Макова долина дитинства

Ще не пожовклі під палючим сонцем поля Миколаївщини на початку червня стоять зелені, квітучі, буйні. Де-не-де проїжджаємо гектари яскраво-червоних плям. Нам пощастило: маки відцвітають за лічені дні, а ми от випадково встигли. Рівно о девʼятій зупиняємось за кілька кілометрів від точки призначення. Якась із радіостанцій звуком старого механічного годинника з бабусиного дому відраховує хвилину мовчання. У цей момент втуплюємось у розкидані жовто-зеленим полем макові краплини.

1915-го канадський артилерист і медик Джон Мак-Крей, оплакуючи загибель свого побратима в бою під Іпром, звернув увагу на те, що всі кладовища та місця битв усіяні диким маком, ніби краплинами крові загиблих. Його вірш «У полях Фландрії» став найпопулярнішою воєнною поезією Першої світової. Відтоді мак став символом памʼяті за всіма жертвами воєн. 

В полях фландрійських мак зацвів,
Де повно, ряд у ряд, хрестів,
Це знак: ми тут; а в небесах
Бравує жайвір, крапка-птах.

(Переклад українською — Оксани Соколик)

Місцеві кажуть, що село Червона Долина, до якого саме підʼїжджаємо, назване так саме через щедрий маковий цвіт, хоч назва і звучить як продукт радянської пропаганди. Ми віримо в легенду про маки — вона красива і поетична. 

Відвести погляд від квітучого поля уперед на дорогу важко. Відколи 2022-го росіяни захопили частину українського півдня, від Червоної Долини не залишилося живого місця.

Щось старе, щось нове

У прохолодному холі місцевого дому культури потрапляємо на ще одну хвилину мовчання. З неї починається шкільна лінійка — учнів нагороджують за перемогу у футбольному матчі. 

«Вітаю вас, друзі. Ви проявили характер і не дали баштанській школі перемогти», — патетично виголошує директор Віктор Мушин. Згадує, що ця перемога можлива завдяки Олександрові Олександровичу — вчителю фізкультури, який воює тепер на херсонському напрямку. Учні, задоволені тим, що їх висмикнули з уроку, забирають грамоти. 

Дім культури, завішений тепер учнівськими фото, дитячими малюнками, плакатами із Сосюрою та Коцюбинським, служить за школу. Воронка від снаряда, купа пилу і брухту — все, що лишилося від ліцею за якихось двадцять метрів звідси після кількох російських авіанальотів. Хоч це й було на початку великої війни, завали розбирають тільки тепер — директор знайшов на це фінансування й руки. Техніка працює безперервно — у перші ж хвилини звикаєш до її гулу.

Дім культури постраждав теж. «Тут була сцена, були концерти, нагородження, святкування, дискотеки», — вказує пан Віктор на порослий травою фундамент під скелетом, що лишився від даху. 

Та цю будівлю, за винятком залу зі сценою, змогли завдяки партнерам привести до ладу — і кілька разів на тиждень місцеві та учні із сусідніх сіл приїжджають сюди учитись. В окремій затишній кімнатці бісяться кілька наймолодших. Тут ще й дитячий садок. 

Тепер колишній дім культури називають «вулик»: тут постійний рух і бджолиний труд. 

Іще трохи далі — зовсім новий будиночок, який лагідно називають «топчик». Тут початкова школа — як і слід, учаться пʼять днів на тиждень. 

Під «топчиком» акуратною лінією ростуть трояндові кущі й туї — вчителі скинулись і купили саджанці, аби додати новій будівлі життя.

Клумби півників і троянд під «вуликом» доглянуті теж — попри те, що «нема мужиків і технічка косить траву сама». 

«Як була окупація, майже всі наші виїхали, в селі лишилось із 60 людей. Спочатку ми терпіли, терпіли, а потім згорів живцем чоловік вчительки початкових класів: був приліт в їхній дім і влучило в газовий балон. Тоді ми стали тікати», — згадує вже буденно.

Покоцана тумбочка, стінка, портрет королеви Єлизавети — у новеньких класах, що й досі пахнуть фарбою і ремонтом, де-не-де стоять пошарпані сліди минулого життя — те, що учителі змогли винести, вціліле, з-під завалів. 

Директор шкодує за втраченою системою караоке — така була одна на весь район. Але вже має планування нової будівлі — на місці руїни хоче звести все наново.

— Пане Дмитро, буде нова школа? — звертається до працівника, що прибирає будівельне сміття.

