Дива трапляються. Ця істина знайшла чергове підтвердження в історії порятунку 17-річного Максима Стасіва. Свого часу у хлопця проґавили рідкісну вроджену патологію — синдром Ледда, і лікарі змушені були видалити йому кишківник. Без пересаджування органа від донора шансів жити Максим не мав. Буквально за кілька днів небайдужі зібрали йому на операцію величезну суму — майже п’ять мільйонів гривень. Напружений пошук клініки, як і вирішення проблем із транспортуванням, став епопеєю, але вже зараз хлопець перебуває в Індії та готується до операції. Тепер усім, хто слідкує за долею Максима, лишається одне — продовжувати вірити в дива і майстерність тамтешніх хірургів.
Ця історія привернула увагу не лише до солідарності українців, а й до львівської дитячої лікарні «Охматдит», унікальним пацієнтом якої став Максим Стасів. Виконувач обов’язків головного лікаря Вальдемар Надіжко по кілька разів на день звітував про стан здоров’я хлопця і часом жорстко критикував бюрократичну систему, яка заважала швидше допомогти Максимові.
Але, виявляється, в «Охматдиті» також триває своя історія боротьби за життя.
Вальдемар Надіжко почав виконувати обов’язки головного лікаря у вересні минулого року, і тоді лікарня отримала шанс на оновлення. Принаймні такі надії на нього покладала велика частина колективу. Інша ж — навпаки. Його призначення спричинило скандал і викликало обурення у тих, хто не хотів приймати «нетутешнього» — він, мовляв, гінеколог, а не педіатр. Хоча на той час Вальдемар Надіжко уже мав кілька років менеджерського досвіду — працював у департаменті охорони здоров’я. Через два тижні роботи Вальдемар організував таємне голосування працівників лікарні: 496 висловили довіру йому, а 70 проголосували за опонента.
А вже за кілька місяців життя в «Охматдиті» помітно пожвавилося: сюди приїжджали американські медики, котрі оглянули більш як сотню дітей та зробили операції 38-м, ще й поділившись таким чином досвідом з українськими колегами, розпочалася ініціатива «Розфарбуй лікарню», а ще клініка домоглася отримання дорогих сучасних апаратів та зібрала немалі кошти завдяки організації мистецького благодійного аукціону «Серце дитини». У грудні, якраз напередодні втілення цих проектів, ми й потрапили до лікарні.
Чому плачуть діти
«Охматдит» розташований на вулиці Лисенка. Красива монументальна будівля, зведена у 30-х роках у стилі польського функціоналізму, стоїть на рясно вкритому деревами узвишші. А всередині — геть інакша картина. Лабіринт довжелезних коридорів із сірими побляклими стінами справляє гнітюче враження. Він, певно, ще довго сниться дітям у нічних кошмарах. Утім, так не всюди.
Головлікар Вальдемар Надіжко, високий та статечний чоловік, упевненими кроками веде нас у відділення, де завідувачка першою вирішила розфарбувати стіни. Дещо незграбні картинки з диснеївських мультиків навіюють геть інший настрій. Тепер практику художнього розфарбування стін, уже більш системну й концептуальну, підхопила вся лікарня.
— У маніпуляційній, там, де дітям роблять уколи, будемо розфарбовувати стелю. Дитинка собі лягає — і бачить не білу стелю з нервово блимаючою лампочкою, а різні малюнки. То важливо. Щоб не було у дітей гнітючих спогадів про лікарню з облупленими стінами, а було трохи веселіше, — пояснює Вальдемар.
У педіатричному відділенні дитячий плач лунає тлом. Тут перебувають малюки від народження до трьох років, з найрізноманітнішим спектром хвороб та патологій.
— Іди сюди, моя пташко! — завідувачка відділення Оксана Кроляк бере на руки місячне немовля. — Вчора шість годин в інтернеті провела — не дурно! Знайшла тобі хворобу.
— І яка? — схвильовано питає мати дитинчати.
— Складна. Але то вже добре, що знаємо. Не журися. Мені вже стало веселіше.
— Ну як вам веселіше, то й мені, — мати трохи розгублена.
— От не може твоя дитина на якусь відому хворобу занедужати! Треба ж на якусь болячку невідому, — усміхається завідувачка.
