Любов Липовська — авторка, режисерка та драматургиня аматорського театру «ЛюбАрт», голова філії Союзу українок у районному центрі Калуш, Івано-Франківської області, лауреатка та експертка Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».
До неї приходять, аби послухати бойківських приповідок, її 15-літні аматори читають бітників, деякі 20-літні уже грають у львівських та закордонних театрах, а ще старші, після денної роботи у Калуші, ідуть на репетицію «Антігони» чи «Маняків», тільки не в четвер — бо тоді дивляться і говорять про світову класику кіно у Союзівці.
Ми попросили пані Любу — так її часто кличуть у Калуші — розповісти про те, яке культурне життя може мати маленьке містечко, як сучасному, не офіційно культурному театрові живеться серед офіційно культурних та у який спосіб Союзові українок уже більш як 20 років вдається знову бути актуальною і навіть модною місцевою громадською організацією.
Перші куліси
Театр я любила все своє свідоме життя. З дитинства він мене захоплював тим, що там можна красиво жити і зреалізувати свої мрії. Першою виставою, яка справила на мене велике враження, була «Кассандра» Лесі Українки — через телевізію, у виконанні Київського театру ім. Франка, академічного, з усіма регаліями. Я ще не до кінця могла зрозуміти, про що воно, але сама манера подачі мене зачарувала. Другою була «Медея» Евріпіда одного з московських театрів. Щоправда, глибокі міфологічні образи я дитиною сприймала реалістичніше.
Ще дитиною я сплела собі вінок із пекучої кропиви і вбрала на голову. Тепер думаю, що той вінок з кропиви — то мій театр. Я знаю, що його важко носити, але він мені потрібен
А потім був Шекспір. То вже ми з дідусем читали. Це був дідо ще австрійський — за Австрійської імперії вихований і вивчений. Спочатку розказував оповідку про дочку, яка сказала батькові, що вона любить його так, як сіль. Я довго думала над тим. А потім ми читали «Короля Ліра» — я у тому всьому відчувала багато чогось такого змістовного, глибокого. І разом з тим, це лише ті факти, які зачепили мене дитину і тягли далі до мистецтва.
Перший театр ми робили з дворовими дітьми на порозі нашої хати. Злагодили куліси, порізавши дорогі фіранки, які сусідці надіслали з Америки. Це було ще в хаті моєї бабусі — в Монастирці, на Львівщині.
Вінок із кропиви
Якось ще дитиною я сплела собі вінок із пекучої кропиви і вбрала на голову. Тепер думаю, що той вінок з кропиви — то мій театр. Я знаю, що його важко носити, але він мені потрібен.
Що дорослішою я ставала, то більше розуміла, що існують речі, яких мені бракує у суспільстві, і я хотіла знайти їх у театрі: мені здавалося, що не лицемірити, не брехати, бути щирою можна тільки через театр. Я так його відчуваю. Розумію його як мистецтво, яке може без фальші, глибоко, переконливо й виразно формувати у суспільстві оці справедливі ідеї-думки.
Після Львова і Рівненського університету, коли я викладала в училищі культури театральні дисципліни, там працювала одна художниця — пані Ірина Сохацька, яка була давнього, аристократичного калуського роду. Вона й покликала мене у Союз українок. І так склалося, що, якби не було Союзівки, я би не мала основи, на якій потім вибудувала свій театр.
Ґадан-вертепник
Сталася така історія. Союзівка жила собі. А я бачила наших дітей, які йшли по вулиці і не мали на що дивитися. Все розвалилося, був 1996 рік — вони не мали на чому свої очка зупинити. І я вирішила зробити ляльковий вертеп.
Один літній чоловік із Калуша — пан Король — поділився зі мною спогадами з власного дитинства: «Знаєш, — каже, — у Калуші жив колись такий Ґадан-вертепник. Великий дивний чоловік, який носив на собі вертепну скриньку і розігрував на базарі ляльковий театр, вертепне дійство».
