Ірина Ігнатенко — дослідниця традиційної народної культури українців, письменниця, видавчиня, етнологиня, викладачка історичного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка. Завдяки її книгам сучасні українки і українці можуть пізнати життя предків без прикрас і довідатися про давні звичаї, вірування та ритуали.
В інтерв’ю для The Ukrainians культурологиня розповіла, як наважилася досліджувати табуйовані теми, якими колись були стандарти краси, що очікували від шлюбу та чи завжди щасливим був ідеальний життєвий сценарій наших прапрабабусь.
Як почали досліджувати тему тілесності й сексуальності у традиційній культурі українців?
Ця тема сама знайшла мене. В аспірантурі Київського університету імені Тараса Шевченка займалася науковою роботою — «Народна медицина, знахарство, традиційні методи лікування». Так почалися великі експедиції на північ України. Цей регіон специфічний своєю законсервованістю, природним середовищем та архаїкою.
Коли я говорила з жінками про народну медицину, вони не тільки відповідали на підготовлені питання. Багато з них просто хотіли поговорити про життя і розповісти те, що їм наболіло. Моїми респондентками були 70-90-річні бабусі. Вони часто говорили про молоді роки: як дівували, любили, втрачали цноту, вагітніли, народжували. Спочатку слухала їх із ввічливості, а потім стало цікаво самій. У мене прокинувся дослідницький інтерес. Я зрозуміла, що є напрям в історичній науці, який абсолютно не досліджений, — про те, як тілесність впливала на життя жінки.
Спочатку мала сумніви, чи братися за цю тематику. Коли я захистила дисертацію, мені було 25 років. Досвідченіші науковці, які намагалися порушити це питання, зіткнулися з великими перепонами, осудом, нерозумінням. Публікувати їхні роботи не хотіли. Навіщо говорити про міфологію місячних або про таку традицію, як вечорниці, після якої багато дівчат ставали покритками? Це не патріотично. Це те, про що краще мовчати.
Потрібно було писати, що всі — цнотливі, виходили заміж по любові, а діти були бажані. Це брехня, і у мене були вагомі докази — розповіді жінок
Я постала перед вибором: залишити все, як є, і досліджувати якусь зручну тему чи розібратися в цій. Спершу вибрала перший варіант і через це дуже кепсько почувалася. Після прийнятого рішення мені стало легше. Це дійсно була моя тема, з якою мені таланило. Визначні люди говорять, що ти станеш успішним тоді, коли справа стане пристрастю твого життя. Я відчула, що моя місія — розповісти людям правду, тому пішла в народ: виступала в музеях, в бібліотеках, на фестивалях і паралельно публікувалася. Аудиторія мені не завжди була знайома, але я зрозуміла, що майже в кожному, особливо в старших жінках, мої розповіді знаходили відгомін.
Ви говорите, що це був абсолютно недосліджений напрям, та все ж мали бути джерела, на які ви спиралися?
Ніхто про це не говорив, прямо не обговорював. Антрополог та соціолог Ігор Кон писав про те, що в радянській енциклопедії табу стосувалося тіла, навіть у мистецтві або філософії. Із науковців, що порушували цю тему, могли кепкувати. Яка може бути наука про те, хто з ким спав, хто кому зраджував і як втрачав цноту? У радянський час фізіологічні процеси взагалі не мали ніякого історичного чи культурного значення.
У середині 19 – на початку 20 століття багато наук почали формуватися, у тому числі і етнологія. Україна була розділена між Австро-Угорською та Російською імперіями. Наші інтелектуали, патріоти ходили в народ, проводили опитування, але в основному цікавилися народним духом. Були дослідники, які розуміли важливість фіксації та інтерпретації сороміцького фольклору. Вони записували сороміцькі пісні, обряди і намагалися їх проаналізувати та порівняти з традиціями інших народів. Можна згадати відомого етнолога, антрополога, професора Федора Вовка. Завдячуючи йому та іншим подвижникам, ми трохи знаємо цю тему. Якраз їхні роботи стали основою моїх досліджень.
Про що саме розповідали жінки? На які табуйовані теми охоче спілкувалися?
Говорили про жіночу фізіологію, наприклад, про менструацію. У той час не було засобів гігієни, які ми маємо зараз. Коли у дівчинки з’являлися місячні, на неї накладався ряд обмежень, правил. Не дозволяли ходити в церкву, на хрестини, квасити капусту або огірки. Через цю особливість жіночого організму жінку називали нечистою. Мені здається, що тут не потрібно шукати якихось аналогій. Під час менструації її натільна сорочка справді була у плямах крові. Дорослі жінки цього не соромилися. Діти могли побачити у матері на сорочці плями і подумати, що вона порізала ногу. На це не звертали уваги. Мами або бабусі розповідали про місячні, коли це по факту траплялося. Для дівчини це був стрес. Їй здавалося, що вона помирає. Вже потім її заспокоювали і говорили, що так у всіх жінок.
