Уявіть, що Ви маєте нагоду поставити кілька запитань людині, яка є для Вас авторитетом, але… Він уже давно і уже дуже багато сказав. Здається, про все. Про що у такому разі запитувати?.. Блаженніший Любомир дав уже стільки інтерв’ю, написав та надиктував стільки текстів, брав участь не в одному телевізійному ефірі, не кажучи уже про його проповіді. Але ми запитали — про межі успіху та необмеженість наших можливостей.
«Чим служу?», — цим почав нашу розмову Блаженніший Любомир. Мабуть, це найкраще характеризує його особу. Покликання служити Богу і людям як священик Любомир Гузар відчув у віці, на років десять меншому від того, коли багато з нас лише обирає часто менш відповідальний та більш простий життєвий шлях. Той десятий рік життя, у який прийшло покликання, припав на складні для України часи — 1943 рік. А вже у 1944 його родина була змушена покинути Батьківщину. Після цього навіть його найпростіша біографія складається із двох основних складових: навчання та служіння. Мала духовна семінарія, бакалаврат філософії, богословські студії, висвячення на священика, праця вчителем, ще навчання, маґістратура, монаше життя, сан єпископа, повернення в Україну в 1993 році. І далі служіння: духівником у семінарії, згодом єпископом-помічником тодішнього глави УГКЦ Мирослава Любачівського, а з 2001 по 2011 рік — Верховним Архиєпископом.
По 2011 рік — запитаєте Ви? Чому не досі, адже Верховний Архиєпископ — це пожиттєво. Крім усього іншого, владику Любомира Гузара вирізняє одна важлива річ: він — один із небагатьох прикладів того, як людина із повнотою влади її зрікається. Він віддав владу, посилаючись на стан здоров’я, але попри це він не перестав служити. Проповіді, тексти, колонки, зустрічі, участь в Ініціативі «Перше грудня», інтерв’ю. Успішний українець Любомир Гузар не втомлюється служити.
Як Ви стали тим, ким Ви є зараз?
Це дуже просто. Я хотів бути священиком ще змалку, з десяти років. При Божій помочі став, працював як священик в Америці. Там закінчив богословські студії. Пізніше вступив до монастиря біля Риму. У 1993 році остаточно повернувся в Україну як монах. А на той час шукали помічника для тепер покійного Блаженнішого Мирослава Любачівського, тож мене вибрали його помічником. У 2001 році мене вибрали Верховним Архиєпископом. А чотири роки тому, як ви знаєте, з огляду на свій вік, я подякував за службу. От таке моє життя.
Як відчуття відповідальності було присутнє у Вашому житті?
Бачите, я не драматизую у своєму житті. З дня на день приходили проблеми більші чи менші, які треба було розв’язувати або самому, або при помочі інших людей. Не можу сказати, що переживав я якісь особливі потрясіння. Старався із дня на день, коли відкривалися потреби, розв’язувати їх. Якогось особливого відчуття, що то від мене щось дуже багато залежить, я ніколи не мав.
Якими своїми вчинками та досягненнями Ви пишаєтеся?
Нічого такого особливого немає, нічого такого, щоб я чимось пишався. Якось так… (Зітхає) Хіба те, що я свідомо не зробив нічого підлого. А щоби я щось особливе осягнув, то я про це ніколи не думав. (Усміхається) І не бачу якихось особливих своїх досягнень, що я щось такого надзвичайного зробив, ні. Старався нормально жити. Свідомо намагався не робити нічого підлого.
Успіх — гарна річ. Якщо хтось чесно працював, трудився, старався, то чому не міг би мати успіху?
Видається, що у сучасному суспільстві дуже цінується успіх. Чи не є він переоціненим?
Це залежить від того, що маємо на думці, коли про таке говоримо. Успіх — гарна річ. Якщо хтось чесно працював, трудився, старався, то чому не міг би мати успіху? Тим більше, якщо те, що він зробив, чи те, що він робить, є на користь інших людей, на користь спільноти — то чому ні? Завжди можна переоцінити, але люди, зазвичай, не переоцінюють. Переоцінює сама особа, яка вважає себе чимось більшим, чимось надзвичайним. Нормальні люди приймають це спокійно.
Звісно, є люди, скажімо, у матеріальній (бізнесовій) ділянці, у яких ментальність американська. Адже в Америці зазвичай людина, яка заслуговує на увагу, — це людина, яка сама подбала, а не хтось її підіпхав чи дуже полегшив дорогу. Це людина, яка здобула своє місце власними зусиллями. У американській ментальності, в американській літературі цього є дуже багато.
