Ольга Вієру — громадська діячка, проєктна менеджерка, директорка Національного центру «Український дім».
За понад 20 років роботи в культурному менеджменті Ольга Вієру працювала головно для двох важливих інституцій столиці — Мистецького арсеналу та Українського дому. У Благодійному фонді «Мистецький арсенал» серед іншого робила мистецтво доступним для людей з інвалідністю. Тепер в Українському домі Вієру з командою створюють безпечний простір для знайомства з мистецькими творами та подолання культурних дистанцій.
Про ретроспективу українських культурних інституцій, трансформацію Українського дому, виставки для найширших кіл відвідувачів та плани інституції — у цій розмові.
Ольго, вже довгий час ви керуєте культурними проєктами. Як ця сфера прийшла у ваше життя?
Вірю, що не буває нічого випадкового. Я маю економічну освіту, але ще з дитинства є креативною людиною, з духом творчості. Не планувала пов’язувати своє життя з культурою, але вийшло так, що одним із моїх фундаментальних місць роботи став саме Український дім. Я працювала начальницею відділу, а потім заступницею директора. Український дім у той час постійно трансформувався — від більш до менш активного, від культурного до політичного.
Пізніше я працювала директоркою Благодійного фонду «Мистецький арсенал», який виконував фандрейзингову функцію, підтримуючи проєкти інституції, а також створював проєкти у сфері дитячої освіти та інклюзії. За вісім років роботи у фонді я зробила все, що могла. І, випадково опинившись на заході в Українському Домі, де не була багато років, але все ж любила його й сумувала за ним, відчула тут певний застій — і захотіла повернутися.
Прийшла сюди після років активної роботи в культурній сфері, численних закордонних поїздок і стажування у США в музейній сфері.
Український дім працював тоді здебільшого з «вхідними» подіями — комерційними чи діловими заходами на замовлення, на яких колектив закладу надавав послуги супроводу.
Вже тоді я зрозуміла, що це кричуще неправильно й нераціонально. У мене було нове бачення цього простору, тому я підготувала його концепцію.
Прийшовши на посаду директорки Українського дому у вересні 2019-го, ви перезавантажили інституцію. Як це — перезапустити велику культурну інституцію, що потребує змін?
Коли мене запросили в Офіс Президента як культурну менеджерку, я коротко поділилася власними напрацюваннями щодо Українського Дому. Згодом мені запропонували очолити інституцію.
Вже не вперше в роботі мені потрібно було щось створювати. Змінити Український дім — це складне, але й цікаве завдання, бо без жодних ресурсів. Дехто застерігав: «А ти не боїшся? Там же ні грошей, нічого». Але я знала, відчувала і бачила, можливо, не очевидний і непомітний для інших великий потенціал. По-перше, це сама форма інституції — Український дім як представницький центр української культури. Мене обурювало, як можна створити установу з такою символічною назвою, але поставитися до її функції зневажливо. Хоча «український дім» — це наче культурний центр певної країни чи нації на території іншої держави, але ми з командою вирішили зробити «посольство України в Україні», що представлятиме культуру і надбання держави для самих українців.
По-друге, сама будівля неймовірно прекрасна і є цінним ресурсом, якщо з нею вдало працювати. Я не раз чула, що треба все знести й побудувати нове, бо ж тут був музей Лєніна, але застрягати в минулому — це згубна практика. Якщо ж наповнити простір життям, живою енергією людей, то він перетвориться. Це як із житлом — якщо принести в нову квартиру любов і тепло, то й вона стане привітною. Я знала, що Українському дому треба багато чого дати, й була готова до цього, і тому свідомо збирала команду таких самих людей, як я, які мають енергію, натхнення й готові ними ділитися.
Коли ми перезапускали Український дім, переглянули всі невідповідності між тим, як було і як мало бути, виявили больові точки. У роботі ми послуговуємося критичним підходом, а тому дуже прискіпливо ставимося до того, що робимо. Перше, над чим ми працювали, — це невідповідність назви установи та її сутності. А ще змінювали будівлю та ставлення людей до інституції.
Парадоксально, що існувала величезна монументальна будівля на пагорбі, але її нібито й не помічали.
Коли я прийшла на посаду директорки, переживала, що складно буде залучати до співпраці кураторів, митців і мистецтвознавців. Український дім мав, м’яко кажучи, непривабливий імідж. Отже, ми зібрали всі невідповідності й оголосили про перезавантаження. Розробили концепцію, запросили фахівців.
