Станіславу Андрійчуку було 13 років, коли він вперше побачив пластунів. Українська мова, патріотизм, дух історії — у 90-ті роки це все здавалось доволі екзотичним. Особливо на Донбасі. Тоді для українців «Пласт» був особливим місцем і точкою взаємодії.
Впродовж періоду незалежності організація розвивалася, а після 2014-го отримала нові можливості: державний інтерес, фінансування, ще вищу популярність серед молоді. Разом із тим з’явилися нові виклики: як долати страх перед невизначеністю? як за масовістю не втратити свого справжнього обличчя?
Донеччанин Станіслав Андрійчук, тепер вже виконавчий директор «Пласту», не має вичерпної відповіді на ці запитання. Але він точно знає, як перетворити патріотичний запал у щось конкретне — перш за все, навчитись брати на себе відповідальність.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Станіславе, розкажіть про себе. Де ви навчались?
Я народився та виріс у Донецьку. Закінчив Донецький національний університет. Я історик. У 2003 році спробував вступити до Могилянки на магістратуру з історії, але пройшов на археологію. Відтоді й мешкаю в Києві.
У мене педагогічна спеціальність, тому деякий час працював у школі. Але зрозумів, що це не моє. Тим не менш, я люблю займатись з дітьми. Свій перший гурток пластунів я набрав у 98-му, ще у Донецьку. Це були 11-річні хлопці, яких я провів до 16 років. Зараз у мене вже третій гурток. Сьогодні моїм хлопцям по 14-15. Вони, можна сказати, вже «на виході».
Як відбулось ваше перше знайомство з «Пластом»?
Мені було 13 років. У Донецьку я вчився у звичайній російськомовній школі. Тому й сам, відповідно, був російськомовним. Мої батьки були родом із Вінниці. А коли у 90-х роках почався підйом патріотичних настроїв, то вони вирішили перейти у побутовому спілкуванні на українську. Тоді в Донецьку була лише одна українськомовна школа №65, куди мене й перевели.
У тій школі був гурток «Пласту». Там усі ходили в одностроях, і мене це дуже захопило. Я ще тоді почитав про скаутів, і це було щось таке особливе! Прийшов і сказав, що хочу до них. А вони мені, мовляв, «треба, щоб ти показав себе». У мене був випробувальний термін — десь місяців вісім туди ходив і щось доводив. (Сміється)
Що вас досі тримає у організації? Чим для вас є «Пласт»?
О, я завжди кажу, що це стан душі. Спочатку ходив туди і мені просто подобалось бути серед тих хлопців. Пластуни завжди були красиві. Також у дитинстві дуже любив мандрівки. Ну а коли трохи підріс, навіть не знаю…
Тут ще потрібно розуміти донецьке середовище. Українськомовним у 90-ті роки там було нелегко. Якщо говориш українською, на тебе дивились трохи скоса. І коли мені було 16, то хотілось робити щось таке, щоб українського ставало більше.
Коли я був керівником донецького осередку, то намагався розвивати «Пласт» — хотілося залучати якомога більше дітей. Щоб зрозуміти Україну, ми часто мандрували. Насправді тоді багато дітей приходило. Навіть російськомовні батьки приходили і казали, мовляв, хочемо щоб наша дитина знала українську мову та більше про Україну.
Найважче стало, коли приїхав до Києва. Для мене це було зовсім інше місто, і у певний момент я ледь не пішов з організації. Майже все лишилось у Донецьку. А в Києві я майже нікого не знав. Але була в мене одна знайома, яка сказала: «Слухай, там є хлопці. Давай-но ти їх візьмеш і почнеш працювати».
Основна ідея, яка мене тримає, — це діти. Відчуття того, що все ж таки трохи працюєш на майбутнє. Як би важко не було, ти все ж таки доклався до того, щоб вони стали успішними, відповідальними. І так ти хоч трошки, та щось змінюєш у країні.
Бо коли ти виховник і у тебе є свій гурток — то це наче твоя частка в країну. Така собі твоя цегла.
