[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Уже понад 11 років я працюю з людьми, які вижили в полоні. І більшість із цих чоловіків та жінок проходили через катування чи нелюдське поводження. Те, що роблять росіяни з полоненими, — поза межею. Люди розказували, що бачили медиків тільки під час тортур. Коли вони втрачали свідомість від болю, «медики» мали привести їх до тями, щоб росіяни могли продовжити катування.
Коли триматися більше немає за що, то людина спирається на те, що всередині.
Те, що дає чесну відповідь на складні питання: Чи є сенс так далі жити? Чому я маю це витерпіти? Для чого я мушу через це пройти?
Усі абстрактні речі, які не стали життєвими настановами, а були радше життєвими поривами, швидко тьмяніють і зникають під розрядами струму, який проходить через геніталії. Правильні лозунги чи красиві гасла, що не були прожиті і не стали частиною власної системи цінностей, починають звучати фальшиво, як поламане фортепіано. Спиратися можна тільки на те, що в тобі вкорінилося. Що пояснює слова на кшталт «відповідальність» мовою простих прикладів. Як-то кажуть, на побутовому рівні.
Тому люди говорили, що їм допомагали вистояти конкретні речі. Думки про дім, який вони захищали. Про власні родини, за які несуть відповідальність. Про своїх дітей, яких прагнули колись побачити. Це мова гідності та любові. І навіть якщо ці слова звучали сухо та жорстко, тільки завдяки їм ми тримаємось.
Для мільйонів українців повномасштабне вторгнення стало крахом усього, що ми називали нормальним життям. Ми держава із постколоніальним спадком. Ми ще не встигли привласнити свою країну, як увійшли у стрімкий кругообіг подій у жорстокій війні на наше знищення. Але нам вистачило духу відмовитися від ролі ідеальної жертви та почати чинити загарбникам спротив.
«Для чого це все?» — питання не майбутнього, а нашого сьогодення. Усвідомлена відповідь на нього додає сили.
Ми говорили про це з моєю колегою, і вона поділилася історією. Коли росіяни вдарили ракетою в дитячу лікарню «Охматдит» у Києві, де лікують діток від раку, то, як і багато киян, вона поїхала розбирати завали. І побачила на місці групу дітей, які працювали поряд із дорослими. Поліцейські сказали, що діти регулярно приїжджають на місця влучань, щоб допомогти. Моя колега вирішила запитати дітей, чому вони тут. І ті впевнено заявили, що росіяни намагаються зруйнувати «наш порядок», а ми їм цього не дозволимо.
Ці діти говорять про «наш порядок». І якщо ви батьки сучасних тінейджерів, то розумієте, що мова не про чистоту. Діти чітко вхопили і транслюють, що ми маємо відмінне від росіян бачення світу. А бачення світу визначає наші рішення та вчинки. І тим самим формує, яким буде наше життя.
Бачення світу конкретної нації завжди проявляється у конкретних речах, на тому ж побутовому рівні. Вчений, релігієзнавець Ігор Козловський розказував своїм студентам у Донецьку про відмінність українського та російського сіл. В українському селі у всіх родин росли на ґаночку квіти. Хлів був окремо від людської оселі. Навіть найбіднішу хату білили та чепурили до Великодня. Наїдки та частування першими виносили гостям і дітям. Мові були притаманні пестливі пом’якшувальні суфікси. Жінки мали право голосу, і то не про електоральні штуки, а про місце жінки в суспільстві. А воля розумілася як природне прагнення людини.
Кожна нація — це нарація, розповідь про себе. Але кілька століть українці жили в тіні Російської імперії. Імперія — це не тільки про володіння землями, ресурсами та людьми. Це володіння знанням про те, як ми говоримо одне про одного. Це про право давати речам імена й пояснювати світ.
Ми увійшли в повномасштабну війну як суспільство без контексту. Люди на інших континентах знали про нашу частину світу лиш те, що тут є Росія. Наша історія була написана не нами. Ми країна з неперекладеною класикою. Мене досі перепитують, чи правда, що українська мова відрізняється від російської.
Можна було б сказати: це диво, що ми вижили. Але ми вижили тільки тому, що попередні покоління не опустили рук. Це не просто надихає, це зобов’язує.
Ця війна для українців геноцидальна. Путін відкрито говорить, що немає української нації, немає української мови, немає української культури. Усі ці роки ми документуємо, як ці слова обертаються на жахливу практику. Росіяни фізично знищують активних людей на окупованих територіях — мерів, журналістів, митців, священників, учителів, підприємців. Вони забороняють українську мову й культуру. Вони грабують та знищують українську культурну спадщину. Вони забирають українських чоловіків у російську армію. Вони віддають українських дітей у табори перевиховання, де їм говорять, що вони не українські, а російські діти, що їхні батьки чи рідні від них відмовились і вони будуть віддані у російські сім’ї, де їх виховають як росіян.
Росіяни знають просту річ. Для того, щоб знищити певну національну групу, не потрібно вбивати усіх її представників. Можна примусово знищити їхню ідентичність. Можна стерти їхнє унікальне бачення та спосіб взаємодії зі світом. І тоді вся національна група зникне.
Наші діти говорять нам правду. Ми захищаємо «наш порядок». Свободу бути незалежною державою, а не російською колонією. Свободу зберігати власну ідентичність, а не перевиховувати українських дітей на росіян. Свободу мати власний вибір як шанс побудувати країну, де права кожного захищені, влада підзвітна та підконтрольна, суди незалежні, а поліція не б’є та не розганяє студентські демонстрації на Майдані.
Ці верхньорівневі речі легко розшиваються у прості побутові. Жити без страху насильства. Мати власну думку. Змінювати владу. Будувати родину. Виховувати дітей. Вимріювати майбутнє.
Ми боремося не тільки тому, що ми — не вони. А тому, що ми обстоюємо цінності, несумісні з російським способом життя.
Ми не заручники обставин, а учасники цього історичного процесу. Гідність дає нам сили боротися навіть у непереборних обставинах. Бо це наша земля й наш порядок. За нами цілі покоління наших предків.
І це розуміння «для чого це все» дає нам силу та відкриває нове дихання на четвертому році повномасштабної війни, яка триває вже понад три століття.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