Якийсь час будівля Українського дому пустувала. Та коли ми її вимили, увімкнули світло в найтемніших коридорах, а замість пластикових квітів посадили живі, вона постала як чистий аркуш. Презентували нову концепцію установи й запросили оглянути будівлю експертів і всіх знайомих, дотичних до культури. Микола Жулинський, який придумав назву нашій інституції, відгукнувся схвально на нову концепцію. Був і Віктор Ющенко, який вже давно казав, що Український дім треба зробити українським, але лише через багато років ми зрозуміли, що саме він мав на увазі. Коли в день презентації ми з гостями прогулювалися будівлею з першого по п’ятий поверхи, всі помітили, що Дім насправді теплий і привітний.
[Читайте також: Віктор Ющенко: «Коли Президент Зеленський одягнув футболку з написом I am Ukrainian, я аплодував»]
До початку пандемії ми реалізували перші проєкти — «Медіанезалежність», який курувала Вікторія Бурлака, та «Додому на Різдво» з прекрасною інсталяцією, яку розробив художник Антон Логов. Це була гравітація з рушників Ющенка, яка виглядала дуже сучасно і яку можна було оглядати з кожного поверху. Далі через пандемію ми рік жили без фінансування. Попри відсутність зарплат упродовж восьми місяців, ніхто не звільнився.
Важливо, що тоді Український дім був цілком госпрозрахунковим підприємством, тобто колектив утримував будівлю. Коли розповідаємо про це іноземцям, вони не вірять! Зараз ситуація інакша — ми заробляємо завдяки стабільній діяльності. Однак утримувати будівлю — страшенно дорого, на опалення самої лише центральної зали взимку ми витрачаємо 250 000 гривень на день.
Культурні інституції тоді й тепер — у чому різниця? Як було «за Ющенка» і що вдалося змінити за двадцять років?
Змінилося бачення. Тоді ми робили багато чого інтуїтивно. Якість зробленого визначав наш рівень внутрішньої культури й широта поглядів. У нас не було досвіду, ми не знали, що таке естетика, але було велике бажання працювати. Віктор Ющенко палко прагнув розвивати українську культуру — так завдяки його ініціативам запрацював Мистецький арсенал. Нинішнє керівництво держави так само вбачає великий потенціал в Українському домі.
У певний час в Україні з’явилися різні програми обміну, які давали можливість побачити, як працюють культурні інституції у світі. Коли я прийшла працювати в Арсенал, знала про музеї тільки те, що знав про музеї будь-який відвідувач. Але я була спрагла знань, ходила на кожну зустріч із закордонними кураторами й менеджерами. Після стажування у США, де відвідала безліч музеїв та культурних центрів, приїхала з чітким усвідомленням, що таке музей, як він має працювати, хто такий відвідувач, як музей взаємодіє з ним тощо. Стало зрозуміло, що суспільство й музей тісно взаємопов’язані, а тому музей або великий культурний центр мають відповідати на запити суспільства. Вже коли я працювала в Арсеналі, в нас зʼявилися глибоке розуміння мистецтва і певна набаченість — ми постійно відвідували виставки й культурні події, зустрічалися з нашими й закордонними фахівцями.
Загалом завдання культурного центру — долучати людей у культурний контекст. Бо ж культура — це не периферійна сфера життя, це все наше життя — середовище, в якому ми живемо, те, що і як ми думаємо, як формуємо власні уявлення про все навколо.
Відповідно до програмних документів інституції, місія Українського дому — служити суспільству, сприяти його об’єднанню та розвитку, представляти українську культуру, прогресивні ідеї, досягнення та ініціативи. Як це працює на практиці, як ви обʼєднуєте таку різну авдиторію — людей, які вперше знайомляться з темою, і тих, хто в контексті?
Я переконана, що формат національного центру передбачає роботу для найширших аудиторій. У приватній галереї можеш робити будь-що — ти можеш працювати для інтелектуалів, трьох людей чи для себе самого. У національній інституції треба працювати для всього суспільства і весь час думати про те, що ви зробили. У національній інституції головне не самореалізація, а реалізація спільного потенціалу.
Нам важливо залучати різні категорії людей. Безплатні відвідування для пенсіонерів становлять майже чверть від усіх відвідувань — це інтелігенція з центру міста, яка навідується ледь не щодня.
А ще ми створюємо окремі події, що залучають дітей і молодь. Їм пропонуємо, наприклад, знайомство із сучасним мистецтвом, через яке можна розвивати власні креативність та позицію. Намагаємось призвичаювати дітей думати, ставити питання до себе й до світу.