Тож коли я працював з людьми — це була моя маленька цеглинка. З часом, коли хлопці росли, розвивались, ми з ними робили багато акцій — і мені захотілось ще більше впливати. Я став київським керівником Пласту і почав багато працювати: робити організацію більш впізнаваною, залучати благодійні фонди. Спочатку для мене, як і для 99% команди, це було волонтерство. Ну а потім пішли всеукраїнські проекти, і так це перетворилось на роботу — я став виконавчим директором.
Які лідерські навички ви прищеплюєте пластунам?
Перш за все, вміння працювати в команді. Система така: є гурток з 6-8 дітей. Кілька гуртків об’єднуються у курінь. Маленькі діти працюють гуртом, а виховник їх навчає. Коли діти підростають і намагаються працювати самостійно, виховник стає для них радше другом. Їхнє завдання — обрати гурткового, заступника, скарбника. Діти виконують ці свої маленькі ролі та вчаться.
Другий етап — коли гуртки контактують між собою у межах куреня. Вони разом обирають головного куреня, збирають гроші, роблять табір. Затим курінні на рівні міста починають між собою співпрацювати. Для нас важливо навчити комунікувати, знаходити спільну мову.
Табори — це також дуже важливо. Дітям спочатку важкувато: наприклад, ти виходиш із зони комфорту і живеш у наметі. Все, чого вони навчились, проявляється у таборі: від простих знань та вмінь виживання до управління табором. Якщо тебе вибирають старійшиною, то ти вже управляєш дітьми. І це також дуже складно.
Багато говоримо про відповідальність, і пояснити це дітям нелегко. Часто вони думають, що хтось за них щось зробить: батьки, школа, виховник. Але ми намагаємось пояснювати, що з огляду на те, що вони самі організовують акцію, комунікують, відповідальність за результат лежить на них.
Збираючись у мандрівку, вони повинні подбати про безпеку (зрозуміло, під нашим контролем), щоб було куди йти і що їсти. А головне, пам’ятати, що це саме вони створюють для себе ці заняття і конкретний табір. І якщо комусь із дітей там щось не сподобалось, то беріть на себе відповідальність за те, що щось не вдалося. А якщо все пройшло гладко, то теж подумаєте, чому саме так.
Ще одна важлива і модна зараз річ — вміння критично мислити. Тепер ми вчимо аналізувати інформацію, сприймати її не лише з одного джерела, бачити загальну картинку
Ще одна важлива і модна зараз річ — вміння критично мислити. Раніше це якось на підсвідомому рівні робилось. Тепер ми вчимо аналізувати інформацію, сприймати її не лише з одного джерела, бачити загальну картинку. Це дуже важливо, хоч і не завжди вдається. Не так, що раз і все — тепер у нас всіх є критичне мислення. Це довготривалий процес із багатьма спробами та етапами.
На першому етапі ми просто розважаємося. Коли діти підростають, потрошку даємо їм можливість організувати частину занять, сходин чи мандрівок. А у свої 14-15 років, на третьому етапі, вже самостійно роблять якісь невеличкі проекти для «Пласту» чи громади.
Як змінювався «Пласт» із роками? Яку роль, на вашу думку, організація відіграє в Україні сьогодні?
Ох, для нас це зараз дуже важке питання. Треба розуміти, що організація як під час створення, так і згодом існувала там, де, скажімо так, не було українського середовища. В 20-х роках це була Польща, яка забороняла «Пласт» і боролась проти нього. Коли з’явилась діаспора, її головною метою було зберегти українськість. До 30-го року організація ще була легальною у Польщі. Та ми мали проукраїнську позицію, а польська влада дедалі більше намагалась асимілювати нас.
Тоді значна частина пластунів пішла в ОУН, у боротьбу за незалежність. Тож Польща, відповідно, заборонила «Пласт». Вони бачили у нас загрозу.
Велика шана і подяка діаспорі, яка змогла перенести організацію в Україну. Це було нелегко з їхнього боку — та й українцям це було нелегко прийняти.
З намаганнями зберегти свою ідентичність «Пласт» навіть в незалежній Україні був більше в опозиції. Ми мало взаємодіяли з владою — окрім, звичайно, західноукраїнської.
Ви тривалий час не співпрацювали з владою?
