Крим. Мої стихії

Цей текст був написаний за півтора року до окупації Криму і ніколи не публікувався. Саме в той свій приїзд на півострів авторка задумала книжку про Крим. Спершу уявляла репортаж, та потім оповідь набрала романної форми. На написання пішли роки: численні інтерв’ю з кримчанами, кілька поїздок у Крим, зокрема вже окупований, багато читання, слухання, уявляння і, власне, саме письмо. Кримський роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля» був завершений уже після повномасштабного вторгнення, вийшов 2023 року і знайшов десятки тисяч читачів по всьому світу.

По суті, його зачатком був цей невеликий текст —  за задумом репортаж, але за фактом новела. У ньому авторка ще дуже багато чого не знає про цей край, але вже намацує образи й настрій — і Криму, і своєї майбутньої героїні.

Текст публікується з незначними правками.

Я малювала нігті, він цілував мої пальці, заткавши носа, щоб не вдихати запах лаку.

Море для жінки — це передусім гарний манікюр. Спочатку нам до Бахчисарая, море звідти ще досить далеко, тому лак був прозорий.

Я — це я. Він — мій супутник (далі — С.). Ми їдемо до Криму. Для нього це вперше, для мене — уперше з ним.

***

У Бахчисараї беремо таксі і, поки їдемо до друзів, з’ясовується, що таксист не знає, де вулиця Агатангела Кримського. Йому відома лишень Кримська, він ні сном ні духом не відає про якогось Агатангела і навіть не звертає уваги на ім’я. С. не хоче платити йому 30 грн, лише 25, як було домовлено відразу, бо той, мовляв, не знає свого міста. Я думаю, що таксист вирішить, буцімто україномовні скупі, але з С. не сперечаюсь. Зрештою, для таксиста наша українська — та сама російська, він щиро дивується: «Говорите по-русски, а едете чё-то к татарам».

Коло великого будинку нас зустрічають Рустем та Сусанна, обоє — кримськотатарські філологи, вона — ще й український. Українську вони знають добре, але говорити їм важко — не мають практики. Навіть якщо їхні діти лишаться в Бахчисараї, невідомо, в якій країні вони житимуть, невідомо, яка мова буде їм більш потрібною.

Тому зараз малюки лепечуть рідною, себто кримськотатарською, — це найтривкіше, що може бути.

Я думаю про те, що численні кімнати цього будинку Рустем і Сусанна здаватимуть туристам. С. каже, що все це — для себе, мовляв, діти ростуть, будуть онуки… Я думаю, що кримські татари, може, і справді думають про кілька майбутніх поколінь, росіяни ж інакші, вони б не будували на століття вперед, вони налаштовані на минущість, а не на вічність. Думаю про те, що кримських татар у Криму більше приваблюють гори, росіян — пісок. Думаю, що всі мої узагальнення тхнуть стереотипами, які можуть бути тривкими, наче каміння, але рано чи пізно висиплються крізь пальці, наче пісок.    

О четвертій ранку прокидаюся під спів муедзина. На двох широчезних ліжках, зсунутих докупи, між мною та С. — метр відстані. Це жахлива бахчисарайська ніч, коли хочеться зібрати речі та піти геть, але це нерозумно і нема куди йти. Єдине, що лишається, — це слухати спів муедзина, який триває довго, довго, довго… С. каже, що, можливо, я нарешті скажу йому глибинну причину нашого відчуження