[Цей матеріал створений редакцією у партнерстві з громадською організацією «Алгоритм дій»]
Вулиця, що зараз має імʼя Лесі Українки, виростала разом із Луцьком. Зʼєднувала між собою вежі, монастирі та міські брами. Нею возили товари, новини й пошту, і саме до неї першої підвели електричне освітлення.
Вулиця змінювалась разом із містом. Коли Луцьк входив до складу Речі Посполитої, тут вирувало торгове життя: працювали банки, фотосалони, цукерні та чайні. У 1939-му місто захопили совєти, потім — німці, по війні — знову радянська влада. У Другу світову більшість будівель на центральній вулиці стояли поруйновані. Наприкінці 1970-х Луцьк почав готуватись до святкування 900-річчя, що мало відбутись у 1985-му. Головну вулицю перепланували і зробили пішохідною.
Стрімко змінював місто і технічний прогрес. У домівках містян почали зʼявлятися стаціонарні телефони. Луцьк мав побудувати три автоматичні телефонні станції на понад 60 тисяч номерів. Державне підприємство «Діпромісто», що опікувалося всіма цивільними будівлями області, дістало наказ: збудувати у місті філію «Укртелекому». Так у Луцьку постали дві нові будівлі. Одна з них — за номером 52 на тодішній вулиці Радянській.
Нині дослідники локальної історії певні, що в будівлі «Укртелекому» містян прослуховували. Жодної архівної документації не збереглося — ймовірно, її вивезли до Москви. Як саме звʼязківці це робили, навіщо і як тими записами скористалися — невідомо. Утім, можна уявити, як це виглядало: пʼять поверхів величезних кімнат, купа працівників, доступ до тисяч абонентів і жодної випадкової людини ззовні.
Минуле часто супроводжує незручна тиша. Але за майже пів століття будинку №52 вдалося її позбутись. Це — історія про модерну будівлю в центрі Луцька, створену для побудови звʼязків, яка нарешті повертається до свого справжнього призначення.
Точка на мапі
Луцьк був і лишається містом, що зʼєднує шляхи: 85 кілометрів до польського кордону, 152 — до Львова, девʼять годин нічним потягом до Києва. Хтось осідав тут, хтось їхав далі. У велику війну рух містом став активніший, зʼявились нові обличчя, багато хто знайшов тут свій остаточний дім.
«Наші креативні уми, так би мовити, досягали тут певного рівня і їхали на роботу до Львова та Києва. А частіше — за кордон», — говорить керівниця Центру розвитку креативних індустрій «Або Або» Тетяна Зубрик.
Тетяна все життя працює у креативній сфері. Вона бачила, як творчі люди — фотографи, танцівники, митці — рано чи пізно виїжджали до інших міст, заробляли собі славу, тоді як її Луцьк не міг запропонувати їм можливостей.
Водночас пʼятеро місцевих підприємців, прагнучи якісних змін для свого міста, стали думати про те, аби створити місце тяжіння для тутешніх митців — креативний хаб, де люди могли б зустрічатись і творити гуртом. За три роки урбаністичних досліджень і знайомств із місцевими спільнотами зрозуміли: у Луцьку, попри те, що це місто, де всі одне одного знають, люди не звикли виходити із власних бульбашок. 23 лютого 2022 року підприємці заснували інноваційну платформу «Алгоритм дій», маючи у планах збудувати у центрі міста креативний хаб площею 40 000 м².
На початку великої війни підприємці вирішили не зупинятись, а адаптуватись: відклали плани з будівництва й орендували перший поверх «Укртелекому». Але проєкт та його ідеї розростались, і цього стало замало. Тепер майбутній креативний хаб займає усю будівлю: тут мають постати простори для подій, кафе, студія для записів подкастів, робочі простори та офіси резидентів (серед яких — найактивніші освітні, культурні, освітні й урбаністичні організації), інвестиційний фонд, аналітична агенція, а також виставковий мистецький простір, театр та Дім літератури.
«Завдання простору — генерувати проєкти для інвестицій, “запаковувати” їх, “перетинати” людей і спільноти. Хаб має стати точкою входу в Луцьк для інвесторів, донорів, культурних діячів, а також точкою виходу локальних діячів та підприємців у світовий контекст», — пояснює Тетяна.
