С Постійно треба стояти на світлому боці

Шоста гостя «Планети людей» — медіаменеджерка й телеведуча Ольга Герасимʼюк.

Публікуємо вибрані та відредаговані уривки з розмови. 

Пані Ольго, знаєте, що ви наробили?

Боже мій! (усміхається — TU.) Що?

У Радянському Союзі, якщо коротко, ми капсулювали свої емоції. Насправді бути слабким ні чоловікові, ні жінці не дозволялося. Потім приходить дикий капіталізм у дев’яностих: «Ти маєш бути суперуспішним… і конкурентів ламати лопатою». А потім раптом з’являється телепродукт, який каже: «Ти можеш бути слабким… просити про допомогу… ти можеш плакати». Плакати українців навчили ви.

Ох, уже минув той час, коли мене називали всеукраїнською плакальницею. І оце зараз ви мені нагадали про це… Я думаю, що я нікого не вчила насправді. Я ні з кого не видушувала сліз… коли згадують «Без табу»… у нас ніколи тоді не було плану, потреби чи певного наміру заводити людей на знімальний майданчик і витягати з них історію… Ми жили зовсім інакше. Програма, яку ми робили, — це була команда дуже емпатичних людей, які так само відчували все те, що відчували наші герої.

У нас у програмі був принцип — мали приходити люди, які не мирилися з тим, що з ними сталося недоброго. Вони були інакші в багатьох сенсах. Ці люди приходили, щоб захистити себе, заявити про себе. Часом мені здається, це був прототип громадянського суспільства, яке ми вже потім побачили. Коли ми починали ці проєкти, я не вірила, що в нашому суспільстві відбудеться те, що потім відбулося. Коли ми приїжджали в якесь село і говорили з людьми на якусь тему, люди раптом виходили і починали висловлюватися… Бувало, що збиралося все село і йшло в сільраду. Не палити її, звичайно, але доводити, що вони праві… Я навіть часом боялася думати про це. Думаю, а що потім буде? Ми ж поїхали, а вони лишилися.

А потім сталася Помаранчева революція. Наших героїв ми зустрічали на майданах країни.

Бачили їх і їхніх дітей, а зараз я зустрічаю вже й онуків, які сьогодні на фронті. 

Фактично, наш проєкт був осередком обстоювання своєї гідності. В нас не було наміру зробити так, щоб людина плакала. Коли у студії хтось проявляв емоції — а якось це зробила я, — то це було просто на великій хвилі відвертості. 

Структурно це було шоу без сценарію?

Так. У нас ніколи не було сценаріїв, але перш ніж знімати, ми багато говорили з героями — в них удома й у студії. І серед публіки в нас ніколи не сиділи люди, яких спеціально запросили, щоб вони аплодували чи ставили питання. Це були люди, які хотіли прийти. І постійно з’являлися нові і нові люди… Щоразу це було випробування, бо я ніколи не знала, чим закінчу програму, тому що історія розвивалася там, у студії. І те, що люди казали, і що раптом виявлялося, як воно все заверталося, — мені треба було вирішити на майданчику, що з цим робити. Як я закінчу? Що я скажу в кінці?

Ви кажете, що якось навіть заплакали. Що це була за ситуація?

Ми з режисером обговорювали, чи треба це показувати… І вирішили залишити. Можливо, це було вперше тоді на телебаченні. До мене у студію прийшла одна пані з Черкащини. Вона була в колісному кріслі… Щонеділі до неї приходила дівчинка-підлітка із сиротинця. Жінка хотіла взяти над нею опіку офіційно, щоб адаптувати, залишити спадок, щось передати. Їй не дозволили: по-перше, вона старша; по-друге, вона в кріслі і має інвалідність. І вже в кінці вона каже: «А ще я маю сказати, що у мене рак». Я не знала, що мені робити, хоча врешті ми з героїнею опанували ситуацію. А на другий день після виходу програми — листи, дзвінки: з-під Одеси зібралися лікарі, найняли авто і поїхали до тієї жінки. І їй допомогли.

