Соціолог за фахом, магістрант і докторант престижних іноземних університетів, Тимофій Брік здобув ступінь магістра соціології та соціальних досліджень в Утрехтському університеті, а захистив PhD з соціології в Мадридському університеті імені Карлоса III. У 2018-му працював як дослідник у Стенфордському університеті, а у 2019-2020 роках — у Нью-Йоркському. У 2022 році очолив Київську школу економіки.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
«Єдине місце, куди мене взяли»
Ми з одного покоління. І в часи, коли ми випускалися зі школи, соціологія не виглядала як престижна чи грошовита царина. То чому саме ця наука, саме ця спеціальність?
Свою відповідь Тимофій починає з історії про те, як самостійно сформулював поняття «інфляція», — не знаючи такого слова, не знаючи, що й поняття таке вже існує: «На уроках географії нам розповідали про великі географічні відкриття, про те, що в колоніях Латинської Америки європейці отримали доступ до золота-срібла, почали привозити це в Європу. І в мене виникла думка, що в таких умовах золото мало би знецінитися. Наступною фразою вчителя були слова про те, що ці дорогоцінні метали знецінилися. І я відчув свій перший в житті інтелектуальний вибух, бо ніби сам придумав, як працює економіка, і сам зрозумів, що таке інфляція».
Згодом починається пошук предмета, який би відкривав причини певних дій людей: «Мені подобалася математика, фізика, але це були просто прикольні задачки.
Мені подобалась історія, але її нудно викладали — це було про дати, а не про події, людей. Хотілось знаходити якісь причинно-наслідкові зв’язки: як економіка впливає на політику, як політика впливає на поведінку…
Тоді я ще не знав, що існує соціологія».
Тимофій Брік міркує, що якби сьогодні мав подібний вибір, то обрав би економіку: «Тоді я думав, що економіка — це бухгалтерія і фінанси. Я не розумів, що економісти досліджують суспільство. Тому вступав кудись в останній момент — просто пальцем у небо».
Все вирішив предмет на підготовчих курсах: «У школі такого ми не вивчали, а на курсах викладали предмет «Людина і світ». Мені сподобалося, тому подав документи в кілька університетів, обирав щось таке загальне про людину — соціологію, психологію. Планував піти туди, де зможу вступити на бюджет».
Підсумовує, що вступ на соціологію в університет Шевченка — збіг обставин: «Це єдине місце, куди мене взяли».
«Те, що я шукав»
Першокурснику Тимофієві Бріку сподобалося вивчати соціологію — дуже рідкісне везіння як на 17-18-річну людину в пошуках себе. Як це сталося?
У процесі навчання він побачив факультет як місце дискусій та джерело можливих рольових моделей: «За перші пів року зрозумів, що знайшов своїх людей. Мені було цікаво вчитися. Але, якщо чесно, вчитися було доволі просто. Університет Шевченка для першокурсників, як мені здається, — це курорт. Ти просто приходиш, читаєш цікаві книжки і на семінарах обговорюєш їх із людьми».
Університет — можливість для молодої людини зустріти нове середовище, познайомитися з майбутніми колегами. На першому курсі викладацьке середовище видавалось цікавим, але тепер Тимофій Брік називає його токсичним:
«Мене тоді захоплювала естетика розумних людей, які можуть гарно аргументувати. Тепер я розумію, що на факультеті було багато токсичності. Але тоді я дивився на це інакше. Переді мною було дуже багато харизматичних і сильних індивідуальностей, які постійно гнули якусь свою лінію і дебатували одне з одним. Кожен викладач був як лідер — заходив, говорив багато монологів, міг сперечатися чи навіть якось потролити студентів. Тоді я шукав сильного харизматичного лідера, який інтелектуально тебе перемагає в дебатах».
Себе-першокурсника Брік описує як «мало соціалізованого» та додає, що нічого не розумів в українській політиці. Проте події Помаранчевої революції виправили це: «Університет Шевченка дуже сильно включився — червоний корпус оточували активісти й вимагали зустрічі з ректором, підтримки Помаранчевої революції». Несподівано для себе Тимофій став одним із делегатів від студентства: «У мене в житті дуже багато історій, де я випадково проходив — і раз — і опинився у центрі подій. Так само випадково опинився серед делегатів, які йшли до ректора… Я навіть не дуже розумів, що взагалі відбувається».