Респондентки також розповідали про аборти. У сім’ях було дуже багато дітей. Народжували стільки, скільки Бог давав. Довгий час надійних засобів контрацепції не існувало, а якщо якісь були, то природного або магічного походження. Наприклад, жінки пили відвари з трав. Вважалося, що сильний настій материнки або лушпиння з цибулі спричиняє природний викидень. Якщо жінка знала, що завагітніла, але не хотіла дитини, то на ранніх термінах робила те, що не дозволено: фізично себе навантажувала, стрибала з лави, сильно перев’язувала живіт рушником. Відомий такий спосіб аборту, як викручування веретеном або гусячим пером. Майже всі жінки говорили, що таких абортів не робили. Це були одиничні випадки, які зазвичай закінчувалися трагічно. Жінка помирала, а її діти ставали сиротами. Більше того, вважалося, що це протиприродно і грішно, тож церква і суспільство за таке засуджували. Жінки боялися ризикувати, тому їм було простіше народити.
Як стосовно шлюбу? Коли і за яких умов дівчата мали вийти заміж?
Дівчатам можна було виходити заміж орієнтовно з 15-16 років. Це якраз той період (фертильний вік) в житті жінки, коли вона вже здатна виносити й народити дитину. Часу на роздуми було мало — 2-4 роки. Після 20 дівчину вважали старою дівою.
Шлюб мав бути вигідним для роду. Це зараз ми говоримо про індивідуальність, раніше мислили іншими критеріями.
Якщо родина твій вибір схвалювала, то добре, якщо ні, то вибачай
Останнє слово було за батьками. Відомі випадки, коли парубок уподобав собі одну наречену, приходив зі сватами до неї, а їм пропонували іншу доньку. Досить часто старости погоджувалися, бо не було великої різниці, чи це Катерина, чи Горпина, якщо вона з того самого роду.
В українському фольклорі багато пісень про нещасливу долю молодих, яких розлучили. Коли ти не одружений, ти повністю залежний від батьків і зароблене вкладаєш у їхнє господарство. Раніше отримати незалежність можна було лише шляхом укладання шлюбу. Коли молоді одружувалися, то батьки дівчині давали придане, наприклад, гроші, худобу, хатній реманент, одяг, а хлопцеві виділяли землю. Після весілля наречений забирав дружину жити до себе. Протягом року батьки намагалися побудувати дітям хату, тож вони ставали повноцінними господарями. Якщо молоді не побралися і жили у батьків, суспільство їх цуралося. Хлопці не мали права голосу на чоловічих громадах, де вирішували питання села. Дівчата не могли займатися готуванням до обрядів. Родини їх не запрошували, вважали, що вони не щасливі і своєю присутністю запрограмують наречених або новонароджену дитину на негатив.
Траплялися випадки, коли не дівчина переходила в хату нареченого, а він до неї, ставши приймаком. Більше того — хлопець мав одружитися з дівчиною, молодшою за нього або такого ж віку. Якщо жінка старша, то вважали, що це «підриває» патріархат. Чоловік мав домінувати.
Чи було таке, що виходили заміж по любові?
Було. Українці ставилися з повагою до любові, але це не було головним. Основна причина укладання шлюбу — гроші. Ніхто не хотів злиднів. Особливо тяжко велося сиротам. Їх могли взяти на виховання в іншу родину, але вони були не рідними дітьми, тому навряд могли щось успадкувати. Зазвичай дівчата ставали наймичками. Ми знаємо, що це один з образів нещасливої долі. Хіба життя могло скластися інакше, якщо дівчина була дуже гарною.
У деяких регіонах обов’язковими були вечорниці. Їх організовували 14 жовтня, на Покрови. Тоді врожай вже зібрали і роботи поменшало. Цей період також вважали сприятливим для справляння весіль. Для вечорниць винаймали пусту хату або ту, у якій жила старенька вдова чи бездітне подружжя. Дівчата її облаштовували, а хлопці збиралися у ватаги і приходили до них. На вечорницях молодь могла познайомитися, потанцювати. До речі, українські народні танці досить еротичні і передбачають обмін партнерами. Молоді могли відчувати, як їм поруч з дівчиною чи хлопцем. Такі гуляння схвалювала народна культура. В той же час, дівчині забороняли довго розмовляти з хлопцем. Деколи можна було постояти поруч в неділю після служби, де збиралася вся громада.
