[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Київ воєнного часу навчився молитися. Мабуть, тому здебільшого йому щастить — як пощастило Кабміну з нерозірваним «Іскандером» або скляному мосту Кличка, в який ледь не влучила крилата ракета 10 жовтня 2022 року. На війні, певна річ, щастить не завжди і не всім, але ті, хто тут живі, мають кому дякувати. Київ вчиться бути інтровертом-флегматиком, хоч усім навколо здається розгнузданим і вгодованим холериком, який живе своє найкраще життя, розкошуючи по бутиках, концертних залах і ресторанах. Бо коли згадуються ті, для кого війни не існує, киян згадують чи не першими — майже як людей, котрі живуть за чужий рахунок. На киянах завжди передусім лежить провина, і другою чергою — місія. Вони першими виходять на Майдан, але винні в усіх гріхах столицецентричної країни як найбільш пещені долею і комфортом.
Почасти це правда — проте лише напозір. Війна тут торкнулася всіх — навіть ухилянтів по їхніх норах, пристаркуватих ватників і корупціонерів у владних кабінетах. Окупація північної Київщини та ракетно-шахедний терор останніх трьох років навчили столицю та її мешканців смирення. Київ уміє погасити світло і принишкнути, наче мишка. Київ знає, де найближче укриття, коли тривожні реляції обіцяють нічну масакру в кількасот смертоносних одиниць, але як фаталіст переважно обирає коридор або ванну. Київ не нарікає на кількадобові блекаути й давно звик до графіків вимкнення світла.
Київ добре знає, що Херсону, Харкову й Костянтинівці з Краматорськом набагато гірше, ніж йому. Київ здебільшого не ремствує і терпить.
Навіть київські собаки навчилися уникати інфарктів і не тремтіти, коли над головою зі свистом пролітає «Кинджал», а слухняно й по-діловому виконують правило двох стін. Їхні молитви, вочевидь, теж вислуховує Господь, який так само любить їх, як і нас. Ми сидимо в коридорах і рахуємо шахеди, як Петрик П’яточкін із мультика рахував слоненят. «Тепер я засну», — кажемо ми, полегшено зітхаючи, коли на світанку вщухає істерична пискотня над головами. Іранські дрони стали для нас такими ж звичними, як північно-східний вітер із Дніпра. До поганого, як і до доброго, людина звикає так само швидко, живучи в нутрі власної травми, немовби в орендованій квартирі, з якої немає виходу.
Якби можна було переінакшувати слова у старих піснях, у ліричному гімні столиці годилося б замінити бодай одне слово в останньому куплеті. Тепер би він лунав отак: «Спить намолене місто тихим, лагідним сном». Дарма, що цей сон часто не тихий і давно не лагідний, однак ніхто в Києві не сперечатиметься, що це місто намолене за ці вже майже чотири роки, як одна велика підземна церква. Бо Київ, навіть із його цілковитою світськістю і галасливістю, завжди зберігав і плекав свою підземну природу. Ми ходимо в історичному Києві по мерцях минулого, добре знаючи, що вони в старовину, як і ми нині, добре вміли ховатися у печерах Китаєва і Печерська.
Дивна річ: люди зазвичай молитвами звертаються до неба — там, у горішніх чертогах, начебто сидить той, хто відводить від нас російські ракети і наводить київське ППО на ворожі цілі, — тоді як у Києві Господа найчастіше згадують в коридорах, укриттях і під землею, де, як відомо, сидить диявол у пащі вічного прокляття. Тож парадокс у тому, що саме з неба до нас приходить російська смерть, а от під землею міститься надія на життя. Ніби нечистий і Всемогутній помінялися місцями. Хоча це не так — усі на своїх місцях. Бог на небі із сонмом ангелів і душами святих, а будівничий порожніх просторів диявол зі своїм кремлівським почтом — у вогненній геєні. Де їм і годиться бути.
А насправді вони — у самій людині. Бо війна — справа людини, яку Господь створив, а диявол спокусив. Просто нас убивають люди, спокушені українським питанням. Найчастіше — коли ми спимо, тобто в найбеззахиснішому стані. Це дуже схоже на лотерею або «російську рулетку», бо останніми тижнями в Києві між оголошенням тривоги й першими вибухами балістики минає заледве кілька хвилин і навіть найбільший життєлюб не встигає добігти до найближчого укриття.