Співпраця була, але це була не партнерська співпраця. «Пласт» намагався якимсь чином захиститися. Між собою ми часто говорили про те, що маємо іти на південь, на схід. Але насправді ми дуже боїмося, що за цією масовістю втратимо свою якість.
Раніше влада не звертала на нас уваги. Вони бачили, що «Пласт» щось робить, і це їм подобалось. Але 2014 рік дуже сильно змінив ситуацію — як і все в Україні. Влада стала позитивніше ставитись до організації та навіть допомагати. Керівники міст почали цікавитись, що нам потрібно.
Та ми розуміємо, що владі треба швидкі результати. Ось ми вам даємо мільйон гривень — а тепер скажіть, що ви за ці гроші зробите. Що цей мільйон принесе через рік? Але річ в тому, що «Пласт» — це системна робота, яка може дати результати через рік-два, а може і не дати. Українське суспільство змінило думку про організацію, і ми теж, відповідно, шукаємо, куди нам далі рухатись. Тепер всі бачать, що «Пласт» — це нормально, і він формує класних та патріотичних дітей. Попри те, що ми є найбільшою громадською організацією, нас усього 8000 на всю Україну. І наразі ми не можемо щось кардинально змінити.
Попри те, що ми є найбільшою громадською організацією, нас усього 8000 на всю Україну
Вважають, що 1% молоді має бути в громадському секторі. Це така необхідність, яка впливає на те, щоб відбувалися зміни. Ми, на жаль, не можемо цього забезпечити. Те саме з іншими схожими організаціями: нас мало — і це проблема.
Але ставлення змінилось і багато волонтерів кажуть, давайте, мовляв, щось робити. Для організації це виклик. До 2014 року ми виживали: не мали державного фінансування, були лише деякі донори. Ми навіть не фандрейзили гроші — бо навіщо? Займатись в умовах школи — це було нормально для нас. Окремих домівок у нас було дуже мало.
Тепер все змінилось і почалась внутрішня дискусія: як бути далі? Як розвиватися, куди іти? Ми частково виконуємо соціальне замовлення — намагаємось звільнити країну, виховуємо відповідального громадянина. Але хочеться більшого — тепер вже і суспільству, і державі також.
Це переломний момент для організації, який треба вдало перейти. Для цього ми відновили Опікунську раду — об’єднання зовнішніх експертів, які нам радять та допомагають. Адже і конкуренція зростає: з’являється багато освітніх проектів та ініціатив.
Розкажіть про найбільші проекти «Пласту».
Табори — це наше основне заняття. Щороку відбувається близько 170 таборів різних рівнів. Це про оздоровлення та навчання.
З інших проектів — Вифлеємський вогонь миру. Ми це привезли з Австрії: там скаути беруть з Вифлеєма вогонь і з метою розповсюдження передають його скаутам Європи. Ми робимо це вже 20 років. Це така двотижнева акція перед Різдвом — «запалювати» добрі справи по всьому світу та спонукати задуматись про мир. Це вселяє спокій, який Україні зараз особливо потрібен. Вогонь розходиться скрізь — на передову, в сиротинці з подарунками і т.д.
Окрім того, є ще Тиждень здавання крові. Умовно кажучи, це місяць-два, коли ми по всіх містах агітуємо здавати кров у своїх лікарнях. Є різні соціальні акції у регіонах.
Ну і День пластуна у квітні — це наш найбільший мистецький захід, який відбувається у Львові. Там діти, не важливо, пластуни вони чи ні, можуть спробувати створити свою групу, курені та підготувати сценку — заспівати, наприклад. Ймовірно, що десь 40% організації з’їжджається тоді до Львова, щоб лише на все це глянути.
Громадський активізм — це завжди добре?
Загалом, так. Згідно з результатами останніх досліджень Міністерства молоді та спорту України, лише 2% українських громадян є членами громадських організацій, з них лише 8% — молодь. В Європі перший показник у рази вищий — від 25% у Франції до 50-60% у США.