Події Помаранчевої революції безпосередньо стосувалися роботи соціологів та їхньої честі професії. Це також важлива школа для майбутнього дослідника:
«Був величезний скандал, розкололася Соціологічна асоціація України. Згадаймо, тоді було два екзит-поли з різними результатами, і один з них засвідчував, що люди проголосували інакше».
«Пригадую, як говорили про те, що Наталія Паніна (багато років поспіль очолювала комісію з професійної етики Соціологічної асоціації України. Зокрема, вона керувала підготовкою “Кодексу професійної етики соціолога”, який ухвалили 2004 року на з’їзді САУ. Тоді комісія проаналізувала й узагальнила найвідоміші у світі кодекси професійних соціологічних організацій і підготувала сучасний кодекс САУ. — Ред.) померла від серцевого нападу просто на робочому місці. Подейкували, що її довели. За життя вона була дисиденткою, наприклад, писала соціологічні тексти ще під час Чорнобильської катастрофи, заперечуючи фейк про існування хвороби “радіофобії”, шукаючи аргументів, чому про Чорнобиль слід говорити».
Тимофій згадує, що ті драматичні події мали великий вплив, оскільки відкривали те, як між собою сперечаються старші: «Але я бачив і як вони шукають правильні етичні рішення розв’язання конфлікту. Коли я закінчував бакалаврат, Соціологічна асоціація об’єдналася знову. Те об’єднання відбулося імені Наталії Паніної. Я став свідком того, як давно розсварені люди знайшли в собі сили об’єднатися знову».
Журналістка та медіаменеджерка, лауреатка премії імені Георгія Гонгадзе Тетяна Трощинська пригадує два тодішні важливі контексти — присутність соціологів у медіа та псевдосоціологію: «Назагал у медіа соціологів не так часто було чути. Опитування громадської думки проводили в ті часи так само, як і тепер, але в медіа до них не було такого інтересу, як зараз. Натомість появу соціологів у медіа зазвичай пов’язували з виборами або з оглядом попередніх електоральних настроїв. Тоді й з’являлися в медіа або соціологи, або не дуже добросовісні люди — псевдосоціологи, чиї прізвища сьогодні легко нагуглити у відповідних базах даних». До артефактів тих часів Тетяна Трощинська зараховує і роботу з vox populi — запис відповідей випадкових перехожих і недоброчесну їхню подачу на кшталт «кияни вважають» чи «українці вважають». Тетяна підсумовує: «В сучасних медіа зростає професійність підходу залучення соціологів і використання даних».
Соціологи й соціологині нині в медіа присутні вже не тільки під час виборів, а в ролі барометра суспільних настроїв.
На її думку, під час Помаранчевої революції екзит-поли зіграли свою роль, але не тільки вони: «Не думаю, що люди просто повірили екзит-полам. Люди вийшли на Майдан, бо самі знали, пам’ятали, за кого вони голосували. Ганебні історії з використанням брудних політтехнологічних прийомів «соціології» почалися вже після Помаранчевої революції».
Говорячи про сучасний контекст, Тетяна Трощинська міркує про «туман війни» в медіа: «Ми як журналісти і громадяни як аудиторія не маємо повноти інформації — а деякі речі взагалі не повідомляють. Важливо наголошувати на тому, що інформація не повна».
«Війна — це процес, — додає Тетяна. — Значення певних рішень і дій ми зможемо зрозуміти тільки з часом». Вона припускає, що громадська думка буде змінюватися: «Наприклад, Курська операція. Ми й нині не знаємо її справжню мету — і це нормально. Вже видно, що з серпня 2024 року ставлення до неї змінювалося двічі — від ейфорії до розчарування». Експертні коментарі також не завжди допомагають, на думку журналістки. Як і приватна точка зору звичайної людини: «Бракує знань, контексту, загального погляду на ситуацію. Ми можемо оцінити хіба що загальний стан ставлення до певної ситуації… який залежить від інформаційного тла».
Тимофій Брік згадує, як у часи президентства Януковича історію підкорення соціологів намагалися повторити: «Я був свідком того, як Інститут соціології у часи Януковича намагалися рейдернути. Тоді Євген Головаха ходив на всі ефіри, захищав його і не дав цього зробити».