З війною авдиторія культурного продукту розширилась. Коли ми запустили виставку воєнного плаката, прийшли нові люди, які, ймовірно, раніше не відвідували виставок. Люди із зацікавленими очима. Окрім формування ідентичності, в нас вони отримують відповіді на свої внутрішні питання. А передусім — самоповагу. Тобто люди не просто відчувають гордість через приналежність до української нації, а й отримують повагу до свого й до себе самих через усвідомлення сили нашої культури. Коли бачиш її масштаб і глибину, коли відчуваєш себе частиною чогось великого і значущого, у тебе з’являється виправдана повага до себе. Під обстрілами непросто зберігати внутрішню силу. Та коли українці приходять в Український дім, то відчувають себе людьми великої та важливої культури.
Усе своє професійне життя ви послідовно працюєте з тим, щоб культура й мистецтво були доступні всім. Чи плануєте зробити доступним простір Українського дому для людей, які користуються колісним кріслом, і тих, для кого долати сходи перед будівлею — це фізичне випробування?
Я переконана: якщо простір побудований недоступним, то його не можна зробити доступним без серйозних інвестицій. В Арсеналі з цим було простіше, бо там функціонує один поверх. Український дім побудований у часи, коли людей з інвалідністю нібито не було, вони не ходили вулицями, на них заплющували очі. Зробити будівлю Українського дому доступною — великий виклик, бо, скажімо, пандус у центральній залі перекриє половину її простору і з виставкової вона стане фактично коридором. Неможливо повісити кріплення на стіни, а впасти чи посковзнутися на граніті дуже легко. Словом, зараз будівля не є доступною. У нас є пандуси там, де їх можна було облаштувати.
Однак у нас є проєкт реставрації, з яким прагнемо зробити простір Українського дому доступнішим, а також реставруємо застарілі системи, що у стані аварійності. У цьому проєкті ми заклали зміни, які передбачатимуть доступність кожного поверху. Ми продумали все до дрібниць: від того, з якої вулиці людина потрапить до нас на колісному кріслі, — адже, наприклад, вулиця Трьохсвятительська є недоступною. У проєкті є спеціальні підіймачі, які доставлять людину на головний майданчик, а також два ліфти, приховані за будівлею, які не змінять її загального вигляду. З ними людина зможе піднятися на кожен поверх чи дах. Підіймачі працюватимуть також на деяких сходах. Наш простір багаторівневий, з великою кількістю переходів на кілька сходинок. Неможливо робити підіймачі на кожному підвищенні, бо маємо ризик створити будівлю суцільних пандусів.
Будівля Українського дому цінна своєю унікальною архітектурою, тож маємо її зберегти по максимуму. Перед тим, як розпочали працювати над проєктом реставрації, ми зустрілися з архітекторами, урбаністами, різноманітними фахівцями й діячами культурної галузі, й порадилися, як діяти. Вирішили, що треба зберегти архітектуру будівлі й відновити її.
Ми хочемо бути доступними. Так, ми могли б просто зараз зробити проєкт для незрячих, наприклад. Та по правді — незрячій людині буде дуже складно рухатися величезною кількістю сходинок у будівлі. Ми могли б зробити доступним один із поверхів, але це буде обман, бо решта простору лишиться недоступною. Тому станемо по-справжньому доступними після реставрації.
Зараз ми зосереджені на охопленні різноманітної авдиторії: різновікової та різнофахової. Наш головний фокус на тому, щоб робити цікаві проєкти водночас для фахівців-мистецтвознавців і для людей, які вперше чують про той або інший культурний феномен.
Коли плануєте здійснити реставрацію будівлі?
Це дуже дорогий проєкт. До повномасштабного вторгнення у рамках програми великих інвестиційних проєктів нам виділили гроші на нього, та у 2022-му всі кошти були передані на воєнні потреби. Зрозуміло, що до кінця війни програму не відновлять. Офіс Президента й сам Володимир Зеленський підтримують позицію, що Український дім — центр, що має гідно представляти українську культуру.
Реставрація — це відновити все, усі системи життєзабезпечення, а не лише відшліфувати мармур і граніт, наповнити будівлю новими технічними рішеннями, впровадити технології, які осучаснять будівлю і зменшать її енергомісткість. Її можна зробити буквально за рік чи два. Головне, щоб у нас було достатньо коштів.