Волонтерство дає людині можливість усвідомити, що коли працюєш, то не все так легко. У «Пласті» ми часто говоримо: якщо критикуєш, то критикуй продумано, пропонуй свій варіант навзаєм. Тому для того, щоб зрозуміти, чому ми так зараз живемо і чому так важко ідуть зміни, важливо мати розвинений громадський сектор.
Ось ми зараз для свого будинку ОСББ створюємо — це дуже важкий процес. Багато людей дуже негативно до цього ставилися. Але ми це зробили, і зараз, коли ми активно взялися за цю справу, вони вже, мабуть, шкодують про свою критику.
Сьогодні ці люди вже починають відповідальніше ставитись до свого під’їзду: наприклад, сваряться на сусідів, коли ті викидають сміття не туди. Це маленькі зміни, які впливають на загальну картинку.
Тому, однозначно, громадський сектор — це позитив. Але в Україні це все ще доволі слабо — ми все ще розвиваємося, набираємо обертів. І хоча після Майдану були великі сподівання на громадський сектор, він ще занадто малий, щоб охопити усі проблемні ділянки.
У нас лише 2% залучених громадян, а для незворотних змін, як вважають, треба мінімум 10%. Легко впасти у відчай. Найважливіше —розуміти, як і куди рухатись далі.
Чому вирішили навчатися в Інституті лідерства та управління УКУ?
Колись я працював у апеляційній комісії при Міністерстві освіти і науки України та водночас був виконавчим директором «Пласту». Це два різні світи. (Усміхається)
У міністерстві намагався бути ініціативнішим. Мене не завжди розуміли — мовляв, та навіщо це все? Ніхто не хотів брати відповідальності на себе: ти щось там говориш і наче по колу бігаєш. Це для мене великий дисонанс, бо у «Пласті» я всіх агітував щось робити. Далі почав замислюватися, що б такого зробити, щоби надихнути та об’єднати свій відділ.
Але перший модуль став для мене просто культурним шоком: виявляється, є так багато можливостей, яких ми не використовуємо!
Потім держава почала різко змінюватися, а разом з нею і «Пласт». У нас з’явились шалені черги. Від вересня десь 500 з лишком дітей у Києві чекає. Почав думати, як можна залучити до організації якомога більше волонтерів.
У той час до мене підійшов керівник львівського осередку «Пласту» і попросив підписати рекомендацію на вступ до Інституту лідерства та управління УКУ. Я підписав і запитав про ІЛУ. Він пояснив, що там вчать керувати громадськими організаціями, і він чув, що там круто навчатися. Я почитав-подивився і за рекомендацією керівника також вирішив податися. Знав, що там буде цікаво та корисно. Але не очікував, що аж настільки.
На якій саме програмі ви навчались?
Моя програма називається «Управління неприбутковими організаціями». Досі пам’ятаю перший модуль. Ну, чого я очікував? Хотів побачити, як все працює. Здогадувався, що можна працювати по-іншому. Але перший модуль став для мене просто культурним шоком: виявляється, є так багато можливостей, яких ми не використовуємо! Ми стільки втрачаємо, стільки недопрацьовуємо.
Авжеж, ми багато чого робимо. Ми, громадські організації, наче в траві. А тут мене взяли, підняли — і я побачив усе поле! Ми дуже часто бачимо тільки себе, робимо щось важливе і думаємо, що всі мають про це знати і схвалювати.
Але навколо настільки багато викликів! Ми, наприклад, зовсім не вміємо збирати кошти. «Пласт» тільки торік почав організовувати фандрейзингові кампанії. І я розумію, що якби нам хтось розповів про таку можливість років п’ять тому, то це б не спрацювало. Бо у нас був донор, він нас забезпечував — і ми помаленьку збільшувалися на умовних 10% щороку. Все наче прекрасно — нащо нам ще щось? Але зараз все відчутніші виклики: втрата донора, черги, «давайте «Пласт» туди й сюди», внутрішній страх змін тощо.
Комунікація з Іриною Ключковською — це для мене було чимось особливим. Адже ми справді сидимо в своїй коробці та зовсім не вміємо комунікувати. Ось, припустимо, провели захід і до нас на подію завітали журналісти двох телеканалів. Ми з цього щасливі. Але, щиро кажучи, це дуже мало, це мінімум. Ми маємо організувати все таким чином, щоб до нас з десяток каналів прийшов. Оце буде успішна організація події.
