З Юттою ми зазвичай зустрічаємося, коли вона їде з Відня у Краматорськ чи інші міста на Донеччині. Вертаючись, залишає мені згорточок із лавандою зі Словʼянська чи халву з Дружківки.
Понад десять років, висвітлюючи події в Україні для австрійського видання «Die Presse», журналістка обʼїздила нашу країну вздовж і впоперек. Разом із берлінською колегою Єленою Жерздєвою організовувала медіашколи для старшокласників та старшокласниць, студенток та студентів із прифронтових територій. Я й сама двічі була лекторкою у Святогірську.
У 2016 році Ютта Зоммербауер написала книжку «Україна у війні», відому професійним та детальним тлумаченням подій в Україні. У 2018-му разом із віденським фотографом Флоріаном Райнером працювала над книжкою «Сіра зона: Подорож між фронтами на Донбасі». І тепер щокілька місяців, а то й тижнів, вирушає на схід. Коли записували цю розмову, на Ютті не було лиця — вона саме дізналася про смерть свого друга, волонтера з Авдіївки. Віддавши мені кілька примірників «Die Presse» зі статтею про наших захисників, які вчаться ходити заново в «Unbroken», вона вирушає далі. Її дорога ніколи не закінчується.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Уздовж Дунаю: одна річка, десять країн
Журналістику Ютта спершу не сприймала як карʼєрну можливість. Вивчала політологію у Відні, а в задоволення зрідка публікувала свої статті у газетах. Закінчивши навчання, поїхала до Болгарії в місто Велико Тирново, а потім у Пловдив — там викладала німецьку мову. Це час між 2002 і 2007 роками, коли Болгарія ще була на шляху до членства в Європейському Союзі. Ютті подобалося розповідати про трансформацію цієї країни та виклики, з якими вона стикається. Тоді почала надсилати різні репортажі, статті та інтерв’ю як позаштатна репортерка.
Розпитувала людей про надії щодо вступу до ЄС. Про спадщину соціалізму і те, як із нею боролися в Болгарії. Про кримінальні структури та мафію, яка на той момент іще коїла чимало вбивств. Про віддалені регіони Родопів, гірського масиву на півдні Болгарії, де в текстильних фабриках міжнародні бренди вели виробництво у вкрай поганих умовах. Про Дунайський міст між Румунією та Болгарією, який відкрили після років занепаду. І про те, як важко зростати разом чи зближатися цим двом країнам, які фактично не мали одна одній що сказати.
А потім Ютта написала книжку про подорожі країнами, через які протікає Дунай: від Шварцвальда до Чорного моря. З колегою Дуйгу Озкан вони поділили країни довкола Дунаю: Дуйгу їхала з Німеччини до Хорватії, а Ютта — із Сербії до України. Вони мандрували кораблями, автобусами, потягами, літаками та навіть кінним возом — аби зібрати живі історії просто з берегів. Вони зустрічали капітанів, рибалок, фермерів, письменників і захисників природи. «І хоча життя біля води в кожного з них своє, усі вони належать до великої історії Дунаю — понад усіма національними кордонами», — йдеться в анотації.
Відвідала Ютта і Вилкове, що на Одещині, де Дунай впадає у Чорне море. Ця подорож була ввідною — далі журналістка щоразу більше відкривала для себе колишні радянські республіки.
Пострадянський простір: розповіді про людей
Як це сталося? Болгарія стала сходинкою, завдяки якій Ютта побачила і країни колишнього СССР, і те, як непросто вони перетворюються. Так відчула силу йти далі. Згодом, у 2008 році, в «Die Presse» їй доручили відповідати за цю географічну зону.
«Тоді я почала вивчати російську, бо вважала, що це практично — володіти цією мовою для спілкування та пересування в регіоні. Сьогодні я шкодую, що не взялася тоді за українську», — зізнається Ютта.
Ютта подорожувала Україною, Казахстаном, Узбекистаном, Таджикистаном, Вірменією, країнами Балтії тощо. Але писала не лише статті про міжнародну політику, а й репортажі на соціальні теми.
«Мені завжди було цікаво розповідати про людей, — пояснює журналістка. — Це був підхід, завдяки якому я знаходила відповіді на свої питання і відчувала, що це також можливість глибше зрозуміти ситуацію в країні. Просто сидіти за робочим столом і писати про дипломатію та геополітику мені ніколи не було достатньо. Мені завжди потрібен був особистий погляд».
Питаю, як, на її думку, змінюються країни пострадянського простору за всі роки її подорожей.
«Це залежить від конкретної країни, — розмірковує. — У країнах Балтії зовсім інший шлях розвитку, ніж десь у Середній Азії або на Південному Кавказі. Наприклад, як сталося з Грузією, що мала прозахідний вектор і зараз там триває боротьба за досягнутий прогрес. Думаю, ця історія також навчила мене ніколи не припускати, що розвиток подій є певним і остаточним».
Ютта багато писала на соціальні теми, про права людини, свободу й просвітництво. І завжди звертала увагу на справи жінок, адже це важливий показник того, наскільки демократичним є суспільство, наскільки вільно можна висловлювати свої думки.
