Нестримна

[Кожна дитина заслуговує на можливості для розвитку, самореалізації та здійснення мрій. І якщо постійно створювати ці можливості, підтримувати українських підлітків у їхніх прагненнях і починаннях, то результати не забаряться — нове покоління змінить країну на краще.

У спецпроекті «Борись за свою мрію!» разом із освітнім проектом «Школа успіху» Klitschko Foundation розповідаємо про талановитих, амбіційних та сміливих молодих українців. Це історії тих, хто не боїться мріяти і впевнено й наполегливо йде до мети.]

***

«Українське диво», «сенсація тенісних турнірів», «найсильніша юніорка світу», «нова зірка українського тенісу» — саме так в ЗМІ називають 15-річну Марту Костюк.

В Україні про неї заговорили взимку 2017-го, коли 14-річна Марта перемогла у своєму дебютному турнірі Великого шолома — юніорському Australian Open. На початку 2018-го вона повернулася до Мельбурна вже для участі у дорослій частині австралійського чемпіонату. Після перемоги у двох раундах їй не вдалося подолати лише четверту ракетку світу, 23-річну українку Еліну Світоліну.

Одразу після Australian Open Марта виграла турнір в австралійському Берні, що приніс їй другий титул Міжнародної федерації тенісу (перший вона здобула рік тому в Угорщині). Ця перемога відкрила для 15-річної українки топ-200 світового рейтингу тенісисток, в якому вона стала наймолодшою.

— Дуже багато частинок пазлу має скластися, щоб ти став гарним тенісистом, — скаже вона згодом.

Для Марти Костюк все склалося ще 11 років тому, коли чотирирічною дівчинкою вона вперше прийшла з ракеткою на «Антей».

Одразу після Australian Open Марта виграла турнір в австралійському Берні. Ця перемога відкрила для 15-річної українки топ-200 світового рейтингу тенісисток, в якому вона стала наймолодшою

Теніс — шаховий супербліц

Перше обличчя, яке бачиш при вході на тенісні корти «Антей», належить Олегу Антонову. Посивілі скроні, розсип зморшок навколо темних очей — видатний авіаконструктор, який півстоліття тому будував літаки на заводі в Києві, тихо споглядає з портрета в холі столичного спорткомплексу.

За легендою, перше, що Антонов — великий прихильник тенісу — зробив у своєму конструкторському бюро, — побудував корт. З його ініціативи 1973 року неподалік від авіабудівного заводу з’явився і тенісний комплекс «Антей».

«Теніс — це шаховий супербліц-турнір на виживання просто неба, на дошці з нескінченним числом клітин, що вимагає, крім розуму та жаги до перемоги, ще й сили, спритності, витривалості та максимальної швидкості», — виведено великими літерами під портретом авіаконструктора.

На стіні поряд з портретом Антонова сусідує велика вітальна листівка зі світлиною юної тенісистки. «Чергова перемога! Австралія. Тасманія. Берні. Вітаємо! Бажаємо подальших успіхів», — говорить напис. Ім’я усміхненої переможниці ніде не вказано, проте в «Антеї» всі і так знають, хто вона.

На тренування — за мамою

— Якось я завжди знала, що піду в теніс, — говорить Марта, поки нарізає виделкою млинці з м’ясом. Ми сидимо в буфеті спорткомплексу. Густа засмага дівчини разом із вигорілим під сонцем Австралії волоссям різко контрастують із засніженим київським пейзажем, що проглядається з вікна. — Скільки пам’ятаю себе, я постійно грала.

Сьогодні Марта вже не може пригадати, як вперше дізналася про теніс. Здається, він був у її житті від самого народження. Сім’я дівчини зі спортом пов’язана напряму: батько Олег Костюк колись грав у баскетбол, а згодом займався юніорським тенісним турніром «Кубок Антея»; мати Талина Костюк — після закінчення професійної кар’єри в тенісі стала тренеркою.

На корт до своєї матері 2006-го прийшла і маленька Марта.