Пʼятиповерхівка поки що стоїть в очікуванні — а також у будівельному пилу, голому бетоні й цеглі, з гулкою луною. Втім, скоро вона перетвориться на сучасний креативний хаб «Або Або». Найголовніше вона уже має — людей, які хочуть тут творити.
Руслана Порицька і Кость Шишко
Руслана Порицька, засновниця театру «Гармидер», вже уявляє, як виглядатиме її театр на третьому поверсі: в центрі — відкрите місце для репетицій, можливо, не за мурами, а за склом (бо, згідно з «Гармидером», театр має бути для всіх).
Руслану засмучує, що на театральній мапі країни Луцька фактично не існує. Маленькі незалежні театри працюють проєктно, коли знаходять на свою роботу кошти, і непомітно зникають. Коли у 2013-му вони створили фестиваль «Мандрівний вішак», до Луцька приїздили театри з восьми країн. Колектив «Гармидеру» прагнув показати лучанам, яким буває сучасний театр і сучасне мистецтво — складне, багатошарове, не провінційне.
Руслана любить працювати з простором, перетворювати бетонні стіни на щось нове. Це вона дослідила, що в «Укртелекомі» прослуховували людей, — і хоче докорінно змінити сенс цього місця, перетворити його із символу радянської цензури на центр творчої свободи. Тепер «Гармидер» готується переїздити зі своєї старої локації в «Або Або».
«Новий простір — це нова сходинка в розвитку. Ми хочемо для наших глядачів комфорту. І хочемо, аби вони бачили, що живуть у європейському місті. Ми мріяли про простір, куди можна прийти будь-якої миті. Центр розвитку креативних індустрій — це зародження чогось нового», — розмірковує засновниця театру.
Руслана хоче давати просторам нове життя, аби вони теж могли рухатись далі. Для цього, знає, треба порушити мовчання.
*
У 1965-му заарештували двох дисидентів з Луцька — Валентина Мороза і Дмитра Іващенка. Русланин батько був їхнім студентом. Разом із відомим луцьким поетом-шістдесятником Костем Шишком він опинився серед тієї вільнодумної молоді, за якою стежили радянські спецслужби.
«Після навчання батько мусив повернутися у своє село. Коли до нього приїжджали університетські друзі, чорна “волга” приїжджала за ними слідом. Зараз усі дізнаються про це з книжок та фільмів, а я чула це змалечку. Як режисерка й керівниця театру я обʼєдную навколо себе тих, хто поділяє думку про потребу осмислити це, повернути, а не відкласти в шухляду й забути ці сторінки історії. Для мене свобода слова — одна з найвищих цінностей», — каже Руслана.
Уже після смерті Костя Шишка, після проголошення Незалежності лучани поставили поетові памʼятник. Тепер він завжди дивиться на сквер перед колишнім «Укртелекомом», допиваючи свою каву. Тіні минулого пішли з цієї будівлі.
Елла Яцута і Юрко Покальчук
Керівниця «Алгоритму дій» і засновниця Літературної платформи «Фронтера» Елла Яцута жартує, що переломним моментом її життя став 2013 рік, коли вона студенткою вперше потрапила на фестиваль Форуму видавців у Львові й дізналася, що відомих письменників можна зустріти на вулиці, а не лише в підручнику. На той момент це здавалося чимось дивовижним.
Еллі та її друзям дуже захотілось мати щось подібне у Луцьку — місті, де вони навчались, яке стало для них рідним.
«Нам ніхто не сказав, що це неможливо. Тому ми почали запрошувати письменників робити свої презентації в Луцьку. Це мало бути чимось інакшим, крутим, несхожим на формальні заходи, як-от університетські, коли доступ до події обмежений. З цього ми почали популяризувати сучасну українську літературу. Протягом кількох наступних років Луцьк відвідали топові автори. Зараз Літературна платформа “Фронтера” — добре відома точка на літературній мапі», — каже Елла. Міська літературна спільнота зрештою доросла до власного міжнародного літературного фестивалю.