На програмі нам постійно казали: «Не сидіть у своїй зоні комфорту. Виходьте та шукайте зміни, які допоможуть вам досягти бажаного».
А чого ми хочемо? Хочемо, щоб у «Пласті» було 45 тисяч учасників — той самий 1% української молоді. Це наша мрія. Але ми дуже боїмося і поки що не до кінця розуміємо, як досягти цієї цілі.
От ми писали стратегії. Що три роки пластуни з’їжджаються — поговорили-послухали, прийняли рішення та роз’їхалися. А той папірець так і лежить безрезультатно — кожен далі сам по-своєму живе і працює.
Зараз намагаємося вирішити питання з осередками. Є проблема: один осередок розростається до сотні людей — і все, зупиняється у розвитку. Кількість помаленьку зменшується, потім піднімається, але постійно залишається у районі ста осіб. Фактично лише два міста — Київ та Львів — розвиваються інтенсивно. Ми намагаємося зрозуміти, чому так відбувається. Ось у нас є план на два роки: ми робимо таку, таку і таку акцію. Та чи знаємо, що ми хочемо отримати від цих акцій у підсумку? «Нууу, ми ж так завжди робили». Намагаємося вчитися і працювати ефективніше.
Впродовж навчання, наскільки розумію, ви переглянули ставлення до багатьох речей?
Так, для себе — однозначно. І для команди також — ми повинні бути відповідальними та зростати на 30% щороку. Ключове — навчитись планувати, тому саме цьому ми навчаємо дітей.
Торік держава виділила для «Пласту» 5 млн гривень бюджетних коштів. Для нас це був великий шок — тільки через рік я зрозумів, наскільки це важливо. Це ж, знову-таки, про вихід із зони комфорту та тіснішу співпрацю з державними органами.
Нам треба мати стратегію хоча б на три роки та розуміти, де взяти гроші на цей період. Адже більшість пластунів розчаровуються і втрачають ентузіазм. І на тому все.
А чого ми хочемо? Хочемо, щоб у «Пласті» було 45 тисяч учасників — той самий 1% української молоді
А гроші насправді фактично лежать під ногами. Організація вже має хороше ім’я, тому потрібно лише правильно все спланувати і зрозуміти, до кого варто піти. Треба сісти і хоча б один раз у місяць розіслати десяток листів. Можливо, через два місяці на якийсь із них дадуть відповідь і відбудеться прорив.
Або ж ми знову сідаємо і кажемо: «У нас немає приміщення». Хоча міська влада каже — давайте, ми вам щось виділимо. «Та ні, не треба нам із владою працювати, це ж стільки проблем». І так чуже часто. На жаль, ми всі не дуже любимо змінюватися.
Наскільки важливим для громадського активіста є постійне навчання?
Дуже важливе. Соціальна роль «Пласту» — це самовиховання. Не тільки діти самовдосконалюються, а й виховник разом із ними. Якщо він зупиниться у розвитку, то втратить спочатку контакт із ними, а потім і дітей.
Мені було 35 років, коли я пішов вчитися. Дитина, сім’я, робота, дуже багато домашнього навчання. Все мусиш встигнути зрозуміти. Але є мотивація і розуміння, навіщо це потрібно.
Принцип самовдосконалення завжди працював. Тільки-но ти зупиняєшся — все, ти перестаєш розуміти, що навколо відбувається. Особливо зараз, коли світ настільки швидко змінюється. І хоч Україна трохи на периферії у всіх цих змінах — тебе вони все одно торкаються.
Минулого року громадський сектор організував для виховників «Пласту» Форум інновацій в освіті. Окрім наших, там були спікери, пов’язані з робототехнікою, LEGO, інклюзивною освітою тощо. Те, що ті спікери роблять з дітьми, стало відкриттям для наших виховників. Ми теж робимо подібне, та у нас це все не настільки розвинено. Відкриття було радше в тому, що є ще інші люди, які роблять те ж саме не у радянському стилі. Важливо вчитися і завжди тримати руку на пульсі змін.