Те літо вона проводила на дачі в бабусі під Києвом. Талина багато працювала, тож вирішила, що доньці буде краще з чоловіковою матір’ю. Проте дівчинка була іншої думки. Сумуючи за Талиною, вона таки потрапила на корт.

— Така хитра! — всміхаючись пригадує мати. — Ба навіть не хитра, а розумна: відчула, що, коли гратиме в теніс, зможе бути завжди зі мною. Так і захопилась.

На той час, коли Марта взяла ракетку, я вже тренувала десять років. Через мене пройшло багато діток, та вона була третьою, від удару якої я відчувала, як-то кажуть, масло на душі

Паралельно Марта займалася акробатикою. Туди вона, чотирирічна, прийшла разом із старшою сестрою Марією для додаткової фізпідготовки. Вже за півроку її перевели до іншої групи — тренерка хвалила Марту за відчуття тіла та гарну координацію. Та, попри успіхи у акробатиці, дівчинка вже тоді розуміла — присвятить себе тенісу.

Марта напрошувалася в компанію до матері щоразу, коли та їхала на тренування в клуб. Дівчинка обіцяла не заважати і три години поспіль могла відбивати подачі об стіну. Сьогодні Талина говорить про це з сумішшю подиву і гордості в голосі. Втім, ще емоційніше вона пригадує своє перше тренування з донькою. Вже тоді, каже, зрозуміла, що дівчинка має велике тенісне майбутнє.

— На той час, коли Марта взяла ракетку, я вже тренувала десять років. Через мене пройшло багато діток, та вона була третьою, від удару якої я відчувала, як-то кажуть, масло на душі. Прийшла додому та сказала чоловікові: «Боооже!» — пошепки говорить вона.

У чотири роки Марта вже грала з шестирічками. В п’ять — почала перемагати. Єдиною проблемою дівчинки була поведінка.

Не ховаючи емоцій

— Не знаю, скільки ракеток я в житті зламала. Десь понад півсотні. Раніше я була дуже зла, — сміючись розповідає Марта.

Пояснює — всередині неї з дитинства сидить перфекціоніст. Коли дівчина спокійна, він не подає ознак життя. Та коли вона починає нервувати, настає його час на корті.

На початках трагедією для дівчинки міг стати м’яч, що потрапив у сітку. Талина з усмішкою пригадує, що в такому випадку Марта зупиняла тренування, щоб прибрати м’яча — з її сторони завжди все має бути чисто. Талина тренувала на крайньому корті, поряд із яким був буфет. Кожен вихід її доньки неодмінно збирав за столиками глядачів.— Якщо на тренуванні щось не вдається, мені починає здаватися, що я взагалі не вмію грати, — видає вона скоромовкою та робить глибокий вдих. — І це ще гірше. Бо я не можу нормально тренуватися. Я просто починаю себе психологічно задавлювати.

— Це був театр однієї акторки. Вона і ридала, і кричала, і ракетку стукала. Тренери мені казали: «Роби щось з нею, це неможливо».

Жінка тоді звернулася до психологів. Один зі спеціалістів після низки тестів охарактеризував Марту як екзальтовану особистість, для якої перепади настрою — звичайна справа. Проте Талина не розуміла, що їй робити, коли в доньки злітає планка і вона стає зовсім іншою дитиною.

— Нічого не робіть, — відповів психолог. — Якщо дощ іде, хіба ви щось можете зробити?

Тепер вона знає, що вивести Марту з цього стану можна, перемкнувши її увагу. Та головне — в жодному разі не змушувати доньку тримати свої емоції в собі.

Саме тому перед кожним виходом на корт Марта зовсім не намагається перебороти нервування.

— Коли ти не нервуєшся, оце вже не нормально. Не треба боротися, бо це тільки відбирає енергію, — пояснює вона. — Ти нервуєшся і просто граєш із цим переживанням. З часом ти звикаєш до цього – і потім вже не відчуваєш.