Тут намагаються частіше жартувати, хоча це не завжди легко. Пані Оксана каже, у педіатричному відділенні зіштовхуються з проблемами діагностики — більшість хвороб вони розпізнати можуть, а от з рідкісними — складніше. Ще більше клопотів — з фінансуванням на медикаменти.
— 16 гривень на добу з бюджету дають! Це коли флакончик найдешевшого антибіотику коштує 50! Цих 16 гривень хіба на три шприци вистачить, — знизує плечима пані Оксана. — Ось чому журяться лікарі і сердяться батьки. Діагноз ставимо — і тут же даємо батькам перелік необхідних медикаментів. Обурюються, чому в нас нічого немає. Ну а що ми?!
— Як ви це витримуєте?
— На ентузіазмі. І діти нас надихають. Може, вас нервує отой плач, але мене — ні. Відкриті душі в наших дітей, — переглядаються із Вальдемаром.
16 гривень на добу з бюджету дають! Це коли флакончик найдешевшого антибіотику коштує 50! Цих 16 гривень хіба на три шприци вистачить
Палата, у якій ми спілкуємось, не нова, але вигляд має більш-менш пристойний. Щось у педіатричному відділенні лишилося з часів заснування лікарні, більшість устаткування — із 70-80-х років. Водночас деякі палати відремонтовані зовсім нещодавно, за рахунок коштів з іноземних фондів. Зокрема з цього відділення свою меценатську діяльність розпочав відомий у Західній Україні благодійник Роберт Готц.
— Погляньте на цю лікарню, — Вальдемар розводить руки. — Все, що тут є, переважно зроблене зусиллями лікарів. Лікарі самі шукають друзів, спонсорів, благодійників, міжнародні фонди. Якби всі лікарі були такими принциповими, як деякі, що кажуть склавши руки: «Я працюю в державній установі, тому нехай держава мене всім і забезпечує», то це була би не лікарня…
— А бомжарня! — випалює перед лікарем завідувачка.
— Ну… Купка будівельного сміття, на якому би квіточки росли, то точно, — поправляє її лікар.
— А нам тут усе болить. І коли якась мама каже, що в нас погана постіль, то я думаю, що то моя особиста провина, — не вгамується пані Оксана.
Її завзятість явно до вподоби керівнику:
— Хотілося б, щоби у нас було більше подібних до нас завідувачів.
— Та я вже на пенсію хочу…
— Будьмо відверті, — підбадьорює завідувачку Вальдемар, — ймовірності, що ви доживете до пенсії, мало.
В його виконанні фірмовий лікарський цинізм звучить особливо: по-доброму та обнадійливо.
— Дякую тобі, рідненький! На зло тобі доживу! — сміється пані Світлана.
Враження таке, ніби з багатьма лікарями Вальдемар уже давній друг.
Про що мріють лікарі
Триває операція. Зосереджені лікарі крутяться довкола операційного столу. На підлозі з-під нього визирають дитячі сандалі. Спостерігаю за процесом із монітора у сусідній кімнаті. Так наочно тут можуть вчитися студенти та молоді лікарі. І саме такий вигляд, у розумінні хірурга Андрія Дворакевича, повинна мати сучасна клініка. Як в американських серіалах.
— Якою була операційна раніше, можете побачити на фотографіях. Сюди могли горобці залітати знадвору, штукатурка падала, пліснява на стінах. Півроку жив тут, щоби зробити цю операційну. Реально — жив. Бо я хотів, аби все спрацювало. Тепер тут у нас — зразок європейської медицини і гордість лікарні, — розповідає Андрій, поправляючи окуляри.
З особливою пристрастю лікар розказує про ендоскопічну хірургію. З її допомогою можна видалити апендикс або провести цілу низку інших операцій без розрізу, зробивши лише два-три отвори у необхідному місці.
«Охматдит» став першою інституцією в Україні, що почала використовувати ендоскопічну хірургію в лікуванні дітей. Андрієві болить, що таких операцій досі не проводять системно по всій країні.
— Коли таким чином вирізати апендицит, дитина може піти додому в той самий день. І я вже десять років добиваюся, щоб ці операції стали нормою. Але хтось не вміє їх проводити, а держава не ставить такої вимоги.