Свої студентські враження підсумовує так, що в ті часи життя в соціології було дуже-дуже насиченим: «Завжди мав відчуття належності до чогось більшого, до цеху.
Щодня немовби на тенісний матч ходив, дивився, хто з ким сперечається, у кого які дані.
Аргументи завжди були цікавими».
«Застигла культура»
Харизма викладачів гуманітарних наук 2000-х часто мала саме цей вайб — трохи агресивного чи самовпевненого способу репрезентувати себе. Сьогодні молодий управлінець-освітянин Тимофій Брік міркує, що така поведінка йому не видається етичною. Зокрема через набутий за кордоном досвід:
«Я поїхав з України на шість чи сім років: магістратура, PhD, різні постдок-програми та стажування. Так усвідомив, що в Україні університетська культура застигла. Вона не змінювалась, у цьому я і вбачаю проблему. Світ змінюється, а культура в середовищі університету й академії наук — ні. Думаю, це велика проблема».
Ці зміни нагальні, адже очевидною є втрата відчуття актуальності: «Якщо ти вже два десятки років ходиш на пари й попускаєш першокурсників і це вже не працює — це тому, що і ти вже не той, і твої знання застаріли на 20 років, і першокурсники вже не ті».
Тимофій Брік вважає, що сучасні студенти, так зване цифрове покоління, глобально соціалізовані й порівнюють тебе з тими стандартами, які побачили напередодні, наприклад, дивлячись на ютубі лекції стенфордських професорів у вільному доступі.
Каже, що тези про «негативну селекцію» в університетах вже стали кліше. Проте саме це й відбувалося з 2000-х: «Цю проблему інтуїтивно багато хто відчував. Через це багато хто пішов з університетів і взагалі з академії. Таких утрат зазнали різні університети — і Шевченка, і Каразіна, і Франка, і Могилянка. Люди звідти пішли в інші царини, або ж лишалися викладати, заробляючи гроші деінде, розглядаючи роботу в університеті як донат».
Тимофій підсумовує, що в університетах професійні харизматичні викладачі не можуть працювати зрідка: якщо така робота є лише благодійністю з їхнього боку, ядро університету не розвивається і не змінюється: «І це проблема. Саме тому зараз успішними стають університети, які необов’язково вирізняються тематично. Вони вирізняються саме за своїм вайбом».
«Цікавіше, ніж в офісі»
Що це за вайб?
«Це просто відчуття актуальності. В таких університетах не з’являється враження марнування часу й бажання піти попрацювати десь натомість, щоб із більшою користю провести час. Навпаки, ти приходиш і думаєш, що варто звільнитися з роботи й присвятити більше часу навчанню та нетворкінгу з викладачами. Бо тут цікавіше, ніж в офісі».
Крім вайбу, на думку Бріка, змінилися очікування від викладачів. Зараз їх хочуть бачити етичними та розумними: «Сьогодні базовий стандарт очікувань — не бути мудаком. Все, що треба робити, — говорити з повагою, не кричати, не перебивати, виділяти час, бути на зв’язку. Необхідно також бути актуальним, тому що у студентів дуже високі очікування, вони чекають від тебе інформації з доданою вартістю, аби вони не пошкодували, що прийшли до тебе».
І додає трохи деталей: «У мої студентські часи люди на кафедрах могли кричати одне на одного — і тоді я навіть не розумів, що це ненормально. Сучасні викладачі та дослідники ставляться з повагою до колег і до студентів».
У нас значно більше горизонтальної комунікації — наприклад, у нас є те, що у США називають офісними годинами, коли студенти можуть приходити до тебе та спілкуватися.
Чи багато таких сучасних викладачів в Україні? Тимофій Брік міркує, що чимало: «І вони хочуть робити щось класне, але приходять до себе на кафедру, а там якісь старі дядьки, котрі з 1980-х сидять і кричать один на одного. І ці молодші викладачі дивляться на це та вирішують піти в ІТ». І додає, що університет має бути сприятливим і дружнім середовищем саме для сучасних викладачів — як і для студентів.
«Не вірю, що університет можна реформувати»
«Думаю, університет можна створити лише з нуля, взявши все найкраще та об’єднавши на повністю новій платформі». Тимофій Брік вважає, що великі старі університети реформувати важко — зокрема через їхні масштаби: «Проте я приблизно уявляю, як можна з такого університету взяти найкращих викладачів і дати їм змогу якісно викладати в новій організації».
