сергія знавці своєї справи — допомогти не відмовились: відклали роботу і всі гуртом взялися роз’яснювати молодшому колезі, як можна втілити креслення майстра у життя. Так і вчився.
Діаманти не блищать, вони грають. Хто хоч раз у житті бачив ту гру, ні з чим її не сплутає
Ювелірною справою Сергій марив з дитинства. Мало що розуміючи, він попсував не один десяток срібних монет, дірявлячи або переплавляючи їх на прикраси. Після школи замість Івано-Франківського інституту нафти й газу пішов в училище вчитися обробці коштовного каміння. Чим не на жарт розізлив батька: ледь не усі у тому інституті — від двірника до декана — були його однокашниками.
Сам Сергій засмутився лише, що не вдалося потрапити на ювелірний курс, — його закрили рік перед тим. Довелося обрати огранювання.
— Зрештою це стало мені на користь, бо не кожен ювелір може похвалитися глибокими знаннями в обробці алмазів, — говорить Сергій Степанович сьогодні. Вже сорок років він працює за покликанням.
— Діаманти не блищать, вони грають, — виправляє мене. — Хто хоч раз у житті бачив ту гру, ні з чим її не сплутає. Бо ніде у природі немає таких кольорів.
І старанно пояснює, що діамантом називають гранований алмаз, який дає повне внутрішнє відображення: правильний кут граней дає змогу світлу, що потрапляє всередину каменя, не проходити наскрізь, а, відбиваючись, повертатися назовні через грані. Так і народжується гра.
В усьому, що знає і вміє, Сергій Степанович вбачає не так власний талант, як старання вчителів, які поступово закохували його у професію. Як-от майстра курсу в училищі — педанта і акуратиста у завжди накрохмаленому і білосніжному (навіть на манжетах!) халаті, який часто лишався у майстерні після занять, аби поділитися досвідом з ласим на знання учнем. Чи першого керівника на столичному ювелірному заводі — Віктора Миколайовича Родака, який дав Сергієві найціннішу пораду — робити кожну річ «як для мами». Або тих експериментаторів з цеху, що помагали освоїти тонкощі роботи за ескізами Маршака.
Втратити усе
«Розгромивши Поділ, натовп з’явився на Хрещатику. Були знищені всі єврейські магазини і квартири. Знаменитий ювелірний магазин Маршака був знищений за лічені хвилини. Діаманти, золоті годинники й інші дорогоцінні речі виносили на вулицю і знищували. Натовп був так по-звірячому і мстиво налаштований, що навіть не брав золота, — знищували усе. Щоправда, знаходились люди, які були не проти поживитися добром, але їх одразу ж били до напівпритомності. Це було пекло. Увесь Хрещатик був у дорогих килимах, пір’ї; валялися розтрощені роялі, чудові високі лампи, розбиті дзеркала і домашнє начиння. Візнику важко було навіть проїхати», — писав невідомий мешканець Києва, чий лист з описом погрому таємно від автора скопіювала поліція. Був 1905 рік.
Знаменитий ювелірний магазин Маршака був знищений за лічені хвилини. Діаманти, золоті годинники й інші дорогоцінні речі виносили на вулицю і знищували
Йосип Маршак не дожив року до встановлення у Києві радянської влади. У 1918-му, у свої 64, раптово помер від раку.
Йому пощастило не бачити, як дітище усього його життя експропріювали ті, хто ніколи не міг би дозволити собі такого коштовного мистецтва.
Плоди революції
— Приніс нам один негідник годинника Cartier, з золотим корпусом і браслетом, просив майстра переплавити на ланцюжок, та якнайгрубший. Той аж розгубився: «А механізм куди?» Рукою махнув у відповідь — хоч на смітник. Ну ідіот же! — гарячкує, пригадуючи бандитські 90-ті Сергій Степанович.
Художня витонченість і майстерність роботи мало цікавили замовників, в яких гроші текли рікою. Прикраси з коштовностями — найзручніша інвестиція для нечесної готівки.
Пізніше, поки Віктор Янукович у президентському кріслі намагався повернути Україну до часів повсюдного бандитизму, кілька іменитих ювелірних бутиків у Києві не встигали навіть викласти на вітрини нові колекції — все змітали, не дивлячись.
— Траплялися, щоправда, серед них і нормальні люди. Мав я одного замовника — відсидів за подвійне вбивство. Авторитетна людина в кримінальному світі. Коли він зі мною розраховувався, йому не вистачило 20-ти доларів. «Вибачай, — казав, — менти останнє вимели. От все, що в кишенях лишилося». Я, звісно, не суперечив. А то ще б третім «клієнтом» став, — сміється Сергій Степанович. — Зустрів його через місяць-півтора. «Я тобі винен, — каже. — Скільки?». Віддав усе.
— Поважали в тому колі ювелірів?
— Нас не чіпали, принаймні. Я в 90-х якраз працював на заводі «Ремточмеханіка».
Серед самих майстрів ювелірної справи злодії — велика рідкість.
— Ювелір і крадій — несумісні професії, — філософує Сергій Степанович.
Спокуса
На заводі «Кристал», де він свого часу теж устиг попрацювати, панував «голий пропускний режим». Прийшовши на зміну, працівники мали знімати із себе все, включно зі спіднім, і проходити так через коридор з черговим наглядачем. У наступній кімнаті діставали з особистої шафки білизну й робочі халати і бралися до роботи. Така сама процедура — після зміни. Аби ніхто нічого не виніс.
— Знаю, що на деяких виробництвах задля безпеки працівники не мають права залишати робочі місця протягом дня. Але за 40 років практики я не знаю людини, яка могла б украсти і продовжувати працювати. Такі люди у нашій професії надовго не лишаються.
