Труби, терикони, руїни радянської промисловості. Десь так ми уявляємо міста Донбасу. Але перші заводи в Лисичанську збудували за кілька десятиліть до Радянського Союзу. У ХІХ столітті бельгійські промисловці вкладали гроші в будівництво заводів у Лисичанську, Костянтинівці та інших містах. На Донбас тоді можна було приїздити, аби побачити, як живуть європейці. Сьогодні європейці приїжджають сюди й плачуть — над руїнами.
«Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу», — мешканці робітничої околиці Лисичанська запросто читають напам’ять «Червону зиму» Володимира Сосюри. Нагадують, що він тут жив і працював на содовому заводі — трохи більш як сто років тому. Показують на смартфоні відео заводу з часів, коли він ще працював. Лисичанський содовий завод припинив роботу у 2011-му. Від нього лишилися труба і півкорпусу.
Соціальна інфраструктура, розбудована довкола заводу понад сто років тому, збереглася. Близько 30 споруд: церква, гімназія, лікарня, унікальні житлові будинки. Їх, як і завод, збудувала тут у позаминулому столітті компанія «Любимов, Сольве и Ко». Заснована Ернестом Сольве компанія і зараз існує в Бельгії.
Радянська пропаганда стирала спогади про те, що було до 1917 року. І сьогодні мало хто знає про цей комплекс будівель кінця ХІХ — початку ХХ століття. У 2017 році він отримав премію «Бельгійська спадщина за кордоном» — щорічна відзнака для збудованих бельгійцями і збережених донині об’єктів у різних країнах світу. «Лисичанська Бельгія» — єдиний лауреат премії в Україні.
Ці будинки збереглися, бо ними донині користуються. Навіть не усвідомлюючи цінності архітектури, люди несвідомо її зберігають. І водночас руйнують.
Абрикосове дерево
Ольга Миколаївна курить на порозі будинку, що на початку вулиці Сосюри, колишньої Свердлова. Вулиця крутим схилом піднімається від залізничної станції Переїзна і розрізає Лисичанськ уздовж. Навряд чи Яків Свердлов і Володимир Сосюра були знайомі: поки перший організовував більшовицьке підпілля на Уралі, другий на смітнику біля заводського магазину нишпорив у «пошуках різнокольорових папірців, ягідок і цукерок, яскравих шматочків».
Ольга Миколаївна затягується цигаркою і розповідає, що половина бельгійських будинків на її вулиці — майже руїни. У будинку Ольги з чотирьох квартир одна порожня: «Повмирали, хтось поїхав, багато порожніх квартир розграбували». Її діти живуть у Росії.
Історики кажуть, що коли ці будинки тільки збудували, місцеві готові були платити, аби піднятися на другий поверх і подивитися з вікон
Історія жінки типова для цього району, міста і регіону. З 19 років працювала на содовому заводі. 10 років — «на кальції», 12 — «на вапняному», перелічує цехи, і три роки — на повітряно-канатній дорозі, якою постачали на завод крейду з кар’єра.
— Робота важка — в кінці зміни треба залазити в гарячу пічку й чистити її, бо наступна зміна прийде — не прийме. Залазиш — температура яка, серце колотиться! Вискакуєш — з тебе пара, дим іде.
«Від заводу» її родина й отримала цю квартиру — двоповерхову, сплановану бельгійцями. Спробуй обігріти взимку, та ще й вугіллям і дровами: центрального опалення зараз у будинках немає, як і газу. Сміття, каже Ольга, скидають просто в ярок позаду будинків. Там же й городи зробили. «Бельгійські» квартири пристосували для себе: облаштували погріб, у великій ванній кімнаті — кухню.
Історики кажуть, що коли ці будинки тільки звели, місцеві мешканці готові були платити, аби піднятися на другий поверх і подивитися з вікон. Сьогодні Ольга до себе не запрошує. Бідністю не хочеться хвалитися.
Вона час від часу кашляє, багато курить і буденно нарікає на соду. Сода вже не та, яку робили тут.