Тож у Союзівці знайшли майстра, привезли з дому фанеру, змайстрували вертепну скриньку. Нам поміг один лялькар — зробив обличчя ляльок виразними, що дуже важливо. А потім ми бігом пошили костюми і взяли ляльки в руки.
Не встигли навіть репетицій провести — на Різдво сотворили для дітей 19 персонажів, за традицією бурсацького вертепу. Сценарій взяли, який мали, тільки трошечки його адаптували, аби дітям було зрозуміло, бо текст старовинний.
Діти тішилися. Ми їм і самим дозволяли мініатюри із ляльками розігрувати. Таким було перше наше Різдво та перша наша заявка про те, що у Калуші буде театр.
Екстрім
Фактично ідеологом створення театру був мій чоловік — Ігор Липовський. Він мені завжди говорив: «Оскільки мені при владі не дуже вдається працювати — має бути створена інституція. Має бути матеріальна база, має бути концепція, що ми робимо, який ми театр робимо і куди ми рухаємося».
Ми маємо виховувати акторів-виконавців, аби вони розуміли, чого саме ми від них хочемо. Має бути своя драматургія. Костюми і декорації я вмію робити сама, апаратуру для театру ми зі союзянками отримали через закордонні грантові проекти — матеріальна база вже сяка-така була. Пам’ятаючи про одну з цілей Союзу українок — формувати українську молодь, — ми почали писати власні п’єси.
Нам хочеться розширювати кругозір дітей, які приходять. Практикуємо завжди так: авторська п’єса, на злобу дня, і разом з тим — п’єса з класики, світової чи української. Так ми працювали з текстами Олександра Олеся, Лесі Українки, нам вдалося зробити «Антігону» Жана Ануя. Добра драматургія — це спосіб виховання через глибоке занурення у тексти.
У 2000-их роках до мене у Союз українок прийшло 11 хлопців-неформалів. А ми якраз мали написану п’єсу — сучасну, тінейджерську: про неформальну молодь, про конфлікт між суспільством, яке оточує нас брехнею, про те, як підлітки виражають свій протест. Називалася «Екстрім». Вони прочитали ту п’єсу і залишилися всі. Ще й привели друзів-подруг. І так через театр ми тусувалися, спілкувалися — вивчали одне одного. Так ми здружилися — влаштовували рок-тусівки, поетичні слеми й усіляке інше.
Бородаті діти
До нас приходили все нові й нові люди. Не всі йшли на сцену, бо не всі були театралами. Але ми робили собі вечірки, танцювали-спілкувалися — ми не робили нічого поганого. І так поступово громадськість почала дивитися інакше на цю молодь. Бо ж ці молоді люди часто мали специфічну зовнішність: у них були сережки, ланци, хлопці мали довге волосся, носили кольорові вузькі штани, дивні великі футболки-сорочки, бороди навіть у деяких були. А мені вони були зрозумілі!
Якщо спершу нас вважали якимись ненормальними, то поступово почали говорити, що то «сама елітна» молодь
Я хоч і виховувалася у селі, любила рок-музику. Це був стан нашого часу: для нас кумирами були бітли, пінк-флойди і все решта. І тим дітям було дивно, що така стара тітка все це знає, все це любить, все це слухає. Ми мали спільні теми — навіть поезію бітників читали.
Місцева влада то давала нам приміщення, то забирала, і ставилася до нас то добре, то погано. Але своєю працею, своєю поведінкою ми переконали громадськість Калуша: якщо спершу вони вважали нас якимись ненормальними, то поступово почали говорити, що то «сама елітна» молодь.
Цьому не вчать у школі
До нас приходять діти від 14 років, але з’являються й люди, старші тридцяти. Ми не просто виконавці (як це в аматорів часто буває) — у нас іде процес обміну інформацією і пізнання світової літератури, світових театрів, світового мистецтва. Бо цього насправді бракує.