В Українському домі є вісім програм — виставкова, музична, літературна, освітня, кінопростір, «Про Українське» та «Мистецтво змін». Виставкова програма — найпомітніша і залучає найбільшу кількість людей. Як вона працює?
Більшість людей найкраще сприймає мистецькі твори візуально, а тому саме виставкові проєкти більше помітні й приваблюють відвідувачів. Наше завдання — спрямовувати погляд людей на важливе й масштабувати це. З цим чудово допомагає велика будівля, де твори постають у своїй повноті перед очима глядача. Колись тут був музей Лєніна, цей простір створювали спеціально такого музею. Ця будівля чимось споріднена з храмовою архітектурою, тут високий купол, а в центрі атріума був розміщений величезний пам’ятник, який мав домінувати й панувати тут. Тепер логіку простору ми застосовуємо на користь справі — навчилися використовувати його для підсилення будь-якої ідеї.
У роботі над виставковими проєктами нам важливо витримувати баланс між часовими періодами, показом спадщини й сучасного мистецтва, між різними напрямками мистецтва. Зараз плануємо з командою виставкову програму вже на 5 років і маємо у планах не один десяток проєктів, які хочемо реалізувати. Маємо тепер розкласти їх так доладно, щоб збалансовано представляти постаті, мистецькі напрями та явища, ті або інші культурні прояви.
З початку вторгнення ми вирішили працювати безперервно. Це дуже складно, але ми бачимо, як це потрібно.
Ми хочемо максимально наближати людей до культурного поля, залучати нову авдиторію, а отже, нам важливо створити відчуття у кожної людини, яка є нашим потенційним відвідувачем, що в нас завжди щось відбувається — не лише виставки, але й кінопокази, перформанси, актуальні обговорення.
Кожна програма або проєкт мають свою мету. Коли у 2024-му зробили виставку про текстиль «МАТЕРІЯ MATTERS. Український арттекстиль», то прагнули розповість про текстиль як медіа й форму, закохати у цей вид мистецтва.
Нас часто питають, чи робимо ми сьогодні виставки про війну. Насправді кожен наш проєкт — про війну. Ми включаємо актуальний контекст в усі наші проекти, тому, наприклад, й на виставці про текстиль були представлені вишивки політв’язнів і окрема зала з роботами шістдесятників. Війна — це частина нашої реальності та історії, а тому усе, що ми робимо, так або інакше пов’язано з нею. Однак зробити зараз іще одну виставку про жорсткі реалії війни — це те, що сьогодні, на четвертому році війни, є дуже важким для глядача, тому намагаємось інтегрувати цей контекст виважено і делікатно. Скажімо, у виставці «Марія Малює» ми показали унікальні твори, які глядачі не бачили раніше, зокрема роботу «Атомна війна — будь проклята вона», а це ще один неочевидний погляд на творчість мисткині, яка не лише про звірят чи квіти, але й може бути сильним висловом проти війни.
Виставку картин Примаченко «Марія малює» (липень – вересень 2023) відвідали рекордні 50 тисяч відвідувачів, ще більше людей прийшло на виставку «Алла Горська. Боривітер» (березень – квітень 2024) — 51 тисяча. Чому ці виставки стали такими популярними серед відвідувачів?
Проєкт «Алла Горська. Боривітер» став феноменальним і показовим, а ще цінним досвідом для нас. Ми переконалися, що значна частина відвідувачів доти нічого не знали про Горську. Уже Марію Примаченко чи Івана Марчука знають, це впізнавані художниця та художник. На Родена чи Далі люди теж неодмінно прийдуть. А тут тисячі людей щодня приходять на Горську! Це неймовірно. Думаю, що спрацювали, зокрема, інтерес до шестидесятників та, звісно ж, хвилі у соціальних мережах і «сарафанне» радіо.
Нашим завданням було показати Аллу Горську не як жертву режиму, а як вільну і в усіх сенсах красиву людину.
Тому й сценографія виставки була побудована таким чином, щоб викликати саме такі враження і почуття. Експозиція стала великим натхненням для багатьох. Центральною інсталяцією був птах «Боривітер» на леткій тканині, що підсилював ідею образу Алли Горської як сильної особистості. Багато людей дивувалося, як в одній людині можуть відкриватися такі глибини. Коли відкриваєш масштаб однієї великої особистості, відкривається нескінченність культури як такої. І люди прагнуть цього відкриття.