— Буде. Треба тільки стару добить, — каже.

Всередині технічка дзвонить вручну у дзвінок, і дитячі голоси змішуються з шумом будівельних робіт. Вулик вирує.

Єжові рукавиці

— Соня — вона і є соня! В наші года їй би за запізнення голову відкрутили, — сміється директор Віктор, спостерігаючи з вікна свого кабінету за дівчиною, що, перестрибуючи кілька сходинок, мчить на середину другого уроку. 

Директор знає всіх своїх учнів і має з ними нетипові для школи стосунки — молодші, як заходить у клас, весело кидають йому «привіт, дірєктор», і він з них сміється.

Після років роботи у школі Віктор радіє, що його малі більш вільні, розкуті, не злякані, і водночас — дивується з того.

Відчуває, що все змінилось, а слів тому не добере. Іноді кине фразу типу «діти вже пішли не такі, вони не мають тих знань», а звідки та думка взялася — не збагне сам.

Мабуть, цих суперечностей не уникнути, коли ти провів на такій роботі ледь не усе свідоме життя, і пережив за цей час становлення нової держави, революції, тепер-от — велику війну. 

Під «топчиком» з-поміж інших виділяються два яскраво-жовтих велосипеди. Їх Віктор подарував онучкам-двійнятам Валерії та Софії на восьмиріччя. 

Дім двійнят зруйнували росіяни, й тепер вони змушені жити в іншому. Їхній батько з 2022-го на фронті, і малі його майже не бачать. Тож Віктор іще дужче намагається балувати онучок, додавати їм до дитинства фарб.

Коли зі звільненням Херсонщини повернулись додому, одна з онучок спитала діда:

— Діду, а чому у тебе квартира ціла, а нашому доміку — зопа?

— Сонечко, тут половині села — зопа, — відповів тоді директор, намагаючись приховати сум.

Коли сам Віктор був малим, дитячий велосипед «Орльонок» був його найбільшою мрією. Та не судилося — вчився їздити вже на великій грубій «Україні». Четверо дітей у сімʼї «і бідно жили, і дружно». Батько у пʼятдесятих співав в армії антиросійських пісень, і за це відсидів у вʼязниці. Коли вийшов, їх направили в Миколаїв, але сімʼя осіла в селі. 

«Улюбленою батьковою фразою було “синок, попадеш в єжові рукавиці”» (нарком внутрішніх справ СРСР Ніколай Єжов керував репресіями 1930-х, — ред.), — згадує Віктор.

Сам батько такі рукавиці зазвичай і вдягав.

Віктор був восьмикласником, коли сталося те, що закарбувалося в памʼяті як найболючіший шкільний спогад. Класна керівничка змушувала його бути на святі Дідом Морозом, а він відмовився, і та нажалілася батькові. Батько залетів у клас як був після роботи в кузні — у фартуху й сажі. Мовчки підійшов до сина і вдарив по обличчю. «Шестерні у нього були здорові, я зсунув парти три-чотири», — згадує. Найбільше Вікторові боліло, що це відбулося при всіх. Дівчина, в яку тоді був закоханий, теж сиділа у класі.  

«Я довго не міг йому пробачити. Зрештою батько, який роками труївся у кузні чадними газами, помирав від раку. Там, у лікарні, перед смертю вперше заговорив зі мною про той момент і попросив вибачення. Він відчував, що усе життя я не міг йому простити. 

Тоді, у тому шкільному класі, я і усвідомив, що кожна людина має право на те, аби до неї ставились гідно. Коли ми їздили на змагання і моїх дітей ображав чужий тренер, я казав своїм: “Діти, це — дегенерат. Ви у мене хороші”», — говорить Віктор.

Це могло зватись поодинокою сумною історією про непорозуміння батьків і дітей, та це було, на жаль, хворобою покоління, міркує директор.

Союз ростив дітей, у яких «тут немає нічого твого» і «я — остання буква в алфавіті». Не сперечайся з дорослими, вдягай костюм Діда Мороза, не забудь усміхатись.

Інакше — полетиш на три парти вперед.

Віктор був іще меншим, коли в його селі сталася біда — в одинокої багатодітної матері померла чотиримісячна дитина, і та звернулася до школярів, аби допомогли їй на похороні. Віктор підмовив друзів прогуляти школу і помогти. Розлючена директорка приїхала по них, запхала усіх десятьох у свою «Побєду», повела до свого кабінету і там відлупцювала.

