Юність із Петрівки

Їм 15-16. Вони кажуть, що хочуть учитися всупереч усьому. Всупереч війні теж. Того дня всі дев’ятеро учнів 9-го класу гімназії у селі Петрівка на Дніпропетровщині прощалися зі школою. Український фотограф Олександр Рупета провів із ними їхній випускний. 

Ось вони у дворі невеликої Петрівської гімназії. Ще на початку 2000-х у ній вчилося 220 учнів, нині — 95. Цього літа стане менше.  Хоча евакуації тут не оголошено, через близкість до фронту (до Покровська на Донеччині від Петрівки — 70 км) сім’ї з дітьми все частіше виїжджають із сіл, школярі з яких вчаться тут. Директорка Ольга Прохода каже: цей навчальний рік був важким (весь час бігали в укриття, чули польоти літаків), а останній дзвінок — сумним через страх не зібратися знову.

Села округу, з якого до гімназії з’їжджаються учні, досі мають імена чотирьох дітей родини власника тамтешніх земель. Той планував їхнє доросле життя і вділяв їм: Петрівку — Петрові, Катеринівку — Катерині, Маломиколаївку — Миколаєві, Мар’їну Рощу — Мар’ї. Підлітки з тутешніх сіл теж планують собі життя. Хтось іде у 10-й (в сусідній ліцей), хтось — в училища та коледжі у найближчі міста Павлоград чи Дніпро. 

Серед них — Арсен Парапір. Понад два роки тому він приїхав у громаду з нині тимчасово окупованого Бахмуту на Донеччині. Виїжджав, коли місто оборонялося. Бачив — страшне. Довго вчився у рідній школі дистанційно, а останні пів року провів у гімназії в Петрівці. Скучив за навчанням офлайн. Кажуть, на диво легко влився у цей невеликий дружній клас дітей, які навчилися тут головного: цінувати одне одного і прості радісні моменти.

Над річкою Самарою, притокою Дніпра, що тече крізь усі села громади, проводжали шкільну юність. Були собою. Тішилися. Планували.