У нас, на жаль, є трошки інший підхід. Звичайно, і для нас успіхом є досягнення висот, але питання у тім, як їх досягнути? Дуже часто ми можемо мати сумніви, наскільки успіх є заслугою даної особи. Може це його знайомі, його група, висунули його вгору на таку височину, на яку він навіть не заслуговує. Одним словом, у нас поняття бути знаним, бути кимось не означає, що це є наслідок праці та зусиль. Кожен випадок треба дуже-дуже осібно розцінювати.
Що є успіхом для християнина у його духовному житті?
Наскільки він живе Божим Словом, наскільки він живе зі своєї віри — це є міра його успіху. Не те, що він робить, тобто яку він має посаду чи особливі заслуги. Якщо говоримо про духовний поступ, то зважаємо на те, наскільки він живе з віри, з того переконання, що старається сповнити Боже Слово, Божу Волю у своєму житті.
Які чесноти повинна плекати у собі людина?
Сповняти Божу Волю — нема іншого способу. Чому Господь Бог дає закон, дає заповіді? Не на те, щоб нас «в’язати», утруднювати нам життя, але на те, щоб нам допомагати, вказувати шлях, яким ми маємо йти. Це є те, що ми називаємо Божим законом. Господь Бог — тому що Він такий милостивий до нас — дає нам знати, вчить нас, головно через Ісуса Христа, що ми повинні робити, щоб сповняти Його волю.
Дозвольте зробити невеличке порівняння. Скажімо, приходить день уродин мого батька чи моєї матері, і я знаю, що їм приємне. Може трохи банально, але для прикладу, я знаю, які квіти любить моя мати: які барви, який цвіт. Або що приємне батькові. Я це знаю, бо я з ними живу, маю нагоди приглянутися. Але тепер я хочу робити добро Богові. Я не маю нагоди приглядатися до Бога так, як маю нагоду приглядатися до батьків. Але Бог милостивий, ласкавий до нас. Через свого Cина, воплоченого єдинородного Ісуса Христа, Він нам каже, що Йому є миле. І коли ми це сповняємо — ми наближаємося до Бога.
Чи Ви погодитеся, що люди часто сприймають заповіді не як дороговказ, не як любов, а більше як заборони?
Дуже часто, на жаль. А у цьому є вина вчителів, священнослужителів, які повинні це людям пояснити. Бо людина, як чує заповіді, яка чує закон, одразу міркує: «О, то тільки для того, щоб мене “зв’язати”» Ні. Спершу самі батьки, якщо вони мають стільки розуміння і знання релігійного життя, повинні у тому дусі виховувати своїх дітей. Але напевне повинен це робити душпастир, священик. Бо він покликаний особливо до того, щоб пояснювати нам Божий закон. Тож він повинен пояснити, що Бог дає закон не для того, щоб нас мучити, щоб нам докучати, але щоб нам вказати дорогу, як найкраще Йому служити, а тим самим як найкраще зблизитися до Нього.
Чи усі приписи та закони є безапеляційними? Що та за яких обставин можна порушити, а що ніколи не можна порушувати?
Залежно який характер даного закону. Не можна ніколи робити зла. Порушити не можна Божого закону. Бачите, людина є створена вільною. І ми дуже цінуємо цю свободу. Бог дає людині свободу — це частина нашої природи. Але бути свобідним, вільним — то не значить, що можемо робити, що хочемо. Воля — то не є те саме, що сваволя. Сваволя — це «ах, мені все можна, я що хочу — то роблю». Цього не можна.
На що ми маємо право? Як свобідні люди ми маємо право чинити добро. Як вільні люди ми можемо помилятися, але ми на це не маємо права. Між цим є поважна різниця. Ніхто не може у мене забрати право чинити добро. Але будучи вільним я можу помилитися, я можу зробити щось злого, навіть свідомо, але я на це не маю права. Можу зробити, але не маю права. Якщо я це роблю через свою неміч, то за це не належиться кара, бо я помилився. Якщо я роблю це злобно, з розрахунку, ну, то я можу сподіватися на те, що буду покараний. Належиться бути покараному тому, хто свідомо робить зло.
Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям?
Це дуже складне запитання, і я не можу сказати, що от чогось одного нам не вистачає. Чого нам бракує? Може, духовного зрозуміння, а з другої сторони — бажання вчитися і працювати.
Яка різниця у бажанні вчитися та працювати є між людьми в Україні та на Заході?
Мені здається, ми мусимо усвідомити собі (власне, говорю це на підставі свого досвіду), що Україна — і то ціла Україна, схід і захід, північ і південь — пережила дуже прикре двадцяте століття. Головно той радянський період, який майже практично покриває ціле століття. Вона пережила також війни, пережила Голодомор, але це не зробило такої різниці у житті українця, як зробило радянське виховання, яке остаточно мало за ціль зробити з людини невільника. Позбавити людину власної волі, зробити її виконавцем волі диктатора — таким було завдання радянського виховання. Ціла система була збудована на цьому.