Війна: де пролягає лінія фронту Європи?
До України Ютта вперше потрапила у 2009 році. Пригадую, як вона приїжджала під час Євромайдану і пізніше, коли вже був анексований Крим, частини Донецької та Луганської областей, — тоді я допомагала їй у розмовах із важкопораненими військовими.
«В Україні мені було важливо показати боротьбу за незалежність і самоствердження, долі людей. Україна соціально, політично, культурно є незалежною країною, але в Австрії це не завжди так сприймалося. Думаю, я їздила туди знову і знову саме для того, щоб показати цю війну, як вона вже тоді вплинула на десятки тисяч людей», — пояснює.
Ютта вирішила написати книжку «Україна у війні». Журналістка розповідала про те, як переселяють і переслідують людей, як ділять сімʼї. У книжці є історії і тих, хто постраждав безпосередньо, — переселенців, поранених солдатів, — але також і психологів, які працюють із потерпілими. Наприклад, із травмованими дітьми.
«Я намагалася охопити історії на різних рівнях, — пояснює Ютта. — А також пояснити політичну історію і події, які до цього призвели».
Я підтверджую, що книжка багата на довгі розтлумачення та широкий контекст. Важливо, що авторка назвала усе своїми іменами, пишучи «війна», а не «конфлікт», як це часто роблять у німецькомовних медіа.
«Багато хто думав, що це справді локальний конфлікт, — розводить руками журналістка. — Памʼятаю, на презентацію моєї книжки прийшли, зокрема, люди з конспірологічними теоріями і сказали: “Тим майданівцям усе оплатили США”».
Водночас на книжку «Україна у війні» були й позитивні відгуки. Наприклад, від австрійського дипломата, спеціального представника голови ОБСЄ у складі Тристоронньої контактної групи з реалізації мирного плану на сході України Мартіна Сайдіка. «Він високо оцінив мою книжку і сказав, що завжди рекомендує її як матеріал для читання у Віденській дипломатичній академії, де він читає курси», — розповідає журналістка.
Втім, на думку Ютти, книжка вийшла, коли було вже запізно. Це гірко, проте у 2016 році домінантною темою на всіх рівнях була криза біженців. Тож видання трохи загубилося в інформаційному потоці.
Сіра зона: показати реалії
У 2018 році вийшла інша книжка «Grauzone: Eine Reise zwischen den Fronten im Donbass» («Сіра зона: Подорож між фронтами на Донбасі»). Ідея полягала в тому, щоб показати людей уздовж цієї лінії фронту або в зоні бойових дій, як вони живуть на війні чи всупереч війні.
«Я хотіла ще більше наблизитися, показати реалії, — пояснює журналістка. — Тому їздила різними місцями і зображала їх разом із фотографом».
Питаю, чи стикалася вона з небезпечними ситуаціями. Ютта спокійно пояснює, що на той момент війна мала значно меншу інтенсивність. Військово-повітряних сил у дії було не так уже й багато, каже вона.
«Було кілька неприємних ситуацій, але я б не сказала, що мені загрожувала смертельна небезпека, — пригадує. — Якось мене везли з колегою в Горлівку на своєрідний допит. Це було неприємно, і нам довелося чекати там у відділку поліції чи КДБ. Не було інтенсивних чи жахливих допитів. Але неприємно, бо ти не знаєш, чого очікувати і де ти опинишся».
Журналістка часто приїжджала в Авдіївку, де війна була зовсім близько. Там ночувала біля «Промзони».
«Тоді тривали бої, чулася стрілянина і таке інше, — розповідає Ютта. — Але в якийсь момент я втомилася і подумала: “Добре, я буду спати, бо що мені ще робити?”»
Коли бувала в Донецькій області, Ютта відчувала певний емоційний звʼязок із регіоном. Окрім того, зауважила, що є люди і структури, які намагаються запустити процеси відновлення.
«Ти колись познайомила мене з “Вільною Хатою” у Краматорську, — згадує. — Мене вразило і зворушило, що є маленькі осередки, які, попри все, щось роблять. Де є молоді активні люди. Я подумала, що хотіла б їх якось підтримати.»
Медіалабораторії на сході
Ютта спільно з медійницею Єленою Жерздєвою започаткувала проєкт «MediaLab Donbass».
Вони хотіли підтримати медійників чи журналістів на базовому рівні, сприяти особистому самовираженню, адже письмо — це також спосіб відрефлексувати те, що діється навколо.
«Йшлося про те, щоб якось підбадьорити молодих людей, які хотіли щось робити, розвиватися, писати, — пояснює Ютта. — Або сфотографувати — це також може бути інструментом.»
Між 2017-м і 2019 роками медійні школи відбулися у Сіверськодонецьку, Бахмуті, Краматорську, Авдіївці, Покровську, Костянтинівці, двічі у Святогірську, одного разу в Тернополі.
Зараз учасники та учасниці цих шкіл розпорошились. Одна жінка з Лисичанська живе в Одесі, одна зі Словʼянська — в Києві. На жаль, одна з них загинула.