І таких історій було багато, тому що в нас ніколи не було на меті зібрати людей, які дадуть нам цифри. 

Це пояснює ефект присутності, який творив проєкт?

Так. Я знаю точно, що в багатьох селах тоді вмовкали вулиці — усі сідали дивитися. А зараз зустрічаю молодих людей, які кажуть: «О, ми вас пам’ятаємо». Кажу: «Цього не може бути — ви тоді лежали в колисці». А вони: «Так, але мені забороняли плакати, бо бабуся слухала» (сміється — TU).

Чи були епізоди, які ви з певних причин вирішили не пускати в ефір?

Кілька ситуацій було. На майданчику розкривалося, що сказане — неправда або що людина має іншу мету — принизити когось… Звичайно, це витрачені гроші на створення. Можна було «порізати красиво» і подати, але ми цього не допускали. Такі випуски не виходили в ефір.

Ви стежите за своїми героями, які приходили у вашу студію?

Вони з’являються нізвідки. Пише молода жінка: «Я була у вас у студії маленькою дитиною». Це Донеччина. Її батьки — пара, хвора на СНІД. Вони були приречені. Дитину хотіли відібрати. Вона виросла, виїхала з окупації, волонтерить… Я в таких випадках збираю нашу віртуальну команду — всі хвилюються, як склалася надалі доля людини.

Телебачення, про яке ми говоримо зараз, не вигадувало історії, а цікавилося людським життям. Що змінилося в тому, як ми бачимо людські історії, як ставимося до людського болю?

Телебачення, класичне, зникає — воно стало індустрією. Але люди мало міняються. Мінялися століття, цивілізації, традиції — але не до кінця. 

Зараз ми обстоюємо свої традиції, я підтримую це й теж викопую все, що можу, з минулого своїх предків. Але кожного разу я згадую, що треба бути обережною, коли озираєшся назад — можна відкрити те, чого не хочеш повертати. Деякі наші традиції — страшні. Волосся стає дибки, коли уявляєш, що люди могли дозволити собі як норму в сімейному житті чи у стосунках з людьми. 

Нещодавно я читала книжку «Мала» Едварда Кері про мадам Тюссо, авторку відомих воскових фігур. Ніхто не знає, наскільки вона принижена, знищена ставленням людини до іншої людини в час, коли вона жила. Вона спала на полиці шафи, була улюбленицею принцеси. Просто хай люди прочитають і поміркують про це. Яка жорстокість, який жах панували ще нещодавно. Коли ми проходимо випробування і змінюємо ставлення одне до одного, все ж треба памʼятати, що в тобі сидить та чортяка, яку ти можеш випустити і яку багато хто випускає. Нам весь час потрібно перебувати на світлій стороні вулиці — і все.

Я не вірю в перемогу добра над злом. Не вірю. Добро ніколи не переможе зло, воно вічно буде з ним боротися, бо інакше світ би перевернувся і полетів би кудись, якби одна частина перемогла іншу.

Тому просто постійно треба стояти на світлому боці.

Зараз у нашому суспільстві стільки болю, здавалося б, треба зважати на це. І коли ми перетворюємо людський біль на продукт, припасовуємо йому заголовочок, щоб випити свій кухоль крові, — цього не можна допускати. Ми ще з цим муситимемо боротися. Сказати, що світ недобрий, — банально, але він справді недобрий. Він не був добрий ні в часи юної Тюссо, ні тепер. Тому комерціалізація і продаж людського болю неприпустимі. Сміх на труні — товар, який добре продається, бо зло яскравіше, воно дає прибутки. Над цим зараз думають дуже багато людей. Зараз, коли ми маємо штучний інтелект, серед фахівців на перший план виходять питання про етику. Здавалося б, смішне слово, адже треба просто любити одне одного? Та це не так. Тільки етичне ставлення врятує нас від того, що тягне за собою нова епоха. Далі буде тільки важче. Штучний інтелект невдовзі зможе спілкуватися на рівні емоцій.