Це добра відправна точка для розмови про приклад і цінності, що їх втілює Тимофій Брік як один із наймолодших в Україні ректорів. Це історія про науку та кар’єру — і про те, як комунікувати нетоксично. Згадує, що на цьому шляху траплялися не так рольові моделі, як цінні досвіди:
Перша історія — з магістратури в Утрехті: «Це був тотальний досвід, який перевернув моє життя. Все було інакшим — інакший кампус, інакший розклад, інакші одногрупники, інакші професори. Я просто побачив світ, у якому найкращі соціологи Європи можуть просто сидіти на траві чи їздити велосипедом, можуть просто з тобою в кафе нормально спілкуватися на теми, які тобі цікаві. Всі ці науковці були дуже прості, говорили однією мовою з нами… Я дивився та зрозумів, що можу стати таким, як вони. І мені дуже сподобалося бути в цій компанії. Саме тому я згодом пішов на PhD».
Згадує, що другий такий досвід пережив уже в Україні, в Київській школі економіки: «Я не розумів, чи варто мені повертатися в Україну. Чи повернення свідчитиме про те, що я лузер, якого не взяли в Гарвард, а чи говоритиме про намір принести сучасні академічні стандарти в Україну. Я щось сам собі придумав і не знав, як поводитися». Та виявив, що в Києві є такі ж, як він сам: «Ми були в різних бульбашках, але в КШЕ викладали такі ж, як і я: всі отримали PhD в Америці та Європі. Всі пройшли такий самий шлях і таку саму культурну трансформацію, як я. Вони говорили такою самою мовою, в них були такі самі жарти, плітки, кар’єрні амбіції».
Це відкриття допомогло усвідомити, що науковий світ працює за однаковими шаблонами. І що в Києві варто лишитися, бо тут цікаво працювати та розвиватися.
«Не планував бути ректором»
Хто Тимофій Брік як ректор? «Не знаю. Я ніколи не планував бути ректором. Насамперед думав про себе як про дослідника, науковця. Моя рольова модель — Сергій Плохій, тобто науковець, який пише класні книжки, що стають бестселерами. Мріяв, що в мене буде полиця з власними книжками про соціологію та українське суспільство».
Усе змінило повномасштабне вторгнення: «Коли Київ був в облозі, то всі перемкнулись на щось важливе для України. Наприклад, наша благодійна фундація почала займатися не стипендіями для студентів, а гуманітаркою».
Згадує, що тоді не було зрозуміло, чи взагалі потрібен університет: «Не було очевидно, що станеться, якщо ми закриємо свою магістратуру з економіки і якщо студенти переїдуть до Польщі. Подібні реалії потребували суб’єктності та лідерства. В університеті було кілька людей, які самі почали щось робити, щоб зберегти університет — не чекаючи на рішення наглядової ради абощо. Наприклад, мій колега Єгор Стадний самостійно, з власної ініціативи, створив систему, щоб моніторити, де перебуває кожен студент і викладач». Ця система та наполегливість у збереженні контакту зі студентами — а також побудова якісного укриття — допомогла вже восени 2022 року повернутися до офлайн-навчання.
Тимофій з дружиною лишався тоді в Києві: «Я не рефлексував про те, чи дію як ректор. Для мене важлива професійна цілісність, integrity.
Мені важливо говорити й робити одне — і мати свій стержень цінностей, на якому все тримається.
Саме тому я почав міркувати, що можу зараз робити в Україні як соціолог. І в цей момент стало ясно, що треба або закривати універ, або взяти всю свою наукову експертизу та зробити щось нормальне».
Соціолог починає активне листування з колегами: «Це було щось подібне на культурний науковий активізм. Почав в академічному світі розповідати зрозумілою для них мовою, що відбувається в Україні. З іншого боку, я запрошував багатьох людей виступати онлайн в Україні під час вторгнення. Так, у нас сидять студенти в підвалах та укриттях, а до нас вмикається якийсь нобелівський лауреат, читає лекцію. І це, може, наївно, але в той момент нобелівським лауреатам було дуже важливо побачити, що ми залишилися в Києві, що говоримо з ними однією мовою, що нам можна прочитати лекцію і ми її зрозуміємо».
