У чому суть теорії?
Суть теорії у припущенні, що безлад довкола людей спонукає їх поводитися нецивілізовано і нехтувати соціальними нормами. Наприклад, неприбрана купка сміття посеред вулиці підбурює людей викидати непотріб у невстановлених місцях.
До чого тут «розбиті вікна»?
«Розбиті вікна» — це метафора авторів теорії: американського науковця Джеймса Вілсона та американського криміналіста Джорджа Келлінга. Вони наводять її як приклад, коли пояснюють свою теорію. Вілсон і Келлінг стверджують: якщо в під’їзді будинку хтось розбив вікно і його швидко не замінили на нове, то незабаром там розіб’ють іще одне, а потім іще кілька. Врешті, на думку авторів теорії, у під’їзді не залишиться цілих шибок і різко зросте ймовірність того, що вандалізм переросте у мародерство.
У чому секрет?
Секрет у поведінковій психології мас. Якщо люди бачать, що інші особи порушують правила і їм це сходить з рук, то вони вважають, що можуть діяти так само. Тобто якщо на вашому подвір’ї хтось насмітив, а двірник цього не прибрав, то швидко знайдуться ті, хто також не донесе непотребу до смітника. Якщо ж на тротуарі припарковано кілька автомобілів, то точно знайдуться й інші водії, які забажають залишили там і своє авто — звісно ж, «на 5 хвилин».
Яка практична користь від цієї теорії?
Найвідоміший приклад застосування теорії на практиці — «реформа» нью-йоркського метрополітену. У 1980-х рівень злочинності у місті був дуже високим, а метро у Нью-Йорку стало одним із найнебезпечніших місць. Щодня у місті скоювали близько півтори тисячі злочинів, з яких 6-7 випадків — убивства.
Метрополітен тоді вподобали собі різні бандитські угрупування, тож пересічні мешканці часто боялися заходити у підземку навіть у світлу пору доби. Утім, ситуація змінилася, коли директор метрополітену Девід Ганн запросив до співпраці одного з авторів «Теорії розбитих вікон» — Джорджа Келлінга. Спочатку вони взялися за дрібні порушення: графіті і безквитковий проїзд.
У першому випадку ніхто не намагався спіймати за руку райтерів. Їм навіть дозволяли впродовж кількох діб розфарбовувати вагони. Але з депо такі вагони виїжджали лише після того, як його працівники стирали усі новостворені графіті. Жоден розмальований вагон «на роботу» не виїжджав. Так райтери зрозуміли, що їхніх шедеврів ніхто не побачить, тож витрачати час і зусилля немає сенсу. І вагони нью-йоркського метро стали чистими.
Інше негативне явище, з яким почало боротися керівництво метрополітену і начальник транспортної поліції Вільям Браттон, — безквитковий проїзд. За турнікетами підземки Браттон поставив десяток поліціянтів, одягнутих у цивільне. Вони арештовували осіб, які перестрибували через турнікети, обшукували їх, одягали наручники і ставили в ряд поруч із входом. Часто у «зайців» при собі була незаконна зброя чи наркотики. Через це метрополітен став небезпечним місцем для вуличних банд, а рівень злочинів, які скоювали у підземці, знизився на 75%.
Врешті, успіх керівництва метрополітену надихнув мера Нью-Йорка Рудольфа Джуліані розпочати у 1994 році «політику нульової терпимості» до дрібних правопорушень. Для цього він зробив шефом поліції міста Вільяма Браттона. Поліціянтам дали команду присікати найдрібніші правопорушення. Карали навіть за папірець, кинутий поруч зі сміттєвою урною. Так Браттону вдалося за два роки скоротити рівень тяжких злочинів більш ніж на третину, а вбивств — майже наполовину. Відтак до кінця 1990-х Нью-Йорк став одним із найбезпечніших мегаполісів США.
Чи перевіряв іще хтось «Теорію розбитих вікон»?
Так. У Голландії це робили соціологи Гронінгенського університету. Вони влаштували шість експериментів, аби перевірити її правдивість.
«Перший експеримент проводили на вулиці з великою кількістю магазинів, біля стіни будинку, де гронінгенці, приїжджаючи по покупки, паркували свої велосипеди. Там стояв яскравий добре помітний знак, що забороняв малювати на стінах. Спочатку стіна була чистою. Експериментатори повісили на кермо кожного велосипеда (всього велосипедів було 77) папірець із написом «Бажаємо всім щасливих свят!» і логотипом неіснуючого магазину спортивних товарів. Сховавшись у затишному куточку, дослідники спостерігали за діями велосипедистів. На вулиці не було урн, тому людина могла або викинути папірець на землю, або повісити на інший велосипед, або взяти з собою, щоби викинути пізніше. Перші два варіанти розглядали як порушення прийнятих норм, третій — як їх дотримання.
Із 77 велосипедистів лише 25 (33%) повелися некультурно. Потім експеримент повторили за такої ж погоди і в той же час дня, попередньо розмалювавши стіну беззмістовними зображеннями. Цього разу насмітили 53 особи із 77 (69%). Виявлена різниця має високий ступінь статистичної значущості. Таким чином, порушення заборони малювати на стінах виявилося серйозним стимулом, що провокує людей порушувати інше загальноприйняте правило — не смітити на вулицях. Про інші п’ять експериментів можна прочитати тут і тут
→ Фото — Джерело
