Ландшафти гір як пожиттєва школа

У ясні дні гори виднілися на найдальшому обрії через південні вікна нашого будинку в пласкому межирічному місті. Обидві його річки — бистрі, бо гірські, тож і місто від самого початку вже позначене прикметами гір. Саме ж місто було місцем міжрічної рівнини, ефектом рівних річкових лож серед гір, узгір’їв, пагорбів, горбогір’я і підвищень.

У нашому помешканні, а також у подібних і неподібних, давніх, як наше, й нових, які належали людям спорідненої формації та близьких кіл у цілій Галичині, давався взнаки культ Гуцульщини. Він виявляв себе повсюдно у виробах: ліжники, крайки, писанки, різьблені з грушки тарелі, темні трійці, доладні скриньки, оклади альбомів, поклади книжок, самі альбоми і книжки про гуцульське мистецтво і звичаї, численна розмаїта кераміка, вигадливо заплетені запашні сирні коники, в’язані вовняні капчурі, дерев’яні й мосяжні бартки й керамічні попільнички, подібні до гуцульських постоликів. Вишивки на обрусах, рушниках і серветках теж переважно гуцульські. Про вишиванки навіть не варто згадувати. Цей культ набув такої могутності, що навіть негуцульське називали гуцульським. На малярському подвійному дитячому портреті ми з братом зображені у гуцульських строях, обидва в кептариках. Великі фотопортрети в гуцульських крисанях у вітринах фотоательє були в нас повсюдні.

Слова ґердан і зґарда, банош і бартка, кептар і келеп, кріс (в чересі) і крисаня, полонина і бриндзя, плай і плахта, банувати і бесаги, афини і ґоґодзи — знали всі. Усі казали «файно», та й дотепер кажуть, хто ще живий. Ніхто не плутав оборіг з