— Купиш російську соду, і куди ж вона годна? Як мило, — ця думка об’єднує Ольгу Миколаївну, її молодшу сусідку, яка швиденько ховається від журналістки: «Ну, ви балакайте, а я пішла», і мою попутницю в автобусі, яка їде в Лисичанськ до старенької мами. Сода вже не та.
Що хорошого має Ольга Миколаївна з минулого — це абрикос під вікнами. Посадили з чоловіком колись.
— Крупні плоди дає, — пишається жінка.
Ті, що змирилися
У березні абрикос стояв укритий снігом, а в квітні дерево під вікном Ольги Миколаївни засипало землю білими пелюстками. В таку пору «бельгійські» будинки вже не здаються покинутими, але краще видно, які занепалі. Запитую жителів про ремонт.
— Покрасить? В смысле? — Сергій з вулиці Енергетиків дивується. — Тут робота для молодих, по-перше. І по-друге, потрібен транспорт. Як на драбині це штукатурити? Тільки віртуози можуть. За Союзу тут був асфальт, приїздила автовишка, — ностальгує.
Говорить і про іншу причину, чому будинки стоять занедбані, хоч і мають власників. У 2014 році сюди «прилітало». Вкладати гроші в ремонти страшно: раптом почнуть бомбити, каже чоловік:
— Ніхто тут не захищений. Війна є війна.
З усього «бельгійського кварталу» найвиразніша — лікарня в неоготичному стилі. Її вже розтягують по шматочках.
— Спершу металеві балясини здирають, потім чавунні огорожі, і зараз взялися за плитку Берґенгейма, — розповідає лисичанський архітектор і краєзнавець Микола Ломако.
Він працював головним архітектором в управлінні архітектури Лисичанська майже три десятиліття — з 1987 по 2016 рік. Сьогодні цей втомлений чоловік із пожовтілою бородою курця знизує плечима: так, хотіли зробити весь бельгійський комплекс пам’яткою ландшафтної і містобудівної архітектури, та «чомусь не пішло».
На його думку, поки що все не надто драматично з бельгійськими будинками. Втрата одна: через зсув ґрунту знищений готель і три будинки.
Ломако готував історичну довідку для виставки «Будівельний бельгійський спадок Лисичанська кінця ХІХ — початку ХХ століття» — одну з серії виставок про архітектурну спадщину сходу України, які організовував Мистецький напрямок Українського кризового медіацентру. Що робить краєзнавець, аби зберегти від руйнування комплекс? Минулого року, розповідає, поїхав до покинутого котеджного будинку. Знайшов портрети, рушник, листування.
— Весільний портрет і рушник забрав у музей. Шикарний будинок, вода, газ є, але з якихось причин немає власників. Вибивається вікно — і така доля, — зітхає архітектор над долею будинків.
Княжна Бельгії
Світлана Бєлуха не дуже переживає, що історична ліпка на стінах її гімназії руйнується:
— Страшно не те, що будинок втрачає первинний вигляд, а що воно, як падає, може когось убити.
Її гімназія — це не випадкова фраза. Жінка працює тут з 1963 року, майже половину віку цієї 126-літньої будівлі.
Хтось із бельгійців, які приїхали сюди на відкриття виставки, назвав директорку «княжною Бельгії». Відзнака «Бельгійська спадщина за кордоном» висить на стіні кабінету. Та Світлана Василівна не розуміє: якщо є премія, то де кошти на ремонт приміщення?
Ця премія дійсно не має грошового виміру. Її вручають містам чи приватним інституціям за добре збережені об’єкти бельгійської спадщини, або ж тим, кого відзнака може заохотити більше уваги приділяти цій спадщині. Лисичанськ, однозначно, є другим варіантом.
Коли Світлана Бєлуха прийшла до цієї школи на роботу, будівля виглядала не краще, аніж тепер лікарня, хіба що мала вікна. Сьогодні, якщо порівняти з іншими бельгійськими будинками Лисичанська, гімназія сяє. Але, йдучи до неї, минаєш руїни, зарослі «диким лісом», як його називає директорка, порівнюючи з Прип’яттю.