Спільна ночівля в теорії була такою: погуляли, посміялися, лягли спати, а зранку пішли додому. Очевидно, що ці жарти, сміх, збудження призводили до того, що дівчата могли втратити цноту.
Чи траплялося таке, що дівчина не розуміла, як вона завагітніла, адже про це не говорили у сім’ях?
Є таке видання, яке вийшло у Львові на початку 20 століття, — «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу», авторства Марка Грушевського та академіка Зенона Кузелі. Три роки тому я перевидала цю працю у двох томах, які рекомендую прочитати. Це українська камасутра. У ній багато про інтим і втрату цноти з перших вуст. Там є такий сюжет: дівчина завагітніла і не знала про це. Батько почав її бити, лаяти, питати, з ким вона нагуляла байстрюка, а вона стояла навколішки і клялася, що невинна, а тільки гралася в притули. Можна зробити висновок, що ця забавка переходила у сексуальний акт. Дівчата вагітніли і навіть не розуміли, яким чином. Деякі хлопці навіть обдурювали їх. З одного боку, дівчині треба було себе берегти, з іншого — їй ніхто не пояснював, як це зробити. Тема була настільки табуйована. Дізнатися щось могли хіба в старших.
Багато моїх інформаторок казали: як добре, що про це говорять зараз. Я була здивована, що українські бабусі — за статеве виховання
Що було з дівчиною, яка народила поза шлюбом? Чи могло її щось врятувати?
У традиційній культурі такий розвиток життєвого сценарію — трагедія для жінки, фактично кінець її нормального життя. Вона потрапляла на соціальний маргінес, з неї глузували, обзивали гулящою. Найкращим варіантом тоді було — вийти заміж за старого вдівця, який витягне її з болота неслави.
Які весільні обряди були в українців, про які ми мало знаємо?
Мало говорять про обряд «комора» — це привселюдна перевірка нареченої на цноту. Його проводили у неділю ввечері на території молодого, куди приходили лише дорослі. Коморою служила нежила господарча споруда, де зберігали зерно, реманент. У ній стелили імпровізовану постіль, клали солому, рядно, простирадла. Для дорослих ця традиція була веселою, адже вони вже жили статевим життям. Для молодих — свого роду випробуванням. Наречена мала довести, що цнотлива і зберегла свій віночок, квіточку, калину. Нареченому треба було показати свою чоловічу потенцію, що він може ту квіточку «добути». Перед обрядом дівчину перевіряли, чи вона не заховала якогось гострого предмета, щоб не проколоти себе і не замастити кров’ю простирадло. Інколи оглядали навіть нареченого, на випадок, якщо пара була в змові. Під сороміцькі пісні молодих проводжали та чекали на результати. Через пісню, жартома молодим проводили інструктаж, як вони мають провести першу шлюбну ніч.
Молодим давали пів години. Коли час спливав, а вони не виходили, гості починали стукати, питати, іноді могли заходити і дивитися. Звичайно, що при такій напрузі не кожен чоловік міг розслабитися, тому траплялися випадки, коли нареченого мусив замінити старший дружко. Це мав бути обов’язково його кровний родич. Люди тоді жили колективом і родом. Індивідуальність не була важливою. У такому випадку не принципово, хто дефлорує цю дівчину, чи це Іван, чи Степан, якщо вони з одного роду. Звичайно, виникало питання, як це потім впливало на життя молодого подружжя. У фондах Інституту рукопису я знайшла величезну статтю професора Олександра Кістяківського, який цікавився різними правопорушеннями. У його дослідженні на 20 сторінок було розписано, у яких випадках нареченого, так би мовити, заміняли. Це могло спричинити до ускладнень із жіночим здоров’ям, але ніхто не думав, що відчувала дівчина. Треба було провести обряд. Вважалося, що кров молодої позитивно вплине на рід, принесе всілякі гаразди: приплід худоби, врожай на полі. Відкласти «комору» на потім не можна було. Весілля — це важливий перехідний період, коли треба було зробити всі важливі обряди вчасно.
Що ставалося з дівчиною і її шлюбом, якщо виявилося, що вона не цнотлива?
Дівчину соромили, ганьбили, могли співати сороміцьких принизливих пісень, навіть надягати ярмо, у яке впрягали худобу, і цим всіляко демонструвати, що вона не змогла себе стримати. Така дівчина вважалася дуже небезпечною. Її виводили з комори із закритими очима. Якщо вона подивиться на свекруху, то та до року помре, тому перший погляд мав бути спрямованим на сухе дерево. Інколи рідні матері могли її сильно бити. Жіноча жорстокість у таких випадках перевищувала чоловічу. Це був сором не тільки для дівчини, а й для її батьків.
