Проростати і квітнути

Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо? 

Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.

§§§

Людина вивчає інших людей, коли спирається на себе, дослухається до різних середовищ, вивчає політики, суспільні настрої, поведінку еліт. Але коли вдаватися до узагальнень, завжди є небезпека не відчути й не помітити головного — і розкривати суспільні настрої, біль, відповідальність, мрії, страхи трохи картонно. Бо кожна людина індивідуальна навіть у страшні часи. Тоді, коли піднесення й патріотизм змінюються зневірою і втомою, коли страх і відчай формують людину зі сталі, але з ніжним серцем, коли ти хочеш жити попри все, коли почуваєшся частиною нації, яку хочуть знищити і яка проростає і квітне на попелищах. 

Але я спробую. Цей текст і ці думки доволі розхристані, і я нас зараз такими сприймаю. 

Повномасштабне вторгнення дало більшості людей тілесне та емоційне розуміння, що таке війна, розуміння того, що відчували мешканці анексованого Криму й окупованих територій ЛуганÑ