Сьогодні все більше людей, отримавши диплом про вищу освіту, не можуть знайти себе у професійному житті. Часто виходить так, що замість того, щоби допомогти людині побачити майбутній шлях, університет ще більше віддаляє від нього.
Які чинники зумовлюють такий стан справ і, найважливіше, — де їхня першопричина? Частина відповідей лежить на поверхні, але збагнути їх можна лише з допомогою філософії.
Про університетську освіту та виклики, що з нею пов’язані, ми поспілкувалися з Андрієм Баумейстером, доктором філософських наук, доцентом кафедри теоретичної і практичної філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроект The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуватимемо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проекті вони говоритимуть про проблеми, виклики та завдання університету і пропонуватимуть своє бачення вищої освіти майбутнього. ]
Якими є сучасні тенденції в університетській освіті у світі і в Україні?
Контекст насправді дуже різний, але хочу поділитися спостереженнями від змін, які відбуваються в гуманітарних та природничих науках.
Сучасний університет спонукає до того, щоб людина вчилася поєднувати у навчанні та роботі знання з різних спеціальностей — гуманітарних і технічних, — оскільки справді важливі прориви відбуваються саме на перетині, тобто на міждисциплінарному рівні і просто філософ чи економіст не має шансів. Як приклад — відома книжка цьогорічного нобелівського лауреата з економіки Річарда Талера «Поштовх. Архітектура вибору», написана на основі не тільки економічних знань, а ще й наукових компетенцій зі сфер філософії свідомості, теорії права, етики, нейрофізіології, теорії вибору.
Сьогодні справді відбувається переосмислення гуманітарних наук, зокрема філософії. Зараз у книгарнях я знаходжу безліч книг, журналів з великими тиражами італійською, німецькою, англійською мовами, в яких філософія постає як частина практичного життя, а отже, як наука, актуальна для всіх людей. У тій же ж Німеччині розуміють, що академічна філософія не може замикатися всередині університетів, як і вся гуманітаристика, вона повинна виходити за межі, запрошувати людей до поєднання з іншими аспектами життя.
Навіть ІТ-спеціалістам, які, здавалося б, і так затребувані на ринку, як виявилось, потрібна гуманітарна база. Два роки тому, спілкуючись з віце-президентом однієї IT-компанії, мої ілюзії про IT дещо розвіялися. Як філософ, я бачив програмістів як певну особливу касту суперінтелектуальних фахівців, але після розмови зрозумів, що більша частина з них — це люди, які просто пишуть код.
Складніше — ставити завдання, розробляти проекти, аналізувати та пропонувати ефективні шляхи. І для того, щоб робити це добре, потрібно щось більше, аніж суто технічні знання, потрібне бачення, тому IT-компанії відчувають велику нестачу людей, які б поєднували технічні знання з гуманітарним способом мислення.
І це теж тенденція університетської освіти, адже людина, котра йде вивчати технічну спеціальність, очікує отримати добру, високооплачувану професію, розуміє, що вона не потрібна великим корпораціям, бо ті шукають людей з критичним і творчим мисленням, умінням фантазувати, створювати щось цікаве. І це стосується не лише IT-фахівців, а й економістів, юристів…
Щодо України, я пам’ятаю, як після Майдану у Києві відбувся бум хабової культури. Спочатку слухали в основному гуманітаріїв, а тепер пробуджується інтерес і до природничих наук — слухають нейробіологів, фізиків. Зараз не вистачає людей, які б яскраво передали заняття з тої ж біології чи фізики. Це створює тиск на академічний простір природничників, які повинні розуміти, що оскільки є попит на популярний виклад цих наук, слід вчитися робити це просто і цікаво.
Яким є на практиці зв’язок філософії як гуманітарної науки з тою ж економікою?
Наприклад, Деніел Канеман разом із групою учнів ще у 70-х роках відкрив феномен принципово нераціональної людської поведінки навіть у сфері її особистих інтересів. Наприклад, ми нераціонально витрачаємо гроші, обираємо нездорову їжу, а тепер навіть обираємо на виборах популістів… І ось ці науковці вирішили, що як еліта зобов’язані підштовхувати людей до правильного вибору, але не обмежуючи їхньої свободи. Річард Талер разом зі своїм співавтором книги «Поштовх» Кассом Санстейном назвав цей підхід, в основі якого поєднання економічного аналізу з теорією вибору, доволі складним словосполученням — лібертаріанський патерналізм.
Спочатку йшлося лише про доволі прості речі: в школі, щоб спонукати дітей робити вибір на користь здорової їжі, яблука та інші корисні продукти розкладали у їдальні на рівні очей дітлахів, а менш корисну їжу — вище. Таким чином їм не вказували брати яблука, але спонукали до цього, пропонуючи одночасно й іншу їжу. Мета проста — формувати розуміння здорового способу життя, екологічної свідомості, а отже, і цінності власного здоров’я, життя.