Коли до гімназії придивитися ближче, бачиш: стіни всередині обшито пластиком й вікна пластикові. Для історичної будівлі це катастрофа — так скажуть архітектори, які приїздять досліджувати Лисичанськ. Зате не розвалюється, каже Світлана Бєлуха.
Минулого року «княжка Бельгії» зібрала свої заощадження і оточила фундамент жерстяним покриттям. Не автентично, але продовжить життя будівлі.
— Я людина без сім’ї, гімназія — це моє життя, — кілька разів повторює Світлана Бєлуха.
З великих вікон гімназії видно руїни заводу. З ним життя директорки також пов’язане: перш ніж прийти до школи, працювала там слюсарем. Сьогоднішні випускники не йдуть працювати у промисловість. Ще до війни гімназія уклала угоди з кількома донецькими та луганськими вишами. Сьогодні вони їдуть до Харкова, Києва, Львова.
Ті, на кого надія
«А вночі, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий діамант, повний гулу й електрики завод і смутні каганці села», — читаю і слідом за спогадами Сосюри з «Третьої роти» підіймаюся стежкою на гору. Перед очима виростає будинок з червоної цегли. Це найвіддаленіша частина бельгійського комплексу в Лисичанську.
Будинок стоїть на схилі, з виглядом на заводські руїни й долину Сіверського Дінця. Внизу, між сільськими дахами, — церква того ж «бельгійського періоду». А за кількадесят кілометрів за териконами — лінія розмежування і неконтрольована Україною територія.
На грядці перед цим модерним будинком з червоної цегли порається жінка в домашньому халаті. «Цибулька, часничок, картопля — на літо», — каже Любов, мешканка першого поверху, яка живе тут з 1970-х років. Її сусід Михайло щойно приніс з базару кроликів. Він кличе онука, показує йому двох пухнастих істоток. Клацаю камерою. Маленький Міша, здається, наляканий не менше за кроликів. Навколо нас ніяк не вгамується спаніель: весна, сонце, свіжі запахи. Люди також радісніші, ніж зазвичай.
— Ми всі тут, як одна сім’я, — каже Любов і вертається до свого невеличкого городу.
Михайло пам’ятає, яким був будинок до того, як з нього зробили «курятник», тобто розділили на 11 квартир.
— От тут, де вікно, був парадний вихід, — чоловік зітхає так само, як Ольга Миколаївна з вулиці Сосюри та Сергій з вулиці Енергетиків: будинок розвалюється, і нікому нічого не треба.
Під «ніким» розуміють абстрактну владу міста, а не себе.
— Світова спільнота готова виділяти гроші, але за умови, що це комусь потрібно на місці, — каже Леонід Марущак, керівник культурного напрямку Українського кризового медіацентру. Поки що ані ініціативної групи, ані однієї такої людини в місті немає. — Але це не означає, що її не буде.
Леонід каже, що частину споруд можна відновлювати як житловий фонд, а весь комплекс має і туристичне значення. Він наводить приклад лікарні, найяскравішої будівлі з усього комплексу. Програма розвитку ООН була готова братися за її відновлення: їх зацікавив об’єкт медичної інфраструктури, який має історичну цінність. Але лікарня була підпорядкована не місту, а області, і ця ініціатива не зрушила далі.
Радянська пропаганда стирала спогади про те, що було до 1917 року. І сьогодні мало хто знає про цей комплекс будівель кінця ХІХ — початку ХХ століття
Дворічний Міша виростатиме в цьому історичному будинку, який так відрізняється і від сільського ландшафту навколо, і від радянського центру Лисичанська. Можливо, коли підросте, вирішить не чекати, доки прийде хтось і зверне увагу на сумний стан цих будинків, а зрозуміє, що зміни потрібні саме йому і його родині.
Або про це подумають ще його батьки.
Фотографії авторки та Анни Ільченко.