Хоча спокуса і велика. Ювелірні вироби, з якими працює Сергій Степанович, коштують десятки і сотні тисяч доларів.
Власний винахід
Більш як рік щоденної клопіткої роботи на п’ятьох. 2 525 діамантів загальною вагою 10,48 карата. І фантастичний перстень «Царівна Либідь», виготовлений з білого золота майстрами київського класичного ювелірного дому «Лобортас», потрапив до Книги рекордів Гіннеса — такої кількості діамантів на жодну каблучку у світі ще не кріпили. Витвір мистецтва оцінили у 1,3 мільйона доларів.
Останні 16 років Сергій Степанович працює тут — у «Лобортасі». Каже, що наразі це єдиний в Україні ювелірний дім, де можна творити мистецтво. Виготовляє дивовижні підвіски, сережки, каблучки, запонки з коштовним камінням і навіть релігійні прикраси, як-от хрести на митри. Рік тому він випробував і запатентував власний особливий спосіб об’ємного кріплення дорогоцінних каменів — таких прикрас, каже, не робить ніхто у світі.
— На унікальності й тримаємося, — пояснює, показуючи 3D-схему об’ємної каблучки з діамантами.
Будь-яких питань про вартість своєї роботи майстер уникає. Ціни у елітних ювелірних домах взагалі справа втаємничена. Їх не знайти ані на цінниках у салонах, ані на сторінках офіційних сайтів — можна лиш почути при розмові віч-на-віч. Або ж на аукціонах.
Часто й самі салони діють не надто афішовано. «Найкраща реклама — сукня на іншій жінці», — цитував слова Крістіана Діора в одному з давніших інтерв’ю власник «Лобортасу» Ігор Лобортас. І пояснював, що те саме стосується і прикрас: «Салон найзнаменитішого ювеліра Франції Розенталя в Парижі теж не має вивіски. У його вітрині — жодного експоната. Але всі, кому належить знати про салон, знаходять його. Одного разу Розенталь влаштував презентацію, на якій клієнт потрапляв у темну кімнату з ліхтариком. Промінь світла раптом “вихоплював” у просторі ту чи іншу коштовність. Інтрига! Я був у цьому салоні — таке не забувається».
У кращі часи «Лобортас» винаймав приміщення під виробництво і салон у самому центрі Києва — на вулиці Гоголівській. Колектив тоді налічував близько сотні працівників. Тепер лише половині з них вдалося зберегти робочі місця — творять коштовне й витончене мистецтво в одному з приміщень напівзруйнованого заводу хімікатів на околиці столиці.
— Наша фішка в тому, що працюємо з надзвичайно дрібними камінцями. І кожна наша річ виняткова — іншої такої не існує. Ігор Юрійович не спить, не їсть — рискає по світу, аби вберегти своє дітище, переконує, що ми найкращі. Поки що тримаємося. Бо набагато потужніші виробництва вже позачинялися. Попит на унікальні речі окремих майстрів падає всюди.
І Сергій Степанович знає чому.
Ціна порядності
— Нині клієнти женуться за брендами і мало звертають увагу на якість, — зітхає 62-річний майстер.
Сам він найбільше у професії цінує порядність.
— Не можна братися за роботу недбало. А я дивлюся на вироби навіть іменитих брендів і не бачу там чистої роботи. Душі не бачу. «Як для мами» вже ніхто не робить. А навіщо? Піпл і так схаває. Та й свіжого нічого не створюють — всі штампують одне і те ж, тільки під різними лейблами.
Ще на початку своєї кар’єри Сергій Степанович привіз із Москви нагороду за друге місце на Всесоюзному конкурсі ювелірної майстерності. Був 1984 рік. Він страшенно пишався своїм успіхом і мав нагоду обміняти власний талант творити на добрий заробіток на догоду невибагливого клієнта.
— До мене тоді підійшов один чоловік, запрошував у Вірменію. Питав: «А скільки ти заробляєш?». 200-250 рублів, кажу. А він тоді: «Кидай свій Київ, приїзди до нас. Влаштую тебе на завод, але ти там працювати не будеш — сидітимеш у мене вдома, я тобі дам своїх клієнтів. На «Волгу» 24-ту швидко не заробиш, але за півроку, думаю, вже зможеш купити». А ви уявіть, тоді в магазині вона коштувала 10 тисяч, але ж там її без дозвільного талону не купиш. З рук — тисяч 20-25. Шалені гроші!
— То ви відмовились?
— Я би там нічому не навчився.
Друге життя
У 1920 році родина Йосипа Маршака втікала від нової «червоної» реальності до Європи. Рідні обдарованого ювеліра під одягом вивозили залишки його творінь.
Але ім’я генія не забулося.
Молодший з синів майстра — Олександр — продовжив справу батька. Приїхавши до Франції і маючи за плечима освіту у паризькій школі мистецтв, він відкрив ювелірний салон на престижній вулиці Де-ля-Пе. Серед його клієнтів вистачало знаменитостей: як-от перша леді США Жаклін Кеннеді чи король Марокко Хасан ІІ.
Нині ювелірний дім «Marсhak» успішно творить прикраси й інші предмети розкоші.
Має бути пульс
— Пригадую одного відомого піаніста, що його якось запитали, чи є серед молоді талановиті виконавці. Відповів: «Безліч! І всі з бездоганною технікою. От тільки відрізнити їх одне від одного неможливо», — Сергій Степанович закурює. — Так і в ювелірці — пульс має бути в роботах. Ми ж не грами й карати продаємо. Ми мистецтво творимо.
Фотографії прикрас — з архіву ювелірного дому «Лобортас».
