Я бачила жінку, яка плакала 33 дні. А потім перестала

На початку листопада у медіа розлетілася новина про дивовижний порятунок українського воїна — з окупованого населеного пункту пораненого вивіз роботизований наземний комплекс із броньованою капсулою. Від миті важкого поранення до порятунку минуло 33 дні та шість невдалих спроб. Лише сьома стала успішною. Операція тривала 5 годин 58 хвилин, загальна довжина маршруту склала 64 км, з яких 37 км — із пошкодженим колесом.

Журналістка Наталя Нагорна зустрілася із дружиною врятованого військовослужбовця і написала текст, від якого серце бʼється швидше. Публікуємо його з дозволу авторки.

Я бачила жінку, яка плакала 33 дні. А потім перестала. 

Жінка, яка свого часу  була вимушена покинути дім. 

Яка майже не мала шансів, що її чоловіка врятують. Яка чекала, маючи лише два голосових повідомлення — він записав їх через рацію в телефон. 

Жінка сміється, гладить зламану руку свого М., і розповідає, що обручку з набряклої руки довелося зрізати, але хіба ж справа в обручці?

Жінка, чоловіка якої врятував робот. І люди, звісно ж, що люди.

Жінка, чоловікові якої ампутували ногу, а друга вся в ранах. 

Ця жінка втратила здатність плакати. 

Ця жінка, яка чекала чоловіка й дочекалась, каже мені:

«Пишуть мені повідомлення: “Здрастуйте, я такий-то, такий-то, з М. все добре, він вам прислав голосове повідомлення по рації”. Боже, мені так хороше стало. Я те повідомлення вдень і вночі слухала, в обід, кожен час, мамі переслала, всім переслала, кому тільки можна, щоб усі почули, що все добре».

(Я витираю сльози рукавом)

Жінка, яка чекала чоловіка і дочекалась, каже мені:

«Він на мене так каже… “Кицюнька солоденька, киця моя”. Мій котик солоденький. Я теж йому відсилала ті повідомлення. Вони, мабуть, думають, що це там за котяча сім’я? 

Усі такі солоденькі прямо».

(Я витираю сльози кулаком)

Жінка, яка чекала чоловіка і дочекалась, каже мені:

«Я плакала 33 дні. А як тільки мені написали, що він вийшов, його витягли, я перестала плакати. Я досі не можу ні одної сльозинки проронити. Я не можу плакати. Я настільки щаслива».

(Я закидаю голову назад, щоб сльози затекли назад)

Жінка, яка чекала чоловіка і дочекалась, каже мені:

«Чесно, я розстроїлася, як перший раз побачила. Бо він худенький дуже.

Я сюди як зайшла, розстроїлася, але випрямилась. Побачила його і довольна. А він і собі — говорить, ніби пропозицію мені робить: 

 “Ти згодна за мною ухажувати?” 

“Звісно! Що за питання?”.

І такий серйозний».

(Я плачу, але одночасно сміюсь. Бо вона теж сміється)

Жінка, яка чекала чоловіка і дочекалась, каже мені:

«Я переживала, що приїде не мій М., мій приїхав, мій, це той самий мій М!»

(Я радію разом з нею)

Жінка, яка чекала чоловіка і дочекалась, тепер чекає ще й на того самого хлопця, який наклав турнікет на ногу, яку потім все ж довелось ампутувати. Чекає на хлопця, який 33 дні перевʼязував її чоловіка. Перевʼязками, які скидали з коптера, годував їжею, яку скидали з дрона, а потім вантажив у наземний роботизований комплекс.

«Чекаю дуже сильно побратима його, я його дуже хочу побачити. Тому що ця людина, він був завжди біля М., він був рядом з ним, він його не на хвилинку не залишав. Я дуже його чекаю, якщо він це десь почує чи побачить, я хочу, щоб він знав, що його чекають».

(Я витираю сльози сорочкою).