Висвітлювати постаті та явища, які представляють Україну, — це те, над чим ми працюємо в Українському домі, і це те, що має бути проартикульовано на загальнонаціональному рівні. Українці активно критикують російську культурну інтервенцію, коли Росія через культуру розповідає світу про себе. А чому ми цього не робимо? Маємо з чим працювати. Те, що ми просуваємо за кордон, — це, більшою частиною, безсистемні та стихійні речі, а варто діяти у рамках системної культурної політики. Це ми й намагаємося робити в Українському домі — показувати важливе і важливих, на яких тримаються зараз наша ідентичність, стійкість та прагнення жити
Що прагнете реалізувати в майбутньому? Які є довгострокові цілі інституції?
У найближчій перспективі будемо говорити про життєствердні речі, які мають давати певне підґрунтя для пошуку візії майбутнього. Плануємо цикл проєктів про українські символи і видатних українців.
Роль культури і культурної політики сьогодні є вкрай важливою. Над засадами такої політики варто було працювати з першого року війни, хоча багатьом тоді ця справа здавалася «не на часі». Ми не відчуваємо достатньо проартикульованої культурної політики і сьогодні, тому формуємо свою власну інтитуційну політику. Ще у 2022 році ми створили в Українському Домі діалогову платформу, з якою філософів, соціологів, різноманітних фахівців залучали до розмови про майбутнє й суспільство, разом розмірковували на глобальні теми. Цьогоріч проєкти для юної авдиторії спрямовуємо таким чином, щоб молоді люди думали, яким буде майбутнє країни чи їхнє власне.
Працюємо над тим, щоб Український дім був платформою для міжсекторної співпраці та взаємодії. Важливим у роботі для нас є принцип відкритості й взаємодії, за яким ми не просто втілюємо задумане, а даємо простір для реалізації ідей фахівців і фахівчинь у сфері — співорганізовуємо, стаємо партнером, готовим сприяти, допомагати. Таким чином, ми намагаємося створювати можливості.
Як ви добираєте кураторів та експертів до співпраці у проєктах? Як розумієте, що людина — ваша?
Для нас, щоб слова не розходилися з ділом, тож діємо відповідно до наших стратегії та принципів. Ми не робимо відкритих конкурсів, бо пропозицій і так дуже багато, ледь не щодня отримую десятки нових, і половина з них заслуговують на втілення.
Ми відбираємо не людей, а ідеї — якщо вони актуальні й лягають у сучасний контекст. Якщо до нас звертаються нові куратор чи кураторка з класною ідеєю, ми думаємо, коли і як її реалізувати, як інтегрувати в загальний план. В Українському домі є група кураторів, які працюють над нашими проєктами регулярно. Долучаємо їх також до цього процесу.
З ким іще співпрацює Український дім?
У програмних документах інституції прописана окрема політика співпраці з інституціями. Нам важливо мати з такими партнерами спільні цінності, дивитися в одному напрямку. Є певні зони нашої відповідальності, до яких ми обов’язково долучаємося у спільних проєктах, скажімо, створення текстів до виставки, робота з експозиційними рішеннями чи неймінгом, від яких великою мірою залежить успіх проєкту.
Ми проти дуже дорогих вхідних проєктів, прагнемо, щоби співвідношення вартості й ефективності проєкту було адекватним. Якщо на ті самі гроші можна зробити кілька менших проєктів і вони сукупно матимуть більший суспільний вплив, то оберемо кілька замість одного.
Проєкт «Гривня — більше, ніж гроші» став винятково цікавою колаборацією. Голова Національного банку України Андрій Пишний побував на нашій виставці про Аллу Горську, поділився, своїми сильними враженнями і запропонував нам зробити проєкт про національну валюту. Пан Андрій відвідує наші виставки, добре знається на мистецтві, має тонке сприйняття, тож у процесі підготовки проєкту пропонував власні ідеї і став чи не спів куратором проєкту. Упродовж року роботи й завдяки співпраці з Національним банком, з науковцями і консультантами з різних інституцій, ми змогли опрацювати великі масиви інформації та якісно представити цю тему.
Ми прагнемо надавати лідерам креативної сфери простір і організаційні ресурси для реалізації їхніх ідей.
Так, наприклад, маємо тривалу співпрацю з режисером і засновником незалежного театру «Дах» Владом Троїцьким. Він був одним із запрошених фахівців, коли ми перезапускали інституцію у 2019 році, з ним ми втілили проєкт «Леся Українка: 150 імен» у 2021-му. Тож, до 30-річчя Незалежності України запросили Влада спільно реалізувати нашу ідею – створити site-specific виставу про Україну, результатом якої став дивовижно хвилюючий і надихаючий проєкт «Шлях до…».
