Колись, кілька десятиліть тому, в мене був час медитативних пошуків. Коли у моєї близької знайомої почалися перейми, я не могла супроводжувати її в пологовому будинку. Вирішила спробувати «бути з нею» саме в медитації.
Образ і відчуття, що тоді з’явились, були такими сильними, що я до них зверталась і через багато років.
У мене виникло відчуття, що існує окремий простір, де зібрана сила всіх жінок, всіх матерів. У цьому просторі звучали одночасно жіночі молитви, мантри, звернення багатьма мовами і були зібрані знання та досвід усіх жінок, всіх народів. Це було так потужно й велично.
Я просила захисту й супроводу в пологах для моєї знайомої. І цей простір «відгукувався». Тоді всередині було відчутне знання — що кожна з жінок має доступ до цього простору. До цього супроводу і сили. Сили материнства, сили жіноцтва, сили сестринства. Ми всі пов’язані силою самого Життя. І кожна з нас щось додає до цієї живильної сили.
Я часто думаю про «простір материнства» — внутрішній та зовнішній. Ти маєш спочатку виносити, виплекати себе, підготувати всередині себе не тільки фізичне місце, а й насичений простір сенсів, цінностей… щоб потім у цей простір запросити дитину.
Після того, як дитина народжується у світ із «місця під серцем», вона назавжди переходить «у серце», де б не були мама і сама вже доросла дитина. Пуповина з фізичної перетворюється на серцеву. Яку ніщо і ніколи вже не зможе перерізати.
Ти можеш змінювати партнерів, роботи, навіть стать — але вже ніколи не перестаєш бути мамою. Хай там що діється у житті.
Мені здається, що мама — це поріг між пращурами та нащадками. Частина буттєвості, через яку сила роду переходить дітям.
Бути «порогом» відповідально, виснажливо, іноді боляче.
Бо він створений, щоби пропускати і відпускати. Проводити через себе. Зберігаючи в серці.
Ти маєш жити так чутливо і мудро, щоб саме стільки, скільки потрібно, — тримати на руках, а потім за руку, а потім відпустити руку, а потім стати поруч, а потім стати за спиною. І відпустити. Стаючи поруч уже своїм благословінням.
І маєш жити так, щоби встигнути наповнити, але й не затопити любов’ю. Не стати порогом, об який постійно спотикаються, — а який відкриває простір.
Не зупиняти, не фіксувати дітей на собі, не користуватися їхнім потенціалом, не присвоювати їхніх дарів. Не відбирати своєю турботою і тривогою їхньої сили.
Дати дозвіл на щастя. Бо саме ж ми це робимо. Ми відкриваємо дітям те, як можна піклуватись про себе, як можна лагідно, але чітко захищати свої кордони. І саме наші очі й усмішка — те, що діти бачать першими у житті. І наш голос звучить їхнім внутрішнім голосом. І наші обійми стають їхнім прихистком.
Я іноді нагадую: коли ми обіймаємо дорослу дитину, ми ніби знову відчуваємо її в матці чи в серці. Ми окреслюємо ці безпечні кордони. І ми дійсно пригортаємо до серця.
Бути мамою під час війни… це постійно питати себе: чи правильно я вчинила — залишаючись у країні чи виїхавши з неї. Це звикнути миттєво оцінювати, де в просторі є безпечне місце. Це закривати собою дітей під час тривог, сканувати новини, робити вдих і видих і в цей момент усміхатись дитині. Немовби наша усмішка може їх захистити від страху та жаху війни.
Бути мамою під час війни — це змиритися з тим, що скільки б не було твоїй дитині років, постійна тривога йде за тобою тінню.
Мої найскладніші спогади воєнного часу: коли в березні 2022 року ми з донькою на чотири місяці вирушили з Київської області до Івано-Франківська, їхали під обстрілами. І я писала на маленькій руці маркером її ім’я, номер телефону мій, тата, брата і подруги. Тієї, якій я довірила дитину, якби з нами щось сталося. Цей чорний напис на руці не змивався ще кілька місяців.
І коли в перший день повномасштабної війни старший син із дівчиною ішов через ліс до вокзалу, через ліс, у якому вже велися бої. Поки я дочекалась його «Вийшли. Їдемо», я, напевно, не дихала.
І коли ми з чоловіком розповідали доньці, що тато вирішив піти добровольцем у військо. А вона питала: «Тебе ж не вб’ють? Ти точно повернешся?».
Кожна з нас має свою історію. І більшість із нас носить у собі цю тривогу, цю відповідальність, цю любов — що межує з молитвою.
Дослідження кажуть, що сучасні діти та підлітки стали більш залежні від мам. І це ж закономірно. Переважно мама забезпечує життєвість, безпеку, стабільність.
У моєму невеличкому дослідженні, яке я робила за мотивами дослідження Оксфордського словника, діти обирали найголовніше слово для себе. Для українських дітей 6-16 років такими словами виявилися слова родина і мама.
…Бути мамою під час війни… це так сильно і страшно звучить.
Бо ніхто з нас не народжував дітей для війни. Бути мамою, яка постійно балансує між дітьми, роботою, власними станами, добробутом, вихованням, підтримкою дітей, — у всі часи відповідально та складно.
Бути мамою під час війни — постійно тримати купол любові та надії. Найчастіші відповіді мам, коли питаєш: «Як ти? Як тобі вдається справлятися?» — «Та у мене немає вибору. Я маю змогти».
Виснажуватись, відновлюватись, берегти й берегтися, хвилюватись, наснажувати. Бути щасливою, коли доросла дитина, що зараз у війську, пише «+», і знов завмирати до наступної можливості зв’язку.
Проживати одночасно тисячі доль, життів та… смертей… смерть кожної знайомої та незнайомої дитини сприймати своїм серцем… своєю маткою. І витримати. Бо ти маєш жити, заради життя і любові.
…Залишитись мамою, бути мамою, коли дитина, скільки б їй не було років, — живе вже в пам’яті та серці. Нести в собі нескінченний біль, поєднаний з любов’ю. Знати, що герої вмирають. І що час не лікує. І триматись можна часто лише за свою позавимірну любов і силу.
Ми хотіли б, аби весь світ став для дітей безпечною маткою. Щоби світ їх заколисував і пестив, як колись ми.
Ми всі народжуємо дітей для щастя, любові та життя. І якби могли, взяли б на себе всі їхні випробування та весь їхній біль.
Але ми — поріг. Ми маємо стояти стійко. Коли вони йдуть у своє життя. І приймати їхні рішення, їхнє зростання.
Ми — поріг, до якого вони завжди можуть повернутись. Щоб ми обійняли їх і знову створили своїми руками простір матки. Де б ми і вони не були.
Уклін тим, хто тримає цей простір своєю пам’яттю і любов’ю, в якій так багато болю.
Якщо цей жіночий материнський простір, який я відчувала в медитативній практиці, насправді існує — я би так хотіла, щоб наша спільна жіноча материнська-сестринська сила стала для них підтримкою. І наша спільна любов захищала всіх наших дітей. У всіх світах.
Світлана Ройз, дитяча сімейна психологиня, письменниця.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