Деніел Канеман разом із групою учнів ще у 70-х роках відкрив феномен принципово нераціональної людської поведінки навіть у сфері її особистих інтересів
І тоді виникло питання: а чому б не поширити це «підштовхування» на сферу суспільного й політичного життя? Зрозуміло, що такий підхід породжує багато запитань і навіть небезпек. Але в його основі лежать суто філософські запитання: чи має людина свободу волі й свободу вибору? Яким чином і на яких засадах ми приймаємо власні рішення й ставимо собі цілі? Що ми вважаємо справедливим суспільством? Які вчинки є етично неприйнятними? Як співвідносяться між собою раціональність і мораль?
Інший приклад: нещодавно німецький фахівець з пенсійної реформи у інтерв’ю DW сказав, що, ймовірно, до 2050 року пенсійний вік у Німеччині зросте до 70-ти років (зараз — 68). Як таку реформу сприйняли б в Україні — передбачити легко, і один з аргументів був би, що у нас великий відсоток чоловіків не доживає до пенсії.
Думка німецького експерта відрізняється від думки, поширеної у нас: для того, аби люди жили довше, треба створити таке середовище, в якому людину спонукатимуть до здорового способу життя, правильного ставлення до здоров’я, тобто певного способу мислення. Де-факто, без підвищення пенсійного віку така держава, як Україна, не справиться з великими виплатами пенсіонерам і пільговикам. Що казати, коли навіть Німеччина вбачає у цьому проблему.
Чому саме філософію в університетах викладають як універсальний курс?
Мабуть тому, що усі ми філософи. (Сміється) Книга Ермано Бенчівенги, викладача Каліфорнійського університету й італійця за походженням, яка опублікована нещодавно, так і називається: «Ти також філософ. Ми є філософами, не знаючи про це» (Filosofo anche tu. Siamo filosofi senza saperlo). У вступі йдеться про те, що сучасна людина постійно філософує: читає новини, слухає політиків, сприймає події. Тобто вмикає ті навички, якими віддавна займалася філософія: аналіз, зіставлення, перевірка джерел, вміння критично підійти до питання, пояснити свою думку.
Отже, насправді філософія вчить чогось дуже універсального, але водночас і дуже конкретного і потрібного — читати, писати і говорити: спонукає до повільного й вдумливого читання текстів складного рівня, вчить правильно аргументувати, дискутувати і зрозуміло викладати свої думки на письмі. Усе це формує наше мислення.
Але у сучасному світі культуру шліфування думки, зокрема у молодої людини, руйнують багато чинників, серед яких — соціальні мережі, у користувачів яких спрацьовує простий алгоритм: тільки-но я щось подумав — одразу викладаю у публічний простір. Там люди не намагаються подолати цю важливу, а для філософії принципову, відстань — від сирої й незрілої до осмисленої й культивованої думки.
«Ти також філософ. Ми є філософами, не знаючи про це»
Сучасна людина, громадянин забуває про дуже важливі навички роботи над мисленням, тоді як без них країна не може мати якісної політичної системи. І не лише Україна. Європа і Сполучені Штати сьогодні потерпають від таких же проблем. Так, там зовсім інший рівень вищої освіти, усі ми знаємо, що у США — найкращі університети у світі, але виборці усе одно обирають сумнівних політиків. А все через те, що суспільство не володіє навичками писання, читання і говоріння, які формують мислення, а отже, здатністю відрізнити правду від брехні. Звідси моя теза про те, що філософію потрібно викладатися ще у школах, а згодом — в університетах.
Отже, у певному сенсі, університети сьогодні конкурують з соціальними мережами за увагу і вплив на студента? Чи становлять соцмережі загрозу для університету?
Соцмережі, той ж Фейсбук руйнує ієрархію. Філософ, політик, письменник, студент, школяр — усі стають рівними суб’єктами. Відтак у молодих людей формується неправильне враження, що у суспільстві немає ієрархії, майстрів, тобто людей, які є лідерами у своїх сферах. У Фейсбуці усі «рівні».
І тут пряма загроза університету. Річ у тім, що раніше студенти в університетах знали, які тексти є обов’язкові для читання, хто є авторитетами в літературі, філософії, історії, і на цьому будувався стержень вищої освіти. Освічена людина на початку ХХ століття читала Есхіла, Софокла, Платона, Данте, Шекспіра, Гете — ці автори були обов’язковими у навчальній програмі.