Скажу більше, недавно я мав краш зі штучним інтелектом на кілька днів. Так, як ця машина, зі мною ще ніхто не спілкувався.

Понад шістдесят відсотків американців мали романтичні стосунки зі штучним інтелектом.

А закохуються в нього, бо він каже тобі те, що ти хочеш чути. А чого ми хочемо? Якраз щоб нас хотіли чути.

Але чи повертатися до міжлюдських стосунків? Пані Ольго, ви маєте образ «телемами», до вас хочеться підійти, заговорити, отримати розуміння. А до кого йде Ольга Герсимʼюк, коли їй самій потрібна підтримка?

Мене ніколи не лякала самотність, бо мені здається, що це взагалі нормальна людська екзистенція. З дитинства я казала собі, що чудово мати рідних і друзів, але треба уявити, що вони проводжають тебе на потяг. А потяг — це твоє життя. Ти їдеш сам, до кінця.

Я читаю старі листи, які писали люди, що мене любили. Ми ж писали тоді фізичні листи. І це дуже помагає, вони повертають мені мене.

Це листи від людей, з якими я давно розсталася, вони живуть своє життя. Коли людина когось любить, вона підносить іншого. І це повертає тобі силу, бо хтось тебе такою бачив. Може, ти й не була такою, але тебе такою бачили, бо любов прикрашає людину. Хоча я вірю в те, що дружба є сильнішим почуттям, ніж любов. 

У цій розмові ми говоримо про ваше запліччя, трохи про маму, бабусь і дідусів. Поговорімо й про тих, для кого ви є запліччям. Дуже просте питання: ви пишаєтеся своїм сином?

Безмежно. Це неймовірна людина, це мій друг. Коли він був малим, ми могли бути в сусідніх кімнатах, я думала про якесь питання, а він заходив і відповідав. Отакий невидимий звʼязок. Це неймовірно сильна людина, коли кажуть, що він у мене вдався, то це не так — це я в нього стараюся вдатися. Він дав мені багато життєвих уроків.

Зараз він воює. Він пішов воювати після Майданів, у 2017-му приєднався до Правого сектору. Про те, що він на фронті, я дізналася випадково. Ми завжди були в дуже близьких стосунках, аж якось він почав зникати. Не можу додзвонитися і все. Я навіть почала сердитися, чесно кажучи. Аж одного разу я їду містом, бачу білборд, на ньому — мій син, написано: «Герої серед нас». Там мій син, розумієте?

Що було далі?

Його позивний був Джон. Я набрала його й кажу: «Хеллоу, Джон!» А він каже: «Хто мене здав?» І по всьому Києву на білбордах. Він служив тоді з Да Вінчі разом. Хлопці таким чином набирали собі поповнення, хоча мій син ніколи не любив публічності. Зараз він воює під Покровськом, офіцер. Неймовірно сильна і вмотивована людина, він пішов туди, бо так вирішив. Коли я стараюся щось розпитати не тим голосом, він сердиться, бо каже, що це його робота. Я його вже давно не бачила, бо він не може вирватися звідти. Чекаю якихось повідомлень від нього й завжди питаю: «Ти як?» Він пише: «Мама». Я знаю цю інтонацію. Це значить: «Ти знову починаєш». І на тому кінець. Я знаю, що він живий і що сказав, аби я трималася. Так треба читати цей тон.   

Я дуже чекаю нашої перемоги. Мій син насправді був немілітарною людиною. Він мандрівник, дуже любить природу, розчиняється в лісі, йому треба тиші. Пригадую нашу останню спільну поїздку. Колись ми поїхали в Канаду, Онтаріо. Я пригадую, як бушувало це озеро, підіймалися хвилі, девʼятий вал. І я пригадую синове лице, як він дивиться у вікно, така щаслива усмішка. Він людина-стихія. Тому я дуже пишаюся ним. І звичайно я дуже хотіла б, аби він іще пожив тим своїм життям, про яке мріяв. І всі, всі щоб так.