Виділіть п’ять кроків, які допоможуть активістам перейти від ідеї до дії.
Перший крок — це ідея. Важливо розуміти, заради чого ви це робите. Кожен має для себе чесно відповісти на це запитання. Тобто уявити таку собі ідеальну картинку: якщо я зроблю певним чином, то буде ось так. На початку завжди переживатимеш кризу, проте саме ідея спонукає людину боротися.
Друге — це команда. Поруч мають бути однодумці. Ось був у нас один такий скажений, який займався «Пластом». Ми його питали: «Ну а що ти робиш?» Він відповідав, що ходить по школах і набирає дітей. Він попрацював три роки у супершвидкому темпі та емоційно вигорів. Після цього у тому місті немає організації. Можливо, завдання полягало у тому, щоб впродовж року знайти такого ж «скаженого», як ти сам? А за наступних півроку ще одного?
Третій — продумати план розвитку. Бо часто як буває: нам щось сподобалося — і ми це робимо. Витрачаємо енергію, розпорошуємо сили та ресурси і часто не замислюємося над тим, як саме ми реалізовуємо заплановане. Може, десь треба співпрацювати з іншими? Можливо, наші адміністративні проблеми можна вирішувати швидше? Важливо виставляти для себе певні цілі, а також показники, які демонструватимуть, наскільки реальними є наші плани і як ми до них рухаємося.
Четвертий крок — зрозуміти, як перезавантажувати самого себе. Вигорання — це нормально. Ось ми напланували купу всього, але багато чого так і не зробили. Або зробили наполовину. Тоді думаєш так: «Це, напевне, тому, що я погано працював. Тепер працюватиму ще більше!» Знову працюєш, знову щось не встигаєш і сам себе з’їдаєш таким чином. Треба просто заспокоїтися, сісти з командою та у спокої продумати, як працювати ефективніше. Щоб бачити результати, треба відволікатись і вміти бачити не лише операційні дії, а й загальну картину.
І п’ятий — залучати зовнішніх експертів. Важливо хоча б раз на півроку залучати досвідчених експертів. Найімовірніше, вони скажуть щось не надто приємне, але точно допоможуть. Ви зрозумієте, що робите не так.
Як ви боретеся з емоційним вигоранням?
Є багато адміністративної роботи, дискусій, провалів. Але приїжджаєш на кілька днів у табір — і розумієш, навіщо усе це, — розумні й активні діти, їхні усмішки, радість. Для мене це великий емоційний заряд!
Хочеться завжди бачити цих дітей, спілкуватися з ними. Більшості вже і не знаю. У 2010 році у Києві було сто пластунів і ми всі одне одного знали, а зараз — тисяча.
Громадська діяльність — це суспільне служіння?
Однозначно. І служіння, і маленька жертовність. Зрештою, ми витрачаємо свій час. Тому потрібно розуміти для чого і навіщо. У США вимірюють умовну ціну брендів громадських організацій. Найдорожчий у світі бренд — Amnesty International. Хоча як ти його купиш? Ціну визначають за тим, скільки годин людина витрачає на цю організацію. Скільки грошей вона витратила на добру справу замість заробітків на комерційній роботі.
Зрештою, в основі всього лежить добра справа. Ми віддаємо свій час і кожен з нас хоче отримати щось навзаєм — моральне задоволення або відчуття змін
Зрештою, в основі всього лежить добра справа. Ми віддаємо свій час і кожен з нас хоче отримати щось навзаєм — моральне задоволення або відчуття змін.
Той, хто приходить в організацію для кар’єри чи для галочки, довго там не протримається. Він втрачає сенс робити. Інша річ, коли людина бачить, що її робота щось змінює чи покращує світ. Добре діло та ідея — це служіння. Хтось може по-різному це називати. Але у моєму розумінні це перш за все служіння країні та суспільству. Навіть якщо ти просто годину поприбирав у під’їзді — то це для того, щоб всі побачили, що так можна і варто робити. Так і зміни відбудуться — з малесеньких кроків до великих зрушень.
Фото зі зборів команди (4,5,7) — надані героєм матеріалу.