Інколи дівчина починає співати на корті. Буває, що навіть вголос. У найстресовіші моменти пісня, почута в переходах між сетами, допомагає їй абстрагуватися. Навіть тоді, коли вона відчуває близькість програшу, надокучливий мотив може відволікти від роздратування через поразку.

Та одного разу відволіктися Марті таки не вдалося.

Хочу — не хочу

— It’s saaad, so saaad, — менеджер Марти Фаді підспівує Елтону Джону з радіоприймача. Фаді — хорват, і за два роки співпраці з українською тенісисткою приїхав до Києва вперше. Наразі він уважно розглядає мозаїку фотографій під роздрукованим на кольоровому принтері написом «А всі ми вийшли з “Антея”».

— All. Of. Us, — перекладає для нього Марта. — «Всі» means «all».

Десятки зблідлих від часу знимок прикрашають стіни буфету. Жінки й чоловіки з ракетками, усміхнені компанії під час гулянь, батьки з дітьми, фото з подорожей навпроти туристичних пам’яток, селфі — деякі з них датовані «нульовими», інші — початком 2010-х. На одній зі стін лейкопластирем приліплена нещодавня фотографія Марти. Ще одна Марта широко всміхається з календаря, що висить на дверях.

— Був момент, коли вона одразу стала такою зіркою. Тренуватися не хотіла. Слухати нікого не хотіла, — пригадує Талина.

Це було наприкінці літа 2015-го. Тоді 13-річна Марта двічі перемогла на турнірах у Німеччині та Бельгії. Наступними були змагання в Румунії та Польщі, куди вона вирушила разом із батьком. Однак перемогти їй тоді не вдалося. Вже в Києві вона з насупленими бровами вийшла назустріч матері. «Я не буду більше грати в теніс», — тільки й сказала.

— Я готова була перетерпіти місяць чи два, — каже Талина. — Але я знала, що вона любить теніс. Треба було тільки дати їй можливість прийняти рішення самій.

Марті для цього вистачило семи днів.

— Це був один з небагатьох тижнів, коли я відходила всі заняття у школі. Було весело, — говорить вона, відправляючи до рота черговий шматок млинця. — Так, я втратила впевненість. Але мені було шкода кинути все.

На слова «Мамо, я хочу грати в теніс» Талина відреагувала серйозно й по-тренерськи: «В такому разі ми пишемо плани, дивимося, що треба підтягнути та які вправи робити». Після місяця тренувань дівчина поїхала на турнір і знову програла. Проте мати бачила, що цього разу вона зробила все, що було в її силах:

— Не перемогла тільки тому, бо ще не на тому рівні, щоб перемогти. Переживати тут не треба. Треба далі тренуватися. Ось і все.

Та вже в грудні 2015-го, за три місяці після рішення піти з тенісу, Марта поїхала до США, де виграла престижний юніорський турнір Junior Orange Bowl. Під час фінального двобою вона, відбивши останню подачу, з радісним криком відкинула ракетку і впала на корт. Талина тоді зрозуміла, що тенісу донька не кине.

Наймолодша

Цьогоріч Марта закінчуватиме одинадцятий клас. На питання про випускний відповідає сміхом і заперечливо хитає головою:

— Нема часу на випускний.

— А хотілося б? — запитую.

— Ммммм, — на мить замислюється, — навіть не знаю. Всі ці спогади… Не розумію. Я майже не була в школі. Не знаю, що таке шкільні друзі.

З дев’ятого класу Марта вчиться на екстернаті. Талина пригадує, що проблем з навчанням у доньки не було ніколи — на підготовку домашнього завдання вона зазвичай витрачала не більш як 30 хвилин. А в третьому класі вчителька сказала жінці, що Марта на заняттях їй просто заважає: «Діти тільки думають, а вона вже відповіла». Класна керівниця вирішила, що дівчинці з однолітками не місце, та сама пішла до завуча, щоб перевести її до наступного класу.

