С Катя Бльостка: «Я росла з відчуттям, що я достатня»

Що вона порадила б жінкам, які досі живуть у «коробці» стереотипів?
Яку місію вважає своєю — і яких людей називає «своїми»?

Дев’ята гостя «Планети людей» — українська блогерка, письменниця Катя Бльостка.

Публікуємо вибрані та відредаговані уривки з розмови.

Як ви можете чітко сформулювати свою місію? 

Якщо чітко і коротко — підтримувати жінок. Показувати, що страждання не потрібно романтизувати. Щастя, як я вважаю, не треба вистраждати. От і все. 

Я знаю, що люди, дізнавшись про вашу публічну зустріч в Україні, інколи винаймають цілі буси, щоб приїхати, побачити і почути вас наживо. Чи не лякає вас такий рівень відповідальності? Адже це — ваша аудиторія. 

Страху в мене немає. Є хвилювання, але воно дуже приємне. Ці люди мене надихають. Я вірю, що Бог дав мені розум і здатність об’єднувати навколо себе своїх людей — саме моїх. Я зрослася зі своєю аудиторією, обросла нею. І серед цих людей мені добре, спокійно, безпечно й дуже натхненно.

«Мої люди» — це які люди? 

Це жінки. І ще приблизно три відсотки чоловіків, і я вважаю важливим це наголосити. Їх дуже мало, я майже всіх знаю в обличчя. Це внутрішньо вільні люди, або принаймні ті, хто дуже хоче такими бути. 

А що є причиною вашої особистої свободи, власне, особистої свободи Каті Бльостки?

Господи, я з дитинства така була трохи придурошна — по-доброму. Не знаю… Ми з сестрою — долюблені діти. Попри те, що я росла без батька, ми абсолютно долюблені. Наша мама ніколи нас ні з ким не порівнювала, ані з іншими, ані між собою. Вона сама людина специфічна. Тут не буде надмірної глорифікації моєї мами, але на це в неї вистачило ресурсу. Я росла з відчуттям, що я достатня. Певно, в цьому і причина. Принаймні я так собі це пояснюю. У мене немає інших пояснень.

А за чим ви сумуєте з рідної землі? 

За бабусями. Коли мене питають, у який час я хотіла б повернутися хоча б на один день, — це був би час, коли ще були живі мої бабусі. 

Бабуся Маша. Вона в нас асоціювалася з бджілкою. Все життя тяжко працювала, всьому давала раду, тримала нас усіх вкупі. І навіть коли вона померла, ми були в церкві, і там літала бджілка. Для нас це був якийсь дуже особливий знак. Нас було багато онуків. У бабусі — двоє дітей: моя мама і її молодший брат. І якийсь час ми всі жили разом: сім’я маминого брата, його дружина, двоє дітей, ми з сестрою, дід, бабуся — і все господарство переважно на ній. Усі їй допомагали, але вона була центром всього.

Дід у мене був такий… організатор. Знав, як усе має бути, де що стоїть, що і як робити, але сам — не дуже до роботи. Мабуть, я в нього пішла в цьому. Він міг показати пальцем, розставити, пояснити — а сам у галстуку.

А баба… Я пам’ятаю, як у нас корова телилася. Кличемо сусідку Ларису. Уже є капронові колготи, бо видно ратиці. Я стою і дивлюся на все це, мені страшенно цікаво. Коли телятко виходить ніжками вперед, не завжди все йде гладко. Добре, що була Лариса, яка таких пологів бачила безліч. Капронові колготи намотують на ніжки — і в потугах витягують телятко. Для баби це був ще той атракціон.

А далі — пироги, струлі, хтось перебирає картоплю, хтось обриває порічки, а ми ще «того їсти не будемо». Я пам’ятаю, як бабуся бігала по хаті й кричала: «А-а-а, насрать вашій морді! Де кочерга? Де кочерга? Пироги горять!».

А ми тою кочергою вже десь одне одного лупимо. Але там було дуже багато любові. Дуже багато побутового тепла. Я пам’ятаю ті пироги, ті струлі, ті мазурки на Паску. Як безе сушилося на газеті — і ти відриваєш його з печі разом із тими літерами, з чорнилом, і читаєш, і їси водночас. Оце — бабуся Маша.

У мене ще була бабуся Ганя. Вона — рідна сестра мого дідуся. Вона ніколи не була одружена, і ми — ті онуки, які в неї були єдині. Фактично вона відповідала за наш духовний ріст.