З приходом соцмереж відбувається небажана втрата освітнього канону, людям поступово навіюють думку, що вони обирають, не попереджаючи, що справді добрий вибір можливий тоді, коли ви маєте багате культурне тло. Це впливає на рівень освіченості людей: вони стають інфантильними і прагнуть отримати магічні списки «топ-10 книг, які змінять ваше життя», тобто шукають простих шляхів для отримання знання, а отже, — доступу до щастя. Також вони читають здебільшого бестселери, не розуміючи, що навряд чи їхні автори самі виростали на бестселерах…
Це впливає на рівень освіченості людей: вони стають інфантильними і прагнуть отримати магічні списки «топ-10 книг, які змінять ваше життя», тобто шукають простих шляхів для отримання знання, а отже, — доступу до щастя
Якось під час розмови з одним програмістом той сказав мені, що захоплюється історією, а потім показав мені книгу Валентина Пікуля, яку якраз мав із собою. Відверто кажучи, це доволі низької якості література. Але найгірше те, що цей хлопець замість якісного автора обрав саме цю книгу. Свобода? Так. Але, по-перше, він обрав погану книгу, а по-друге, марнує час на її прочитання. Так само і з політичним вибором: якщо культурна основа бідна, тоді якість думки, а отже, і вибору погіршується. Виходить, що спершу людей позбавили якісних газет, журналів, телебачення, а потім поклали на них тягар відповідальності за вибір популіста.
Тому, повертаючись до університету, його завдання, на противагу соцмережам, — формувати у людини багатий культурний бекграунд задля того, щоб та могла робити правильний вибір у найрізноманітніших ситуаціях. І саме побудова канону, визнання майстрів — перший крок до збагачення цього бекграунду.
Уже зараз у світі ми бачимо процес комерціалізації, коли багато важливих, але неприбуткових програм закривають і залишають, відповідно, прибуткові. Які загрози?
Суспільство тримається не тільки на культі зовнішніх благ, а й на внутрішніх. Тобто науковець, скажімо, займається наукою не лише для того, щоб отримувати гроші, а й тому, що отримує задоволення від роботи, хоче зробити якісний вклад у сферу, яку досліджує… Часто робота над добрим дослідженням може тривати не один рік, і це нормально.
Але в науковому світі ніхто не дає вам цього часу: немає швидкого результату — немає фінансування. Такий тиск на науковців, фактично сфальсифікована потреба давати миттєвий результат, веде до імітації науки у деяких спільнотах. Починається боротьба за виживання, за отримання грантів.
Усе це зсередини руйнує ідею науки як творчості. Це наче шестирічну дитину батьки віддають на фортепіано, тому що піаніст багато заробляє і подорожує світом, і дитина займається музикою тільки для того, щоб стати видатною піаністкою. Нічого не вдасться, має бути закоханість, те, що я називаю внутрішніми благами. Тобто діяльність заради внутрішньої цінності самої діяльності.
Самоцінний вимір має і університетська освіта: пройшовши університет, людина має стати особистістю. Якщо ми комерціалізуємо освіту, закриємо неприбуткові, але важливі програми, матимемо фахівців без бачення, а отже — небезпечних для суспільства.
У час, коли люди за короткий проміжок часу хочуть отримати багато знань, чи становлять масові онлайн-курси та дистанційна освіта загрозу класичним університетам?
Проблему онлайн-освіти я відкрив для себе три роки тому, коли переглядав інтерв’ю Себастьяна Трана та Дафни Коллер — засновників освітніх онлайн-платформ, у якому вони запевняли, що за десять років університети, у класичному розумінні, зникнуть і залишиться лише один — як музей.
Всі аргументи були на користь онлайн-освіти, мовляв: там залучені кращі викладачі, освіта може бути доступною навіть у бідних віддалених селах, а людина, яка здобуде сертифікат, зможе вступити в найкращі університети. Вони переконували у абсолютній рівності у доступі до освіти, яка, окрім іншого, є ще й безкоштовною. Пригадую, що навіть The New York Times оголосило 2012 рік роком онлайн-освіти, а Себастьян Тран і Дафна Коллер були героями передових статей модних журналів.
Але вже у 2013 році були опубліковані перші статті, які справили ефект холодного душу. Соціологія показала, що більшість людей, які пройшли хоча б один тест тої ж Coursera, уже вчилися у класичних університетах (мали навички навчання і певні знання) і одночасно — належали до заможних соціальних груп.
Тобто освіта, яка мала на меті дійти до бідних верств населення, реально стала доступною і потрібною для забезпечених людей із вищою освітою. Тоді Дафна Коллер змінила риторику і сказала, що справді класичний університет ніколи не зникне, а онлайн-освіта стане майданчиком співпраці з університетами.
Живе спілкування студентів із лектором, фізичне відвідування університету залишаться базою освіти, бо здатні формувати у студентів природну мотивацію вчитися, а онлайн-платформи просто розширять наші можливості. Вони справді зручні для людей з обмеженими можливостями або для інтровертів.