— Я довго думала, погоджуватися на це чи ні, — говорить Талина. — Радилася з психологами. Всі вони казали, що спочатку проблем в неї не буде, а от у майбутньому з’являться. Та виявилося, що проблеми були одразу. На неї все одно дивилися, як на маленьку. Як на вискочку. Таке в нас не сильно люблять.

Марта натомість вважає, що юний вік їй на заваді не стає. Особливо, коли треба вийти на корт проти значно старшої суперниці.

— Я такий андердоґ. Мене ще ніхто не знає. І це допомагає, бо я не відчуваю на собі тиску.

Серед її друзів майже всі доросліші за неї і майже всі — тенісисти. Цікавлюся, чи можливо взагалі дружити з людьми, які згодом гратимуть проти тебе? У відповідь вона наводить приклад тенісистів з багатолітньою кар’єрою — всі одне одного знають, однак про дружбу навіть нема мови. Такі стосунки Марту не надихають. Вона цінує своїх друзів і водночас спокійно може грати проти них.

— Нема такого, що, коли виходить друг, я вмикаю жалість. Граю, як зі звичайною людиною.

Формула успіху

Останнім часом Марту рідко можна застати в Україні. Нещодавно вона почала працювати з командою хорвата Івана Любичича. У минулому професійний тенісист, наразі перебуває в Каннах і тренує спортсменів, серед яких, зокрема, перша ракетка світу — швейцарець Роже Федерер.

З появою ще одного тренера в Марти стало набагато більше роботи. Вона може тренуватися тричі на день, після чого хоче тільки одного — полежати. В Києві вона тепер майже не працює, тож приїзд до столиці для дівчини є можливістю ненадовго збавити темп.

— Читати люблю, — випереджає вона моє питання про улюблений відпочинок. З останнього, каже, була вражена «Ярмарком суєти» Теккерея («Мама порадила») та «Провиною зірок» Джона Ґріна («Боже, я так плакала»). — Просто прогулювати час — я такого не розумію. Так, я буваю зайнята з восьмої ранку до восьмої вечора. Кожен день. Але мене це не пригнічує.

Дуже багато частинок пазлу має скластися, щоб ти став гарним тенісистом. Це такий спорт, де нагору піднімаються одиниці

Чи є в неї мрія? Марта впевнено каже, що у професіоналів є тільки цілі. Проте, на її думку, лише хисту та навиків, аби їх досягти, недостатньо. Без гарного тренера буде складно, а на співпрацю з ним треба шукати фінансування. Не говорячи вже про підтримку батьків.

— Дуже багато частинок пазлу має скластися, щоб ти став гарним тенісистом, — завжди усміхнена Марта різко серйознішає. — Це такий спорт, де нагору піднімаються одиниці.

Талина Костюк, звісно, мріє, що одного дня її донька стане першою ракеткою світу. Та, крім професійного успіху, жінка хоче, щоб Марта показувала приклад того, якою має бути людина:

— Вона може нести в світ любов і добро. Вона це може. Я знаю.

Аби надихати інших на здійснення власних мрій, Марта стала амбасадором освітнього проекту «Школа успіху» й взяла участь у презентації лімітованої колекції одягу «Fight For Your Dream».

Вже на виході зі спорткомплексу заводжу розмову з місцевою вахтеркою. Віра Петрівна — жінка у темно-зеленому халаті та з пучком посивілого волосся — працює в «Антеї» вже шостий рік. Марту Костюк вона пам’ятає ще маленькою, та в історії дівчини Віру Петрівну дивують не так її досягнення, як те, як сильно вона подорослішала за останній час.

— Ну така вже доросла! Ніяк не звикну, — видає вона. — А з успіхом все і так зрозуміло. Гени є гени, що не говори. Якщо батьки в тобі заклали фундамент, то ти і підеш далі.

До виведеної Антоновим формули успіху, яку Віра Петрівна щодня бачить зі свого посту, вона би ще додала працелюбність.

— А Марті працелюбності не позичати, — з гордістю каже вона. — Та що там казати! Просто мо-ло-дець!