Неподалік операційної Андрій Дворакевич спроектував тренажер, аби лікарі могли практикуватися у роботі з ендоскопом. Навчати інших, каже, одне з його покликань. Сам він проходив стажування в Польщі, Австрії, Франції, США, а вже після — викладав для іноземних студентів у Львівському медичному університеті. Утім, зізнається, надихнути до самоосвіти колег йому вдається нечасто.
— Їх влаштовує заробити пару гривень і піти додому. Це страшно, бо потенційними пацієнтами є всі ми: наші діти, наші внуки.
Кілька років тому Андрієві вдалося отримати можливість для десятьох лікарів щороку стажуватися у Штатах коштом американської сторони. Але його старші колеги відмовлялися від цих поїздок. На запитання «чому?» — розводить руками.
— Вони дали мені колись розуміння традиційної хірургії, це правда. Але вони не хочуть вчитися далі. Здавалося б, то їхня особиста справа, але ж вони мають розуміти, що кінцево шкодять пацієнту. Тепер ми робимо ставку на молодих.
Актова зала лікарні зараз має не надто урочистий вигляд — старі подерті сидіння, стіни давно нефарбовані. Але вже невдовзі завдяки отриманому гранту тут облаштують відеотрансляцію з усіх операційних. Хочуть устигнути до приїзду американського контингенту медиків. Такої системи досі не було в жодній українській лікарні.
— Студент може прийти, побачити операцію й почути, як свої дії коментують лікарі, обговорити це. У нас хірургію як вчать — із книжок. То так само, як вчитися їздити на машині, винятково читаючи правила дорожнього руху, — зауважує Андрій.
За операціями завдяки телемедичній мережі зможуть слідкувати й лікарі з інших міст України.
Має Андрій Дворакевич іще одну мрію — запровадити в Україні роботичні операції. Це коли лікар дистанційно керує роботом, який безпечно проводить усі необхідні хірургічні втручання.
Здавалось би, нереально. Але він уже домовляється про те, аби лікарня отримала з Америки робота першого покоління.
Комунізму в окремому селі не побудуєш
Темно. Навпомацки спускаємось сходами. Вальдемар зауважує, що досі не вкрутили лампочки.
— Лікарня у нас на 420 ліжок. І працює 950 медичних працівників. Це величезна структура, і в господарці, яка має її всю покрити, працює лише троє робітників. І то такі… — підбирає слово, — залежні від алкоголю. Від того всі проблеми. Зарплата робітника — 1300 гривень, тож ніхто за такі гроші не горить бажанням працювати.
Каже, комунізму в окремо взятому селі не побудуєш. Мовляв, хоча зараз ніхто від держави нічого не чекає, але вирішити ключові проблеми можна лише через зміну системи охорони здоров’я.
— У нас є близько 40 хірургів. Коли ми цю кількість озвучуємо в європейських чи американських країнах, то там на нас дивляться як на неадекватів. Тому що нам достатньо не 40 хірургів, а чотири, з достойною державною оплатою. Якби держава ті кошти, які платить 40 лікарям, дала чотирьом? Вони би тут днювали й ночували, знаючи, що мають хорошу державну зарплатню. А не так, як нині, коли вони мають операцію раз на тиждень і пильнують не за пацієнтами, а за газетою в руках.
У нас є близько 40 хірургів. Коли ми цю кількість озвучуємо в європейських чи американських країнах, то там на нас дивляться як на неадекватів
Але реальних важелів впливу на кадри в головного лікаря нема. За словами Вальдемара, якщо звільнити лікаря, то він у 99,99% випадків зможе поновитися на роботу — «діє або презумпція невинуватості, або презумпція вічного зла адміністрації». Те саме з ліжками — лікарня їх стільки не потребує, але досі діє дивний принцип фінансування не на пацієнта, а на ліжко. Тому лікарі, для того, аби їхнє відділення було заповнене і мало фінансування, кладуть на стаціонар людей з нежитем.
Під час прогулянки лікарнею з’ясовують й інші охматдитівські проблеми. Будівля лікарні — пам’ятка архітектури, тому вікна 30-х років не можна замінити, а лише реставрувати (реставрація одного вікна коштує як кілька нових металопластикових), а в палатах можна вести лише поточні ремонти. Як пояснює Вальдемар, це коли «малюють пензликом та заклеюють пластирем стіни». Для капітального ремонту доводиться рік чи два чекати рішення санстанції. Тому всі спроби якісно та швидко навести лад у лікарні завжди матимуть кримінальний характер.