«Мені досі не дає спокою те, що я памʼятаю ці місця зовсім інакшими. Я бачила, що в містах на сході все розвивається, що є позитивна динаміка. Мені боляче бачити, що всі ці місця, де ми проводили майстер-класи, зруйновані», — зізнається.
Подалі від імперського центру
Як і в більшості європейських медіа, «Die Presse» також мала офіс у Москві. Зрештою, і Ютта жила там із 2017-го до 2021 року. Питаю, як вона сприймає цю москвоцентричність міжнародних медіа.
—У ретроспективі те, що про всі країни писали з Москви, тепер виглядає проблематичним. За себе скажу, що завжди старалася багато їздити. Я виїжджала з країни, бо якщо цього не робити, журналіст урешті візьме російську інформацію, та й усе. Або прийме російську перспективу. Нам в «Die Presse», безумовно, треба було раніше подбати про те, щоб мати кореспондента в іншій країні. Великі медійні організації можуть собі дозволити відправити когось і в Україну, і в Москву, і в Тбілісі, або й у Середню Азію. На жаль, для невеликого медіа це невигідно. Це пояснює, чому більшість кореспондентів сиділи саме у Москві.
Для мене особисто що більша відстань від імперського центру, то краще. Це також важливо з точки зору деколонізації, — пояснює.
— У тебе там був офіс? — перепитую.
— Я була там одна. В мене був письмовий стіл, який служив кабінетом. Я сама організувала свої подорожі, залагоджувала бюрократичні моменти і все інше. У мене не було ні помічників, ні водіїв, ні перекладачів.
— Певно, ти відчувала атмосферу в суспільстві. Чи тоді ти могла б повірити, що насувається трагедія?
— Це не знімає з росіян відповідальності, але те, що вони говорять, не має особливого значення. Росія здійснювала свій вплив через ці Мінські домовленості й регулятивні акти. Вона анексувала Крим і контролювала частину Донецької та Луганської областей. Її ціллю було послабити Україну. Це агресивне ставлення, презирство й ненависть до всього українського, звичайно, можна було відчути, особливо від політичного керівництва. Я пригадую цю статтю Путіна у 2021 році. Але я не могла уявити, що вся ця агресивна риторика втілиться-таки у військовий крок.
Ютта ще у 2013-2014 роках розуміла «вибухову силу» процесів, що почалися. Але не усвідомлювала, яких масштабів вони можуть набрати.
«Австрійці почувалися як на острові блаженних»
У лютому 2022 року Ютта була у короткій відпустці в Зальцбурзі. Тоді її двійнятам щойно виповнилося пів року. Жінка розуміла, що може статися. Зрештою, і вона, і її чоловік, який висвітлював події цього регіону для швейцарського радіо, очікували на вторгнення і вже майже не могли спати. А 24 лютого їх розбудив телефонний дзвінок від редакції. «Яке повідомлення можна зробити?» — запитували її.
Ютта тоді була в декреті, але за кілька днів повернулася на роботу, щоб працювати бодай кілька годин на тиждень.
«Мені було так погано, коли я читала ці повідомлення і не могла нічого зробити, — із сумом згадує. — Я знову почала працювати і писала один текст на тиждень. Бо письмо — це теж інструмент, яким можна щось змінити.»
Україну Ютта обʼїхала найбільше з усіх країн регіону. Запитую, як ці подорожі її змінили.
«Я спілкувалася з людьми і переживала історії разом із ними, — відповідає Ютта. — Ці історії повнилися насильством. Це був новий для мене досвід. Тоді вчишся бачити, наскільки цінним є спокійне середовище. Я не можу сказати, що шукала пригод чи нового досвіду. Просто була вільною і непривʼязаною, тому внутрішньою місією відчувала розповідати про Україну».
На жаль, довгий час політика Австрії була орієнтована на Росію, а не на Україну.
«України не існувало на ментальній карті Європи, — стверджує журналістка. — Я відчувала свій шлях як шлях уперед. Я була в Болгарії, Румунії, Молдові, а потім в Україні. Мені насправді було цікавіше подивитися на такі країни, як Україна чи Молдова, де є своя історична, культурна, мовна традиція, яку дедалі більше й чіткіше можна побачити після падіння Радянського Союзу. Я виявила, що ці суспільства трансформуються відчутніше».
На жаль, лише велика війна посприяла тому, що австрійці більше помічають Україну.
«З одного боку, це трагічно і сумно, але, з іншого боку, Україна зараз більш усталена. В Австрії дійсно багато українських подій, концертів, читань і так далі, — каже Ютта. — Є певне надолуження, помітне серед австрійської аудиторії. І це є позитивним зрушенням посеред усієї цієї трагедії.»
Те, що тепер австрійські політики регулярно їздять до Києва, — це також зміни, вважає журналістка. Називає це квантовим стрибком.
— Чи відчуває Австрія, що з небезпекою вдасться впоратися? — запитую.
— Я вважаю, що австрійці повинні усвідомити, що наша безпека також стає дедалі нестабільнішою. Завдяки географічному положенню почуватися на такому, так би мовити, острові блаженних досі вдавалося. Тепер це фактично вже неможливо.