«Місто було готове слухати не лише Жадана, Карпу та Іздрика, а також авторів з інших країн. Вони не завжди перекладені українською, вони приїжджають з інших контекстів і говорять на теми, що не завжди резонують з нашими українськими реаліями. Та коли ми їх чуємо і хочемо зрозуміти, то починається дзеркальний процес, коли й нас хочуть почути, зрозуміти, прочитати. Ми формуємо читацьку спільноту тут, а з іншого боку — робимо українську літературу видимою на світовому ринку. До прикладу, ми з командою почали минулого року проєкти, які просуватимуть українську літературу на іспано- і франкомовний ринок. Коли ми почали з цим працювати, то зрозуміли, що на іспаномовному ринку є близько десятка українських текстів. Іспанська — четверта мова у світі за кількістю носіїв, а наші тексти цією мовою не відомі», — розповідає Елла.
У цій точці «Фронтера» зустрілась з «Або Або», бо ж креативний хаб теж прагнув обʼєднувати потужні культурні інституції, які можуть промотувати Луцьк і загалом Україну за кордоном.
Розмірковуючи про те, як зробити українську літературу видимою у світі, Елла повсякчас згадує письменника й перекладача Юрія Покальчука — теж повʼязаного з Луцьком.
«Він — гуру з вісімдесятих. Вплив його потужної енергетики досі відчувається в сучасній українській літературі. Покальчука з теплом згадують Світлана Поваляєва, Ірена Карпа, Сергій Жадан, Любко Дереш та багато інших. Для нього не існувало заборонених тем. Майстер еротичної прози, перекладач із 11 мов, він також відомий своїми музичними проєктами. Сьогодні Покальчука назвали б культуртрегером, який розвиває кроскультурні звʼязки. Усе це варто робити й нині. І ми певною мірою готові взяти на себе цю місію», — говорить Елла.
Вона дуже сподівається, що наступного року, коли виповниться 50 років із виходу першого перекладу Борхеса українською (а це саме переклад Покальчука), літературний центр в «Або Або» уже працюватиме. І якомога більше лучан зможуть дізнатись про звʼязок між Борхесом і Покальчуком.
«Бо ж і він, і інші митці Луцька насправді набагато більші за локальний контекст, але вони тут недостатньо відомі. Утім, вони мали значний вплив на формування української культури. Ми робитимемо якомога більше для культурної дипломатії. Наприклад, плануємо ревіталізувати дім, в якому жив Покальчук, і запрошувати туди письменників на резиденцію», — ділиться Елла.
Вона має надію, що разом з іншими культурними діячами Луцька зможе створити щось абсолютно нове.
«До прикладу, ми почали співпрацювати з театром “Гармидер” поступово, крок за кроком. “Алгоритм дій” зʼявився в той момент, коли ми вже відчували, що кожен у своїй маленькій бульбашці вже досягнув стелі і нам потрібен був хтось, хто би прийшов і мотивував взаємодіяти ще більше. Ми перестали ховати свої ідеї по своїх маленьких кишеньках. І це працює, ці ідеї втілюються», — усміхається Елла.
Тарас Дацюк і Едвард Красінський
Архітектор, урбаніст та учасник ГО «місто.ребут» Тарас Дацюк — один із тих, хто повернувся до Луцька після навчання в Любліні та кількох років роботи у львівському архітектурному бюро. На початку він навіть не думав про це — у Луцьку не було і немає сучасних архітектурних бюро, які займались би великим будівництвом і розвитком. Тарас же вчився містопланування і формування якісного міського простору в комплексах поміж будівель.
«Поки я працював у Львові, тут, у Луцьку, почали відбуватися процеси, які ініціював “Алгоритм дій”, — виник проєкт Urban Vision Lutsk, що робив перше комплексне урбаністичне дослідження міста. Я почав приїжджати на воркшопи, втягнувся. Зрештою повернувся додому», — розповідає Тарас.
Та Луцьк його ніколи й не відпускав: Тарасова дипломна робота — проєкт будівлі музею творчості Едварда Красінського, польського художника, який народився і жив у Луцьку до Другої світової війни.