Вона співала в церковному хорі. Була дуже інтелігентною, начитаною, надзвичайно глибокою людиною. Я пам’ятаю, що всі її історії починалися з опису зовнішності героїв. А історій у неї було багато — вона сама називала їх «вчительними». І ми вже знали: якщо бабуся Ганя починала розповідь словами «ой, такий він був гарний, такий вже був гарний», то вкінці цієї історії людина обов’язково помре. Інших варіантів просто не існувало. Вона співала в церковному хорі. Ми казали, що вона «накрилась», і я маленька з нею ходила туди, слухала. Хор — це ж така річ: як весілля — хор співає, як хтось помре — хор теж співає. Потім похорон, потім обід. І кілька разів мені доводилося бути на тому обіді.

Я ці оказії дуже любила. Там смачно готували. Коливо було солодке. І я, дитина, сиділа й думала: Боже… 

Фактично — свято життя. Бабу Марисю, бідну, поховали, а подивіться, яка поляна. І от у результаті Катерина з компотом встала й видала тост: «Баб, бери мене завжди. Це прекрасно. Дай Боже, наступного тижня знову зберемося».

Після цього баба вже мене з собою на такі заходи не водила. І от за ними — за цими бабусями, за тим світом, за тим теплом — я дуже сумую.

А збереглися ті хати, де жили ваші бабусі? 

Одна вже така хиленька, але так — збереглися. І одна з них тепер моя. 

Ви кажете, що вас ні з ким не порівнювали. Але ж є оце українське «а що люди скажуть», «будь такою», «подивися на сусідську дівчинку». Уже в дорослому віці і жінки, і чоловіки живуть усередині певних стереотипів — про те, що правильно, що таке традиція, «як у нас заведено». Якщо нас зараз дивиться жінка, яка перебуває в цій коробці стереотипів, що б ви їй сказали?

Звертайте увагу на те, хто саме вам це говорить. Подивіться, як живуть ці люди. Чи мають вони взагалі право щось вам радити і наставляти вас на «правильний шлях»?

У дев’яноста дев’яти відсотках випадків у ваше життя так втручаються люди, які самі абсолютно нещасливі. І вони ще й намагаються вас повчати, лякати тим, «що люди скажуть».

Господи Боже, хай ідуть собі.

А до чиїх порад ви особисто готові прислухатися?

До порад тих людей, чия думка для мене справді важлива. Я завжди прислухалася б до свого дядька. Він — така батьківська фігура в моєму житті. Я знала, якщо він мені щось говорить, то глибоко в серці він справді носить мої інтереси. 

Чи можете згадати ситуацію, коли його реакція або слова справді спрацювали для вас?

Це навіть не була порада. Я пам’ятаю момент, коли я наважилася на розлучення. Мій дядько — актор Василь Баша, народний артист України. Він тоді так щиро засміявся, просто ця усмішка осяяла кімнату, — і сказав: «Давай, доця».

Буває таке відчуття, що, попри всі розмови про свободу — зокрема жіночу, — коло цієї свободи навкруги вас звужується? Не обов’язково з соціальних причин: це може бути багато роботи, чужі очікування, спроби жити за не своїми інтересами. У такі моменти — що ви робите? Як фіксуєте для себе: «стоп, тут уже не моє»?

Насправді моє коло свободи звужується лише з однієї причини — я наклепала чотирьох дітей. І вони від мене залежні. Це відповідальність. Це мої малі діти.

Очевидно, навіть на фізичному рівні моя свобода обмежена: я мама. Є школа, є гуртки, є ті дурнуваті ланчбокси, які кожен божий день треба пакувати. «А я це їм», «а я те не їм». І тут я вже, як баба. Мені часом хочеться кричати, як моя бабуся: «Гамна наїстесь!».

Але я собі постійно нагадую: це тимчасово. Цей період пройде. І їм теж потрібно встигнути ним насолодитися.

Я поставлю вам одне запитання. Мене свого часу вразила історія Ірени Карпи, української письменниці. Вона розповідала, що батьки її чоловіка, коли він став повнолітнім, фактично сказали: ти доросла людина, а тепер ми хочемо пожити для себе. Вони продали свій маєток і поїхали подорожувати світом. Ви могли б так вчинити зі своїми дітьми?

Ми всіляко стимулюватимемо їх літати, пізнавати життя і жити його самостійно. При тому двері нашого дому завжди будуть для них відчинені — у разі потреби. Ми точно знаємо: будуть і злети, і падіння. І коли треба, ці двері відкриються.

Але я не збираюся волочити своїх дітей на горбі до власної глибокої старості. Є межі.