Підсумовує, що ті лекції дали великі результати: «Наш бренд зміцнився — до нас стали приїжджати відомі лектори, в нас з’явилися нові проєкти, нові донори».
Тимофій згадує, що в той час більше зрозумів і про команду: «Це засвідчило: якщо в університеті вже є багато людей, які працюють із цією внутрішньою integrity, то навіть під час кризи ти можеш залишити їх самих та не давати ніяких команд чи завдань, вони самі придумають, що робити».
Це приводить і до кадрових змін: «В цей момент наша наглядова рада подивилася, хто що зробив за ці два місяці, та зробила нові призначення — ти тепер декан, ти проректор, ти ректор. Давайте, живіть. І так ми стали на цих нових менеджерських позиціях», — згадує Тимофій Брік.
«Рік на вайбі не протягнеш»
«Перший рік моя робота полягала у створенні вайбу. На кампусі мала бути людина, трохи більше у всьому впевнена, котра би всім говорила, що все буде добре. Це був я», — майже серйозно згадує Тимофій Брік.
Мовою більш формальною цей вайб можна описати радше як багато наполегливої роботи, зокрема з відкриття нових навчальних програм: «Ми придумували нові проєкти, щоб об’єднувати людей. Під час вторгнення в нас з’явилася нова магістратура — з урбаністики, публічної історії, із соціальної психології. І це все насправді було непросто: це треба придумати та продати раді директорів, треба найняти людей, написати програму, зробити рекламну кампанію, набрати студентів». Тимофій каже, зазвичай для запуску нової програми потрібні роки, але в нових реаліях на це пішло пів року.
«Але рік на вайбі не протягнеш», і далі починається історія про вигорання.
«З’ясувалося, що ректор займається не тільки цим. Виявляється, треба ще думати про бюджети, акредитацію… Хто б міг подумати. Так я з’ясував, що в роботі ректора мені подобається все, крім студентів, викладачів, юристів, фінансистів і казначейства. Я вигорів».
Згадує, що нічого не знав про ліцензію та акредитацію: «Я не соромився про це сказати вголос. Потім розібрався — і все стало на свої місця. Тобто я горів, вигорів, а потім це минулося і я повернувся до роботи».
Якщо другий рік ректорства пішов на те, щоби розібратися, що таке ректорство, то третій рік Тимофій Брік називає роком процесів: «Університет дуже сильно зростає — ми виросли з двох сотень студентів до тисячі, тобто виросли уп’ятеро. Це означає, що викладачі, аудиторії, розклади, довідки, контракти, кадровий облік — все це на вайбі не витягнеш. Мають бути налагоджені процеси та нетоксичні люди».
Міркує, що кожен рік доводиться вчитися нового: «Мабуть, у цьому світі є такі люди, які вже все вміють.
Дуже класно найняти такого менеджера, щоб він працював у тебе ректором. Але в нашій ситуації, в країні під час війни, дуже складно знайти таких єдинорогів, які все вміють, все роблять.
Тому доводиться самим багато вчитися на ходу».
«Замкнене коло недовіри»
Українську академічну культуру Тимофій Брік називає токсичною: «Тут люди дуже часто передусім бачать проблему. Знецінюють, не довіряють. У цьому сенсі українські науковці мало відрізняються від середнього портрета українця. Скептик, не довіряє іншим людям, довіряє лише своїм».
Міркує, що цю позицію можна навіть раціоналізувати: «Сучасні науковці — люди 1990-х, у них досі кожен день — це боротьба за ресурс. У науковців мало грошей і мало впливу, тобто найкращі науковці дуже часто не є деканами, ректорами чи директорами інститутів. Тобто ти щось досліджуєш, але ти не задоволений. Так і виникає упередження, що всі погані, один я — розумний. Ти просто сидиш і бубониш».
Інший виклик — брак культурного капіталу й репутації: «То який-небудь Ківа отримує кандидатський ступінь, то скандали про плагіат Лісового чи Шкарлета… Є відчуття, що політики забирають наш культурний капітал, присвоюють собі академічне звання, хоч академіками не є. Подібний контекст призводить до замкненого кола недовіри. В такому середовищі, коли ти щодня маєш боротися за обмежений ресурс, не довіряти, — це раціональна стратегія. Але коли ти не довіряєш, то ризикуєш, що можеш випадково не помітити щось хороше, якусь інновацію».