«Його роботи є у провідних європейських музеях, він виступав на бієнале в Японії. Його вважають засновником польського концептуалізму. У 1995-му він приїхав до Луцька, провів тут виставку своїх робіт і подарував їх краєзнавчому музею, а де вони зараз — невідомо. Я почав досліджувати це питання. Якісь роботи лишились, але це був концептуалізм, фактично — інсталяція, а музеї в середині 90-х мали дві категорії експонатів — живопис і скульптуру. Інсталяцію вони не знали як класифікувати, тому навіть не вносили в каталог», — говорить Тарас.
Ми стоїмо на найвищому поверсі будівлі, з монументальними колонами і червоними цегляними стінами, на бетонній підлозі в будівельному пилу. З вікон видно увесь центр міста — засклені офіси, польські арки, радянські пʼятиповерхівки. Едвард Красінський лише раз повертався до Луцька з Варшави — святкувати своє 70-річчя. Тоді його засмутило, як змінилося місто.
Тарас разом з Urban Vision Lutsk досліджує місто як живий організм — його сильні та слабкі сторони, його рухи, його людей. Урбаніст пояснює: робота його організації «місто.ребут», що згодом стане резидентом «Або Або», побудована на звʼязках зі спільнотами, аби сприяти їхньому творенню, підсиленню, підсвіченню.
«Є поняття партисипативних практик. Вони полягають у тому, аби долучити до процесу всіх, дозволити кожному виговоритись і знайти спільні рішення. Часто буває, що після партисипації проєкт дуже змінюється. Бо мами з візками й автомобілісти починають розуміти одне одного. Люди починають спілкуватися. Так формуються спільноти», — пояснює Тарас.
Робота зі спільнотами полягає і в тому, аби звʼязки не переривались, а історії людей — не стирались і не губились. Не може бути байдуже до памʼяті, коли ти особисто знаєш тих, кому вона належить. За таким принципом «Або Або» будують стосунки зі своїми резидентами: вони — не просто орендарі чи сусіди, а співтворці нового хабу.
«Люди не думають, ким вони є, а думають, ким вони не є. Переосмислення радянського спадку — один із прикладів. Люди хочуть усе знести, знищити. Ми не можемо зробити цього з економічних та етичних причин. У світі такого підходу не практикують, бо це величезне марнування ресурсів. Тож у контексті урбаністики з цим треба бути обережними. Думати не від заперечення, а від ствердження себе — ким ми є, ким ми хочемо бути. Ми ще тисячу років можемо тут бути», — говорить Тарас.
*
Керівниця креативного хабу Тетяна Зубрик погоджується — люди, які хочуть змінювати зараз місто на краще, теж планують тут бути довго.
«Ми отримали один шанс на мільйон щось змінити. Ми називаємось “Або Або”, адже українці завжди перед вибором. Кожна людина завжди мусить обирати. Або ми, або хтось інший. Або зараз, або ніколи. Або все, або нічого. Ми свій вибір зробили», — говорить вона.
У сквері перед будинком №52 стоїть двометрова сталева скульптура «Зерно». Серія скульптур, що її створила мистецька група GAZ (скульптори Олексій Золотар і Василь Грубляк), присвячена тому, що росте на українській землі. Ідею скверу зі скульптурою в центрі запропонував архітектор Слава Балбек, який і займається проєктом будівлі хабу.
Команда «Алгоритму дій» обрала для «Або Або» зерно — як потужний архетипний символ створення, зародження. Під скульптурою можна знайти QR-код, через який збирають кошти на розмінування України, — це ініціатива фонду «Повернись живим». Під час тутешніх заходів організатори просять людей задонатити на збір. За перший рік вони зібрали 421 897 гривень — це 14 металошукачів для розмінування.
Колись дім №52 на вулиці Лесі Українки мав єднати голоси, але зрадив своє призначення. Тепер люди креативного хабу «Або Або» формуватимуть тут, на перетині вулиць (чи то пак історії), нові звʼязки. Бо минуле неодноразово довело: або ти обʼєднуєшся з однодумцями і твориш із ними нову історію, або — чорна “волга”, темники, тиша.
Коли маєш один шанс на мільйон щось змінити, мусиш робити вибір.