Які проблеми в університетської освіти України сьогодні найочевидніші?
Перше — це відсутність академічної мобільності, тоді як у світі наукове життя дуже динамічне. Скажімо, поки я доцент — викладаю у Мюнхені, але якщо я шукатиму професуру, то можу поїхати в Франкфурт-на-Одері, а ступінь професора отримати і в Кембриджі…
В Україні, на жаль, цього немає. У нас, якщо я асистент на кафедрі одного з університетів, то я вже «приїхав», а для людей, які отримали освіту у провідних світових вишах і повернулися у рідні університети, навіть не знайдеться місця на кафедрі — там їх сприймають як конкурентів.
Друга проблема, яка частково випливає з попередньої, — відсутність якісного оновлення викладачів в університеті. Шістдесят п’ять років для німецького професора — це завершення академічної кар’єри. Яким би генієм він не був, знає, що повинен йти на пенсію.
Шістдесят п’ять років для німецького професора — це завершення академічної кар’єри. Яким би генієм він не був, знає, що повинен йти на пенсію
В українських університетах завідувачами багатьох кафедр є люди, котрим за сімдесят-вісімдесят. У них застарілий стиль мислення, вони не пишуть цікавих і якісних наукових праць. А коли виходить справді важлива книга — на неї навіть немає критики. І так ми втрачаємо цікавість до наукової літератури, до обговорення наукових новинок, а отже, втрачаємо традицію до їхнього вивчення, і тому кожне покоління починає з нуля досліджувати те чи інше питання.
Ми знаємо, що в Україні дуже багато людей мають вищу освіту, тоді як існує серйозна нестача фахівців професійно-технічної освіти. Чому є така тенденція з точки зору філософії?
З одного боку, це, знову ж таки, питання якості університетської освіти, а з іншого — рівня престижу професійно-технічної роботи.
Якби університетів в Україні стало в десять разів менше і конкурс на вступ був би дуже жорстким, то престиж університетської освіти значно підвищився б і люди з університетськими дипломами отримували б гідну зарплату та були належно оцінені у суспільстві. У Німеччині чи Австрії, наприклад, люди, які мають вищу освіту, автоматично отримують вищу зарплату.
Тоді як де-факто українська університетська освіта продукує «зайвих» людей, які, до того ж, справедливо мають завищені очікування до майбутньої роботи. І коли їм доводиться працювати на роботі, яку вони могла б чудово опанувати без навчання в університеті, вони почуваються пригніченими. Звідси і сприйняття робочих спеціальностей як другосортних.
І от якби університетів було менше (а їхній рівень був би вищим) і водночас зріс би престиж професійно-технічної освіти, більше людей відчувало б себе на своїх місцях. Абітурієнти масово не вступали б в університети, якби знали, що з професійною освітою вони будуть потрібні та належно оцінені.
На жаль, в Україні виготовлення меблів, випікання хліба, вироблення вина чи сиру не вважають чимось високим, але я переконаний, що дарувати людям результат майстерності своїх рук — велика філософія. Давні люди називали її філософією життя. Отримувати радість від того, що ти робиш, і дарувати радість іншим.
Який університет у світі можна назвати найкращим? І чи справді існують механізми вимірювання цієї найкращості?
Один із випускників Гарварда сказав: «Гарвард вважають найкращим університетом, тому що Гарвард вважають найкращим університетом». Може, просто спрацьовує бренд, який притягує найкращу молодь з усього світу? Тобто сам університет, навчальні програми, можливо, лише на 20% формують якість.
Безумовно, у Гарварді викладають гарні фахівці. Але до них приїздять найкращі студенти. Вони створюють унікальне середовище, яке і зумовлює те, що ми називаємо найкращим університетом. Власне, це і було первинним значенням слова «університет» (universitas) — корпорація професорів і студентів. Університет — це передовсім люди, а не стіни чи славне ім’я.
Яким, на ваш погляд, має бути університет ХХІ століття?
Університет майбутнього — це коли навчання не закінчується: спершу я здобуваю вищу освіту, потім працюю, тоді знову навчаюся, і знову працюю… І цей шлях стає безперервним. І головне, я відчуваю, що постійно розвиваюся як особистість.
Такий університет не орієнтується суто на професійний аспект, оскільки професії дуже швидко змінюються, натомість готує до навчання впродовж усього життя, стає однією із станцій ширшої освітньої, культурної мережі, разом із зустрічами в бібліотеках, музеях, хабах, де люди читають, спілкуються, дискутують…
Він стає частиною глибшого контексту — повернення цікавості до ідей поєднання навчання і життя. І ця постійна включеність, тримання руки на пульсі навчання у різних середовищах, дозволяє нам не лише постійно розвиватися, а й легко вбудовувати свої навички у нові професії чи їхні видозміни.
Фото — Лесик Урбан.