Тепер його діти вчаться громадянської освіти і понять честі й гідності. Віктор і сам не встигає усвідомити, як швидко плине час, як змінюється його школа, і його діти, і разом з ними — він сам. 

Директор, що прийшов до школи учителем історії, вже з нових підручників дізнається, наприклад, про участь американців у Другій світовій війні і висадку «другого фронту» в Нормандії. Згадує часи, коли служив в армії — у розвідувальному батальйоні на китайському кордоні пліч-о-пліч із росіянами й білорусами. Війна сильно змінила його картину світу, але і з цими суперечностями він змирився. Складно не змиритись, коли від місця твого життя лишається вирва і попіл. 

«Тоді, у вісімдесяті, Мазепа був ворогом народу, Петро Перший — другом України, Центральну Раду називали буржуазним пережитком. Перелаштовуватись було трудно, я постійно їздив на навчальні курси», — пригадує. 

Тепер учитель заохочує учнів висловлювати свою думку, сумніватись, ставити питання. Радіє, коли його десятикласники питають, чому Україна не готувалася до війни і що було б, якби Янукович не втік. Тішиться попри те, що на більшість питань і сам не знає відповідей.

«Я не знала про те, що існує смерть»

Катерина у перші місяці вторгнення теж не мала ані питань, ані відповідей — просто завмерла. Їй було без місяця 13, коли почалася велика війна. Тепер — 16. Зараз, закінчивши 10-й клас, має кілька нововивчених уроків. 

По-перше, плакати можна лише наодинці, аби не додавати болю і тривог іншим. По-друге, вона, Катерина, сильна і може витримати усе — і бути підтримкою для дорослих може теж. По-третє, справжні друзі лишаються з тобою, навіть коли стін школи, що тримали вас разом роками, більше немає. По-четверте, змиритись зі смертю — можна. Нікуди від того не дінешся.

Перші влучання ракети, разом із тим, що було в їхню школу, Катерина чула з батьком з підвалу дому. Сподівалися, що підвал їх урятує, розгадували кросворди, аби не зʼїхати з глузду, і рахували прильоти — у найважчі дні налічували до вісімдесяти. 

Катеринина мама тоді виїхала в сусіднє село, де ще було тихіше, а тато лишився. І коли стало геть небезпечно, дав доньці кілька хвилин на збори — сказав, що повезе її до мами і вона повинна бути сильною.

«Я дуже плакала, казала, що не поїду без нього. Але він не сперечався: або їдеш з речами, або без речей», — згадує дівчина.

Батько вивіз доньку за село, де її вже чекала мама, і лишив їм машину.

Катя дивилась, як батько вертається пішки у дім, що здригається від вибухів, і не знала, чи побачить його знову. 

Тринадцятий день народження Катя зустрічала у миколаївському підвалі. Святкували вафельними батончиками «Джек», які випадково прихопив із собою брат. А тоді виїхали в Чернівці. Поки троє однолітків, з якими Катя ділила дім, гуляли і спілкувалися між собою, дівчина показово мовчала — лише списувалась із друзями та класною керівничкою, яку підписала в телефоні «Друга мама».

«Я сиділа в кімнаті й казала: я повернусь додому. Мені не потрібні нові друзі», — згадує.

Тому спілкувалася зі старими — і страшенно за них переживала: більшість розбрелися по навколишніх від Червоної Долини селах, куди долітало теж. Так, годинами сидячи у кімнаті і туплячись у телефон, Катя дізналась, що під час обстрілу Явкиного загинула її подруга Ліда — всього на кілька років старша. Її вбило уламками. 

«У свої тринадцять я взагалі не знала, що існує смерть і що може померти підліток. А під час війни вже треба було зрозуміти, що смерть — це не те, чого треба боятися, а те, з чим треба жити. І якось ми підтримували одне одного, і прожили це», — каже Катя тепер. 

З чим би не стикалась, узяла за правило: не плакати на людях, аби не засмучувати маму. Пообіцяла це татові, коли той чимдуж тиснув на педаль газу під грім вибухів до виїзду з Червоної Долини. 

«Тато казав: “Ти маєш бути мамі підтримкою. Мусиш зібратися, не показувати, що тобі страшно”. Мамі було страшніше, ніж мені, бо я все-таки дитина, ще не зовсім все розуміла. І до сьогодні я відчуваю цю відповідальність. Я доросла, у мене немає дитячого бажання поплакати і аби мене заспокоїли. І я не плачу. Якщо знаю, що через три дні залишусь удома сама, — тоді можу. А так — ні», — говорить.