Цьому у наших школах не вчать. Особливо це стосується сучасного мистецтва. У всіх науках ми зупиняємося на початку ХХ століття. Хтось-десь хіба трохи про модерн згадує. Тоді як і наш спосіб мислення, і світ, у якому живимо, і мистецтво новітнє — все це формує наш світогляд уже сучасними образами, сучасними теоріями, сучасними симулякрами навіть. Ми про це в теорії деколи пишемо і знову забуваємо.
У всіх науках ми зупиняємося на початку ХХ століття. Тоді як і наш спосіб мислення, і світ, у якому живимо, і мистецтво новітнє — все це формує наш світогляд уже сучасними образами
А більшість, на превеликий жаль, мислить прямолінійними, сюжетними і реалістичними категоріями: «Нуууу, він її любив, а вона його не любила». А поняття абстракції, образності, поняття системи, естетики, потворності — про це не говориться. Вважають, що це зайве, що не треба цим забивати мізки. І в останні кілька років це дуже відчутно.
Маняки!
Драматургія починається із враження, з живої емоції. Так почалася і одна з наших п’єс. Був у Калуші дивний чоловік — про нього ходило багато легенд, бо він себе поставив поза суспільством і був фактично безхатьком. Це був Мандрик Мар’ян. Ми його називали Мирославом, а взагалі у Калуші він мав кличку Льондон. Походив цей чоловік із заможної калуської родини і, відповідно, мав добру освіту. Але у часи радянського минулого він, за легендами, мав якісь конфлікти із владою. Зрештою, лишився на самоті. Ми вже знали його як дивака, що тинявся містом і щось викрикував: інколи розумне, інколи брутальне, але завжди замішане на якихось інтелектуальних речах, на знаннях історії, на персонажах з історії, на аналогіях із грецькою філософією навіть.
Словом «маняки» він називав усе незрозуміле й непотрібне. І ми взяли від нього це слово. Ці «маняки» — про мішуру довкола нас.
А коли виникло бажання створити п’єсу про нас, про наші екзистенційні питання: хто ми і чим живимо, які цінності маємо, тоді зринув образ Льондона. І так з’явилися «Маняки».
Це історія про двох зрілих людей — чоловіка і жінку — у момент кризи, коли вони уже не можуть одне одного зберегти. Вони зустрічаються із людиною, яка все загубила: сім’ю, дітей, усе — лишилась поза межами. Але саме він — Льондон — вплутується у життя цих двох і намагається розтлумачити їм, здавалося б, прописні істини про цінність людських стосунків.
Ми дуже цінуємо щирість між акторами й глядачем. Ми говоримо тихо, спокійно, без жодних наполягань чи повчань, а часто через гумор
Ми не думали, що молоді люди зможуть сприйняти таку дорослу п’єсу. Але так сталося, що ця вистава у нас живе уже дуже довго. Ми починали її з одними виконавцями, а два роки тому вирішили ще й поновити склад акторів.
Навіть офіційний Франківськ, як діти кажуть, «визнав наших “Маняків”» — нагородив премією.
Велику роль зіграв глядач. Глядач, який розуміє і відповідає такими імпульсами, що хочеться далі й далі творити!
Наші актори-аматори уже це відчули. Вони вже не можуть фіглювати — смакують. Ми дуже цінуємо цю щирість між акторами й глядачем. Ми говоримо тихо, спокійно, без жодних наполягань чи повчань, а часто через гумор.
Cosa Nostra
Найвищу оцінку я отримала, будучи в столиці. Мені з Філадельфії одна така ж аматорка-режисерка передала перстень із масками. Так ми обручилися ніби з тим театром. І от якось випадкова людина сумнівної зовнішності — чоловік у тролейбусі — довго дивився на цей мій перстень. Я вже собі подумала, що він йому сподобався і що він його зараз стягне з пальця. Вже попрощалася з улюбленим перснем у думках.
Аж раптом той чоловік питає:
— Cosa Nostra [італ. — наша справа]?
Я кивнула головою. Бо, в принципі, так — це наша з Ігорем сімейна справа.
Тоді той чоловік додав:
— Уважуха!
Так я завжди собі пам’ятаю і усміхаюся.