Говоримо й про інший кримінал, який трапляється в українських лікарнях повсюдно, — корупцію.
— Якщо пацієнта ставлять перед фактом, мовляв, або гроші, або лікувати не буду, — за це треба карати не жорстко, а жорстоко. Це ганебність остання, — каже Вальдемар. — Але якщо пацієнт після добре виконаної операції приходить і віддячує лікарю, я то не вважаю абсолютно ганебним. Коли це з доброї волі пацієнта, а не з ініціативи лікаря, може, це й побутова корупція, але я не назву то жодним поганим словом.
Середня зарплатня лікаря сьогодні — дві з лишком тисячі гривень. Стільки, скажімо, отримує хірург найвищої кваліфікації, який щодня працює в операційній.
— То є абсурд, ідіотизм повний! Ось так ми разом з вами і живемо. І допоки в державі не буде змін, ми можемо на собі сорочки рвати, кричати, з прапорами ходити, але толку не буде!
Як виконувач обов’язків головного лікаря Надіжко отримує чотири тисячі гривень. Він не залишив своєї акушерської практики в пологовому будинку, але каже, що поєднувати дві роботи йому стає дедалі важче.
Не втратити Надіжка
— Пам’ятаєте, коли у 90-ті роки ще працювали совєтські гастрономи, але вже почали з’являтися супермаркети? — раптом питає Вальдемар, поки ми йдемо до його кабінету. Відповіді не чекає. — У гастрономах стояли цьоці у високих капелюхах, обов’язково з такими губами червоними, великими, аж до самого носа. І на тебе дивилися, мол, що ти сюди прийшов? Ще й гаркали на прощання. Ніби ти їм чимось зобов’язаний. А паралельно з’являлися супермаркети, де клієнта питали: «Що то має бути? Що вам підказати?». Так от, лікарні у нас в країні досі працюють за принципом совдепівських гастрономів, — переступає поріг свого кабінету.
Сідає у крісло, але, здається, йому там геть некомфортно. Схоже, він постійно потребує руху. Надіжко уже пройшов крізь численні жорна бюрократії на шляху до посади головного лікаря, але, зізнається, зараз ініціативи щодо свого просування не проявляє. І хоча як управлінець департаменту охорони здоров’я він добре уявляв діяльність «Охматдиту», опинившись всередині все одно був сумно вражений.
Пригадує, як непросто було поладнати зі значною частиною колективу — у перші тижні роботи він не сидів на місці, а особисто обійшов усі відділення та господарку, розмовляв ледь не з кожним співробітником. Але опір відчуває й донині.
— Є досить активний супротив, який іде в основному від консервативної групи лікарів. Тому що є люди, які хочуть і далі працювати в махровому совєцькому режимі, щоб усе йшло по накатаному. А тут Надіжко звалився як сніг на голову. Мене ніби у казан із киплячою смолою закинули. Для себе я ще не вирішив остаточно, чи воно мені треба.
— І що, ви змогли би покинути те, що вже розпочали тут? — питаю.
— Звісно, я маю моральне зобов’язання за ті проекти, які запланував і розпочав. Їх я маю відбути на найвищому рівні. А якщо назагал — якби я не відчував супротиву, було б простіше. Але це постійне поливання брудом… Не хочу бути жертвою. Якби я чітко бачив світло в кінці тунелю, що за рік-два-п’ять щось зміниться, схилив би голову й працював. Але я його не бачу. Я не готовий до безглуздої жертовності перед системою.
Вальдемар переконаний — в українських лікарнях головні лікарі досі лишаються розхідним матеріалом для влади. І розповідає історію про львівського лікаря Олеся Миндюка, який у 90-х самотужки переобладнав колишню обкомівську лікарню в одну з найпрогресивніших на той час українських клінік. У народі її називають «чорнобильською», бо там лікували онкохворих дітей. А вже 2011 року він покінчив життя самогубством, пустивши собі кров у власному кабінеті. Кажуть, йому поставили такі умови, яких виконати не міг. «Це мій протест проти цієї блядської системи», — написав Олесь Миндюк у передсмертній записці.
Вальдемар Надіжко не справляє враження людини, яка так просто здається.