Київ воєнного часу навчився проклинати. Він проклинає хвацько і принципово, автоматично й осмислено, раціонально та емоційно. Проклинає за своїх убитих дітей і за спалений автомобіль. Проклинає на загиблого друга і свій поганий настрій на роботі. Проклинає силою всіх своїм відьом, вурдалаків і нічниць — мертвих, живих і ненарожденних. Проклинає, коли не молиться, хоч іноді здається, що і молитва, і прокльон у Києві тепер — одне й те саме. Як різні боки однієї монети — реверс і аверс. Адже поруч із Києвом добрим і богобійним живе Київ інфернальний і затятий у своєму гніві, Київ дохристиянський, що мешкає на славних горах — Хоривиці, Уздихальниці, Щекавиці та Йорданці.
Баба Люба з п’ятого поверху ось уже четвертий рік наполегливо плете маскувальні сітки й виготовляє свічки для бліндажів і шанців.
Старий пияк біля метро «Мінська» присікується до кожного молодика з незмінним питанням «Ти чому ще не на війні? Ану бігом у ТЦК!». Російськомовні «бабушки», привезені з російського Нечорнозем’я у 1960-ті, стали розпашілими від ненависті бандерівками. Бо «русскій мір», який тебе породив, щоночі летить на голову, викликаючи відразу до власного історичного коріння. Бо просто Київ — це таке місце, де ще з часів Юрія Долгорукого, званого в руському народі Проклятим, усіх людей хочуть убити болотяні почвари з риб’ячими очима. Бо змінюються епохи й цивілізації, а головне тут залишається незмінним — транзитний характер: між Сходом і Заходом, із варяг у греки, між Княжим Градом і Подолом, між містом і селом, між небом і землею, між життям і смертю.
Тому Київ — не лише коридор, у якому ховаються сонні діти, а завжди пункт перевалки, підземний перехід, вокзал. Насамперед залізничний — чистилище перед брамою Пекла або Раю. Саме там, на київському залізничному вокзалі, мешкають ангели надії і демони відчаю. Саме там — найбільш намолене і прокляте місце, де зустрічаються, щоб жити до скону, і прощаються, щоб ніколи більше не зустрітися. Там чекають на свої поїзди ті, що їдуть на фронт, і ті, що звідти вертаються. Бо в Україні все через Київ.
Ми й матір городів, і вокзал, і базар, і метро, і печера, і корумпована верхівка, і київські гори, де тусуються відьми, звертаючи шалені очі до неба, і київські печери, де заклякли православні святі, молячись до землі. Так у нас це працює: тут зустрічаються варяг із хозарином і кипчак із греком. Вони нині також моляться і проклинають — як завжди тут бувало. Разом із нами, українцями, що всотали від варягів державу, від хозар — віротерпимість, від кипчаків — анархічну модель свободи, від греків — віру.
Ми всі тут гості — корінних немає. На фронтирі інакше не буває. Корінні тут лише зграї ворон на Щекавиці та Йорданці — нащадки тих, що пам’ятають усі факти й легенди нашого виникнення та вічного повернення. Саме в них — плоть і кров «киян і гостей столиці», які завжди були поживою для їхніх предків. Саме вони пам’ятають первородне прокляття цього міста, його родову провину існування. Тому стережуть її, як віщі птахи. Недарма ж і символ Києва, крилатий архистратиг Михаїл, — не лише покровитель військових, а й захисник душ померлих.
Місто живе й опирається, бенкетує і тамує подих, стає на коліна перед похоронною процесією і донатить на армію.
Місто йде на війну і майорить синьо-жовтими прапорами на своїх цвинтарях. Місто живе одним днем і на крилах надій одночасно. Місто спить і бачить сни про завтрашній день, який обов’язково настане. Хоч і не для всіх. Завжди не для всіх. Місто про це знає, але вірить, що це колись скінчиться. Що це вже добігає кінця, завершується, сходить на пси. І пси теж сплять — між двох стін — тихим, лагідним сном. Псам сняться прогулянки сонячним парком — Голосіївським, Маріїнським чи Наталкою, де хлюпочуть хвилі Дніпра і небо зустрічається із землею. А поруч їхні господарі — і мертві, і живі, і ненарожденні.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
