Євген Головаха: «Війна допомогла подолати кілька значних проблем, які ми не могли розв’язати десятиліттями»

Вона, мабуть, одна така на цілий Київ — ця маленька кав’ярня наприкінці вулиці Рейтарської. Одна — бо без вивіски на адресі. «Коли я отримую електронні чеки за куплену тут каву, то вона зазначена в них без назви, просто “кав’ярня”», — каже Євген Головаха, психолог, соціолог, філософ, директор Інституту соціології. Євген Іванович — завсідник у цих стінах, хоча й стін тут ніяких нема. Є щільно заплетена диким виноградом арка, під її шатром надворі стоять кілька столиків. 

Саме тут науковець відпочиває, призначає зустрічі, пише від руки те, що не стосується роботи. Незадовго до нашої розмови Євген Головаха відзначив 75-річний ювілей — він народився 13 серпня 1950 року в Києві, який полюбив на все життя і не залишив навіть у війну. 

Другою любов’ю Євгена Івановича є, безумовно, його робота. Він отримав психологічну освіту і працював у сфері соціальної психології та конфліктології. 2021 року Головаха очолив Інститут соціології. Зустрічаємося, щоб поговорити про війну, її виклики та наслідки для соціуму. Акомпанує розмові сирена — сигнал повітряної тривоги звучить на Рейтарській особливо гучно й нав’язливо. Майже перекрикуючи його, Головаха розповідає, як добре ми можемо жити у повоєнній Україні. Якщо, звісно, проведемо належну роботу над помилками. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Чому ви любите саме це місце? І як вам вулиця Рейтарська? За останні роки вона відчутно змінилася й стала осередком креативного життя міста…

Я взагалі люблю центр Києва. Народився тут, і все моє життя минуло в центрі. Рейтарська — моя особлива любов, цю вулицю ніколи не перейменовували, уявляєте собі? Зараз я живу на Гончара, так-от ця вулиця до того мала ще шість назв! А Рейтарська — завжди Рейтарська, і мені особливо подобається той куточок, де її перетинає Стрілецька. Які назви! Отут (показує) рейтарські полки стояли, а отам — стрілецькі. Уявляєте, яким був Київ XVII століття?..

Рейтарська і мала стати центром міського життя, а як інакше? Вона прилягає до Старого Києва, до міста Володимира, тут неподалік — Софійська площа.

А Софійська виконує роль головної площі, як-от у католицьких містах — де і ратуша, і костьол, і ринок… Сам я народився на вулиці Франка, вона нижче пролягає, це вже за умовною міською брамою, майже околиця (усміхається). Знаєте, до Києва зараз їздять і будуть їздити, це раніше про нас нічого не знали, а тепер туризм розвиватиметься, ще й як! Бо ми є центром спротиву сучасної цивілізації тому злу, яке походить з минулого.

Які щоденні ритуали, крім кави, дозволяють вам бути ефективним, особливо після обстрілів Києва?

Комп’ютер — ось мій щоденний ритуал. Моє робоче місце… Бо є ж певна відповідальність, але це вже не про те, про що ви запитуєте. Хоча хіба робота — це не ритуал?

Якщо підходити до неї не як до рутини, тоді, мабуть, так… Ви виросли в родині професорів філософії — як філософія як наука присутня у вашому щоденному житті?

Присутня, якщо зважати на те, що я написав — присвятивши пам’яті моїх батьків — «Альтернативну філософію». Це не та філософія, якої навчають у серйозних академічних установах. Це та, котра допомагає жити кожен день.

Хто для вас найважливіший український філософ, особливо в контексті великої війни?

Мирослав Попович. Він — найвидатніший. До речі, учень моєї мами, про що він сам неодноразово згадував. Попович є дивовижним — і за людськими якостями, і як професіонал. Тим паче, що Попович — не лише філо