Катерина не бачить суперечностей у своїх словах. Не боялась, бо була дитиною. Тримається, бо вже доросла. Так не має бути — діти мають право лишатись дітьми, просити про підтримку і допомогу, виказувати дорослим свої страхи і тривоги, відчувати їхній захист. Але Катя тримає свою обіцянку і зараз, коли тато і 26-річна сестра служать на Донеччині.   

Щоб бути в усіх сенсах ближчою до сестри, Катя їздила до неї, вчилась під її керівництвом стріляти на полігоні. Тепер планує так само зʼїздити до тата.

«Ми з сестрою зблизились, бо я подорослішала. Але, звісно, вона змінилась — стала більш стресостійка, але водночас імпульсивна. Не може слухати гучну музику в машині. Вона у мене така, ПТСРщіца», — усміхається Катерина. 

Катя повернулась додому відразу після звільнення Червоної Долини. Вигляд розбитої школи сильно її поранив — школа завжди була для неї прихистком, місцем, де любила бути найдужче. Відмінниця, Катя чимдуж старалась не пропустити жодного уроку і постійно пропонувала щось нове — брати участь у міському конкурсі есеїв чи робити якийсь творчий проєкт. У школі її в тому, каже, завжди підтримували. А ще Катя звикла усіма радощами й бідами ділитися з однокласниками і класною керівницею Ольгою Федорівною — та завжди вгамовувала їхні сварки, образи і драми. 

Роблять це й зараз — у вулику. Тепер, збираючись на чай у новенькому класі, говорять про війну і втрати, згадують своїх, підтримують тих, хто чекає рідних із фронту. 

На наступний рік планують випускний: вже обрали красиву дату — 06.06.2026. Катя дуже чекає на цей день. Мріє про власний бізнес — кафе чи кавʼярню. Мріє вступити на перекладачку і дуже сподівається, що за час її навчання закінчиться війна, — як ні, міркує, муситиме піти по сестриних стопах, хоч бути військовою їй не хочеться. Бо доросла і сильна Катя втомлюється теж. 

Що їм іще потрібно?

За даними освітнього омбудсмена, з 2022 року і по нині близько 1,4 мільйона дітей вимушено виїхали з України за кордон. Найпоширеніші проблеми, з якими стикаються ці діти: мовний барʼєр, складність одночасного навчання в українській та іноземній школах, потреба в репетиторах, фінансові труднощі сімʼї, цькування за національною ознакою тощо. 

На окупованих територіях лишаються, станом на лютий 2025-го, близько 600 тисяч українських дітей. Вони перебувають у фізичній небезпеці, постійному стресі, стикаються з викраденнями, розʼєднанням із родиною, допитами. 

Мрії цих дітей, найімовірніше, — про виживання, безпеку, свободу, про те, аби бути з рідними. Українські Збройні сили стоять у тому числі за те, аби ці діти могли бути вдома. 

Червона Долина уже пережила найгірше, але, звісно, війна тут триває теж. У восьмирічної Каріни воює дядько, і вона на нього дуже чекає. Аріша, в якої мама в Німеччині на заробітках, мріє, аби мама скоріше забрала її до себе. Десятикласник Артем хоче бути військовим, як його брат і батько, хоч уся сімʼя його від того відраджує. Його однокласниця Лєна планувала вчитись на криміналістку, але передумала — Лєна провела в російській окупації пів року і бачила найгірше.

Одноголосно всі мріють мати багато грошей і нічого не робити.

Директор Віктор, відданий шанувальник «Динамо» і спорту загалом, мріє про басейн і два великих спортзали для нової школи, що постане на місці старої. 

А загалом — тішиться з малого: як він був дитиною, школу опалювали вугіллям і дровами й вони з однолітками постійно мерзли. А його підопічні зараз — у теплі й затишку.

«Що дітям треба, крім тепла?» — питає.

У класі висить памʼятка «Як бути щасливим». В інструкції таке: «Проводь час із близькими. Споживай здорову їжу. Будь фізично активним. Роби те, що ти любиш. Ділися з іншими. Пробачай інших. Будь вдячним. Шукай друзів. Більше усміхайся». 

Є речі, яких не відібрати силою і зброєю. Діти й підлітки Червоної Долини зростають у теплі. До них ставляться з любовʼю й повагою. Вони говорять, що думають, і роблять, як вважають за потрібне. Пан Віктор у своєму дитинстві міг про таку свободу лише мріяти. 

Тільки маків — червоних краплин із кожним літом більшає. В Україні тепер чи не кожне село — Фландрія.