Коли Джек Дорсей у 2006 році запустив Твіттер, він думав про нього як про чудовий проект для обміну миттєвими повідомленнями із друзями. З простої геніальної ідеї, як це часто буває у світі стартапів, з’явилась перша в світі мережа для мікроблогінгу, у якій усі повідомлення обмежувалися 140 символами.
Вже пізніше до Твіттеру приєднались світові зірки, політики, міжнародні організації й дослідники. Сьогодні це дуже важлива складова комунікаційних кампаній будь-якого бренду, який насправді хоче спілкуватися зі своєю аудиторією, будувати імідж і бути поруч зі своїм клієнтом.
В Україні різке збільшення користувачів Твіттеру відбулось наприкінці 2013 року — саме в період Євромайдану. Миттєвий обмін повідомленнями в режимі реального часу став головним інструментом, який дозволяв бути в курсі усіх подій. Насправді, це і є основна функція Твіттера — розповідати всім про те, що відбувається тут і зараз, і робити це в режимі глобального діалогу (сьогоднішній функціонал системи дозволяє автоматично перекладати твіти з будь-якої мови на українську).
Варіантів використання Твіттера дуже багато. Наприклад, наприкінці грудня 2015 року семеро офіцерів поліцейського відділу Маунтін Пік у США, створили окремий підрозділ, який працює із соціальними медіа. Офіцери інформують про порушення на дорогах, публікують фото, а також надають інформацію про правила поведінки за кермом. Як зазначає один з учасників групи Метью Коудрей: «Це дуже хороший інструмент для побудови стосунків з громадськістю». Тобто поліція розцінює Твіттер як цілком повноцінний спосіб передачі інформації та отримання зворотньої зв’язку від громадян, підтримки з ними контакту та побудови позитивного іміджу організації.
Коли в Україні запустили проект із реорганізації міліції, то нові поліціянти також долучились до використання соціальних медіа для комунікації з населенням. Згадайте, як радо кияни завалили всю стрічку Фейсбуку селфі з офіцерами нової поліції. І як потім до цього флешмобу долучились мешканці інших міст, де була створена нова поліція. Це не лише історія про відкритість до людей, а й частина побудови іміджу нової поліції у країні.
У листопаді 2015 року відбувся один цікавий випадок, пов’язаний зі співробітником київської поліції — Олексієм Савкиним. Активісти знайшли твіти часів Євромайдану, де він активно підтримував діяльність Беркуту і негативно висловлювався щодо учасників Революції Гідності. Твіттер-громада — а згодом і Фейсбук-спільнота — почала говорити про некваліфікованість відібраного персоналу та незрозумілість процедур відбору. І попри те, що відбулось публічне цькування поліціянта, його все одно залишили працювати у київській поліції. (Скріншоти тут)
Однак, ця історія — квіточки. Твіттер колись змінив життя однієї людини за 8 годин. Це історія про Джастін Сакко — cпеціалістку зі зв’язків з громадськістю з Нью-Йорка. Вона летіла з США до Африки, і коли жінка вийшла із літака, то на неї вже показували пальцем, хоча вона навіть не уявляла, що відбулося. А перед вильотом для своїх 170 фоловерів вона написала невеличкий уїдливий жарт: «Лечу в Африку. Сподіваюся, що не заражусь СНІДом. Жартую. Я ж біла!»
Про цей інцидент розповідає у своєму TED-talk Джон Ронстон, і вказує, що це є приклад того, як соціальні медіа дозволяють одним людям інтерпретувати те, що твітять інші без розуміння контексту. Все це призводить до феномену публічного сорому, коли якесь повідомлення «підхоплюють» соціальні мережі й починається активне обговорення. А такі речі завжди впливають на емоційний та психічний стан автора повідомлення, особливо, коли його зрозуміли інакше.
У самій корпорації Твіттер це містечко називають #TwitterTown. До речі, для маленьких українських міст, після прийняття закону про децентралізацію, це може бути чудовим інструментом для звітування за зроблені справи громаді
Український інтернет-простір облетіла історія про самоврядування іспанського міста Юн завдяки Твіттеру. Про цей кейс розповів Ніал Хорган на iForum2015. Все досить просто — будь-який запит щодо ями, снігу на дорогах (це жарт), порушень громадського порядку тощо, обробляється завдяки повідомленню громадян через Твіттер, а результати вирішення проблеми публікуються на офіційному твіттер-акаунті сторінки міста.
У самій корпорації Твіттер це містечко називають #TwitterTown. До речі, для маленьких українських міст, після прийняття закону про децентралізацію, це може бути чудовим інструментом для звітування за зроблені справи громаді.
Якщо ж говорити про державні структури в Україні, то Твіттер використовують деякі міністерства та топові політики. Але далеко не всі. Втім, аналіз деяких твіттер-акаунтів вказує на те, що Твіттер є радше ще одним каналом інформування, аніж взаємодії з читачами. Існує багато наукових публікацій, які описують і пояснюють, як активність політиків та політичних партій у соціальних медіа впливає на залученість громадян під час виборів (і не лише).
Це велика сфера досліджень на перетині суспільних та комп’ютерних наук. Але для України це другий крок. Перший — варто спочатку просто навчитися користуватися Твіттером.