Простір Українського дому має великий потенціал для театральних вистав чи перформансів. Багаторівневість будівлі може давати унікальний ефект. Хочемо, щоб у майбутньому центральна зала стала місцем для таких дійств. Удень тут може діяти виставка, а ввечері простір ставатиме більш інтимним і в ньому буде розгортатися дія. Плануємо розвивати перформативний напрямок у співпраці з Владом Троїцьким та іншими фахівцями.
Чи існує конкуренція між українськими культурними інституціями?
Конкуренція, можливо, існує на несвідомому рівні, бо культурні інституції так чи інакше порівнюють між собою. Мені не подобається таке порівняння, адже усі ми маємо підтримувати високий рівень роботи. Важливо, що культурний простір потребує різноманіття інституцій, проєктів і тем.
Важливо, що ми не стільки конкуруємо між собою, як змагаємося за увагу людей з іншими просторами, де люди прагнуть проводити час, торгово-розважальними центрами, наприклад. Ми не прагнемо розважати, але, звісно, хочемо викликати позитивні емоції, зокрема через набуття нових знань та, відповідно, відчуття особистісного зростання. Часто про культуру говорять як про спосіб відволіктися від війни. Але це спрощення, бо ж культура забезпечує цілий спектр потреб, а серед них — пошук відповідей на важливі питання про себе і світ: заради чого це все та яким буде наше життя. Ми спрямовуємо думки людей у майбутнє.
Поділіться власними культурними зацікавленнями. Що дивитесь, читаєте? За чим спостерігаєте?
Оскільки мені потрібно достатньо простору для думання, то обираю ті форми, які не обтяжують і не заважають думкам, — слухаю класичну музику. В кіно у останні роки буваю рідко, тим паче, в Українському Домі працює Кінопростір і ми маємо можливість переглядати кіноновинки, іноді відвідую театри, це все мене підживлює. Загалом читаю багато, зараз здебільшого публіцистику чи політичну аналітику, але хочеться мати більше часу для художньої літератури. В Українському домі ми започаткували важливу книжкову подію — фестиваль «Фундамент: історії про культуру», який восени 2025-го відбудеться вдруге, там планую придбати багато книжок, так само, як і зазвичай на Книжковому арсеналі.
З останнього прочитаного у мене «21 урок для 21 століття» Харарі — про ліберальну демократію, феномен Трампа, усе, що відбувається у світі тепер. А часом мені хочеться чогось легкого і затишного, як книжка «69 спецій для серця» Андрія Гудими — військового, який загинув на фронті. Вечорами читаю історії з книжки й отримую насолоду від прекрасної мови — наче переношуся в інший світ, книжка викликає приємні емоції, підіймає зсередини щось дуже ніжне і тепле.
Виставки відвідую зрідка, не встигаю, бо робота в Українському Домі забирає увесь час. Добре, що завдяки нашій широкій програмі маю можливість долучатися до культурних подій прямо на своєму робочому місці.
Нещодавно ви та ще 18 дієвиць культури ввійшли до переліку «УП–100. Сила жінок» від Української правди, яка відзначає жінок-лідерок. Що б ви порадили сучасним молодим діячкам і діячам у культурі?
Дещо скептично ставлюся до рейтингів, однак цю відзнаку приймаю з повагою і подякою як визначення спільного успіху нашої команди, де кожен і кожна — великі фанати своєї справи й ентузіасти.
Молоді я б радила нічого не боятися, бути суб’єктними і почуватися носієм змін. Відчувати, що ти громадянин чи громадянка, які можуть і мають право впливати на все, якщо тільки захочуть. У наших молодіжних програмах ми допомагаємо формувати суб’єктність і дієвість учасників програми, адже лише усвідомлена дія приносить зміни у наше життя.
Що стає вашою опорою в роботі й житті?
Передусім спілкування з людьми та взаємодія з природою. Взаємодія з командою дуже підживлює і приносить задоволення. Тішуся нашій дружній горизонтальній взаємодії. Я можу бути доволі твердим керівником, але намагаюся почути всіх і дати можливість реалізуватися кожній людині.
Природа і світ рослин — це велике джерело енергії і прекрасний релакс для мене. Захоплююсь вирощуванням квітів, які почала доглядати під час війни у власному саду. Копирсатися у землі, спостерігати за тим, як рослина виростає, помовчати й побути наодинці з собою — це те, що дуже допомагає. Вирощування світів, процес споглядання і співтворення — моє велике натхнення.