Можна піти на крок далі ще у таку релігійну сферу: радянська більшовицька ментальність хотіла людину переставити із того, що ми бачимо як результат Божої любові — створення вільної відповідальної людини — на те, щоб виховати радянську людину: позбавити свободи, позбавити відповідальності, позбавити уміння спілкуватися і так далі. Сьогодні, мені здається, ми все ще від того терпимо. Бо ці люди, які сьогодні є в силі віку, вони всі були виховані у радянській системі. Не те, що вони є злі, погані люди. Але вони дуже часто інакше не знають, як поводитися, вони бояться, бояться один одного, бо то було небезпечно спілкуватися з другими — це ж контрреволюція можлива.
Вони бояться відповідальності, навчилися красти. Те, що ми сьогодні говоримо про корупцію, — це результат виховання. Ціле століття нас призвичаювали до корупції, але все одно мусимо завжди пам’ятати, що то є крадіжка. Ми сьогодні не подолали достатньо тих, скажімо, навичок чи тієї більшовицької філософії. А старшим людям це приходить взагалі дуже важко, бо старшу людину змінити трудно.
Підростає нове покоління, і ми повинні подбати, щоб це нове, молоде покоління, яке з природи є таке чисте, ентузіастичне, аби воно залишилося таким, і щоб його не зіпсували старі навички. Одним словом, мусимо дати їм можливість дивитися на світ новими очима. Мова про те, що ми називаємо Революцією Гідності, Майданом. Я думаю, великою мірою схиляюся до того, що у нас сталася велика зміна. Бо двадцять та кілька років ми жили як жили: продовжували те, що було. Може, були маленькі зміни тут і там. Але така фундаментальна зміна напрямку життя, бажання чогось направду нового, незаплямленого, мені здається, щойно почалося. І нашим завданням є те, щоб нове покоління тим духом жило: щоб воно не лише старалося виправляти помилки минулого, але справді жило чимось новим, новим життям. Аби жило духовними цінностями, які справді дають людині й підкреслюють їй її гідність.
Підростає нове покоління, і ми повинні подбати, щоб це нове, молоде покоління, яке з природи є таке чисте, ентузіастичне, аби воно залишилося таким, і щоб його не зіпсували старі навички
А як молодим українцям наважитися йти за своїми мріями, а не ставати заручниками обставин?
Це не є легка справа. Вони мають на те сили, але їм треба допомагати. Я не думаю, що всі зможуть це зробити самі від себе. Їх треба заохочувати, звертати увагу, підтримувати. Але остаточно вони самі мусять вирішити, куди вони хочуть іти. Чи вони хочуть залишитися там, де вони були, де були їхні батьки, діди. Чи вони хочуть іти шляхом оновлення. Остаточне рішення є за ними, хоч їм треба помагати, але не щось нав’язувати, а сказати: «Хлопче, дівчино, молода людино, зверни увагу на це і оте, подумай, які цінності хочеш у житті вибирати, подумай, що тебе робить більш людиною, що більш природно твоїй природі, ну і вибирай».
Яким може бути наслідок того, що для молодого покоління авторитет не є сам по собі безумовним?
Тут треба обережно до цього підходити. Наші молоді люди не є позбавлені розуму, мають очі, вони повинні приглядатися, застановлятися, думати над тим, що вони бачать? Чи те, що вони бачать, є добре, чи воно погане, куди воно веде? Ті молоді люди є, на мою думку, розумні, відповідальні, і вони повинні застановлятися, аналізувати. Не йти, як отара баранів, але свідомі своєї людської гідності, свого розуму, своєї вільної волі, своїх Божих дарів, своєї вільної природи робити певні рішення. Чи хочуть бути жертвою обставин, чи хочуть бути паном обставин?
Що б Ви порадили нашим читачам?
Боже милий, пораду… Працювати, думати, користати з Божих дарів, не плисти за течією, як то кажуть, але рухатись свідомо, розумно, застановляючись, приглядаючись, шукаючи мудрої поради. Бо ж ми, знаєте, повинні доцінити якість нашої молоді. Я не можу сказати, що я всіх і вся, і дуже багато народу знаю, але якось так при Божій помочі тут і там зустрічаюся з молодими людьми, і моє загальне враження є дуже позитивне: це є нормальна, добра, здорова молодь. Але вона мусить працювати над собою, мусить старатися. Не думати, що то все само від себе прийде, що без зусилля й без труду вона щось може зробити, ні. Треба застановлятися, спілкуватися, не тільки кожен за себе, а спільними силами, порадившись з людьми мудрими. Ми не маємо абсолютних авторитетів, але ми згадували на початку розмови, що є успішні люди.
Успіх — то не є конче успіх матеріальний, але успіх життєвий, коли людина щось являє собою, коли вона щось здобула у житті. З ними варто порадитися, придивитися, що і як. І йти вперед із відкритими очима.