Тимофій Брік вважає, що культура недовіри та знецінення дуже заважає: «І в освіті, і в науці найкращі проєкти стаються тільки тоді, коли є колаборація. Нам треба будувати зв’язки, без довіри жоден університет не матиме успіху. Проте саме довіри й немає в науково-освітньому середовищі».
Третій аспект — пошук і найм викладачів і науковців у команду: «Ми хантимо людей. Тобто якщо є хороші люди, намагаємося їх собі забрати. Думаю, через це зі сторони нас можуть сприймати агресивно, у нас є така репутація». І дзеркальна сторона такої поведінки — готовність прощатися з персоналом: «Буває таке, що будуємо зв’язки, стараємось, але потім перепрошуємо та все ж прощаємося, бо все стало занадто токсичним. Ми можемо діяти швидко та різко, та в нашій українській бульбашці це взагалі не сприймається».
Ректор підсумовує, що команда університету іноді почувається чужинцями в Україні: «Українські колеги сприймають нашу роботу й політику норм і вимог як агресивну поведінку. Проте ми почуваємося дуже впевнено на будь-якій міжнародній зустрічі. Американські та європейські університети дуже добре нас розуміють. З-поміж українських колег нас найкраще розуміють в УКУ».
Людський капітал
Нашу розмову з Тимофієм ми почали з «нульових» і розмови про образ розумної людини, продовжили темою розвитку середовища, особливостей української академії. Яку важливу сторону розкриває досвід роботи в умовах повномасштабного вторгнення?
«Дуже важлива історія — це вплив. Я переосмислив це під час вторгнення. Раніше я чув заклики про вагу університетів, культури, науки, людського капіталу. Але чому вони важливі? Не думаю, що сам це розумів». Тимофій Брік підсумовує, що саме реалії вторгнення показали: університети — це центри, де твориться людський капітал:
«Ти ніби інвестуєш у людей навички, наперед не знаючи, як вони ці навички використають. Саме з університетів виходять розумні люди з навичками, котрі потім створюють дрони, організовують логістику, говорять різними мовами, роблять дипломатію».
Висновок — університети мають дбати про те, щоб надавати студентам актуальні навички: «Щоб бути актуальними, дуже важливо мати відчуття впливу. Тобто і університет як інституція, і всі люди як окремі одиниці мають думати про свій вплив». Каже, такий підхід впливатиме і на навчальні програми, що відкриватимуться у виші: «Наш обов’язок — бути актуальними. Будь-який сучасний інтелектуал має бути актуальним і професійним, і думати про свій вплив».
Тимофій говорить, що з цією ж мотивацією університет відкриває нові інженерні програми: «Це дуже важливий напрямок і для уряду, і для безпеки, і для бізнесів — сьогодні це найбільший пріоритет». Додає, що за рік університет відкриє також новий коледж із профтехосвітою: «Там будуть електрики, слюсарі, токарі.
П’ять років тому я як соціолог міркував би, що мені цікава тема соціології релігії. Тепер я як ректор думаю, що ми можемо бути актуальними та впливовими, відкривши профтех.
І при цьому я не відчуваю, що чимось жертвую, що відкладаю “справжню науку” на полицю». Та підсумовує: «Ми створюємо щось важливе та корисне, що буде підтримувати наше суспільство».
Цінності й професіоналізм
Далі розмова точиться навколо дихотомії між фаховістю й ціннісністю, що її відчуває Тимофій Брік у царині науки: «Мені здається, в нас у суспільстві постійно точиться дискусія між цінностями та професійністю. Ніби є люди ціннісні, котрих звинувачують у романтизмі та непрофесіоналізмі. І є професіонали, котрі нібито не ціннісні. Та сучасний інтелектуал має бути і ціннісним, і професійним». На думку Бріка, саме в науковому середовищі такий погляд досі не є панівною моделлю.
В сучасній Україні, вважає він, годі просто читати лекції та розповідати красиві історії про цінності без відповідної професійної опори: «Я маю думати і про управління, і про те, як керувати університетом, аналізувати дані, і про те, як розвиватися, опановувати нові мови, вчити штучний інтелект. Уся ця професійність має бути частиною моєї цілісності». Водночас каже: не можна бути просто професіоналом: «У нас уже було двадцять років “міцних господарників”. Але без цінностей нічого не буде».