Проте це не призводило до розлучення. Я читала, що в Азербайджані була така традиція, яка називалася червоне яблуко. Вона подібна до нашої комори, але фінал був іншим. Якщо доказів цнотливості дівчини не було або їх вважали сумнівними, то її повертали батькам, шлюб анулювався. Вона була знеславлена і жила сама все життя. В Україні все ж була якась демократія і толерантність. Шлюб закріплював інший обряд, який був до комори. Він називався посаг. Під іконами ставили лави, молодих садили на кожух і співали ритуальні пісні. Після посагу пара — чоловік і жінка. Якщо дівчина була визнана «нечесною», то це був привід для глузування, докорів, поганого ставлення в майбутньому, але це не призводило до розлучення.
Як могли розлучитися? Наскільки складним був цей процес?
В Україні шлюб вважався довічним. Розлучення було довготривалим, клопітким процесом, який міг тривати роками. Якщо чоловік б’є жінку або їй зраджує — це не причина для розриву, а просто сімейні проблеми, які треба вирішувати. Серйозна підстава для розлучення, якщо хтось із подружжя йшов у монастир, страждав на психічну хворобу або ж чоловік був безплідним і жінка могла це довести. Деякі селяни укладали громадянські шлюби. Їх практикували не серед молоді, а серед людей, які вже були одружені. Наприклад, чоловік з жінкою не могли жити разом, і в іншій сім’ї була така ж ситуація, тоді вони мінялися партнерами. Народна культура дивилася на це крізь пальці, а світська і релігійна була категорично проти. Якщо в цьому шлюбі народжувалися діти, вони не мали ніяких прав. Майно отримували нащадки, які були в офіційному шлюбі. Інколи втручалася церква, священник міг насильно повертати жінку і чоловіка в родину.
Треба було жити з тим, з ким вигідно. Не можна сказати, що не було кохання і щасливих сімей, але ми не можемо сказати, що все було гладко і по любові. Багато пар просто терпіли одне одного. Чоловіки могли заводити коханок. Жінка могла знати про це, але нічого зробити не могла. По-перше, це не було причиною для розлучення, по-друге, вона теж не хотіла залишитися самотньою, бо тоді вся робота по господарству лягала на її плечі. Формулювання «мудра жінка» — це про дружину, яка не помічає чоловічих зрад.
А як ставилися до молодих вдів?
Молодою вдовою вважалася дівчина, яка вийшла заміж і до 40 років втратила чоловіка. Коли жінка залишалася сама, то ставала незахищеною відносно інших чоловіків. Вдови частіше зазнавали насилля, ставали жертвами, але нікому не могли пожалітися, якщо їх, до прикладу, зґвалтували або до них чіплявся сусід. Суспільство вважало, що жінка сама його спровокувала. Такій жінці вже не було чого втрачати, адже вона почала жити статевим життям і мала дітей. З іншого боку — їй хотілося любові. Вона не могла реалізувати фізичні і сексуальні потреби свого тіла, бо секс був заборонений поза шлюбом і вважався гріховним. Шансів вийти заміж вдруге майже не було. Теоретично культура це підтримувала і була тільки «за», якщо вдова знайде чоловіка, але практично це було складно. Вона могла побратися з чоловіком такого ж віку лише у випадку, коли у нього померла молода дружина. Вдова не могла жити з молодшим за віком хлопцем, бо якщо вона старша, то це означало, що розумніша, досвідченіша, бита життям і буде ним керувати. Суспільство не дозволило б їм укласти шлюб, навіть за спільним бажанням.
В українському фольклорі багато переказів про те, що стається з овдовілою молодою жінкою. Вона доводить себе до такої істерії, що вночі до неї прилітає змій в образі її чоловіка. Вона починає марніти, худнути. Якщо не відігнати цього злого духа, то вона помре. З цим питанням я навіть зверталася до професора, сексопатолога Миколи Бойка. Я його запитала, чи реально таке могло траплятися. І він сказав, що так, адже тіло жінки було молодим, вона знала, що таке інтимне життя, але не могла задовольнити свої бажання. Це могло спровокувати психічні розлади. Цікаво, що записів того, як чоловік сходить з розуму, коли його жінка помирає, немає. Є така приказка: «Тато маму поховає — і за другу пошукає». Чоловіку знайти пару було легше. Він був досвідченим, мав своє майно. Дівчині вийти за нього заміж було навіть вигідніше, ніж за парубка.
Якими ж були стандарти краси століття тому?
Для молоді краса мала велике значення. Вони милувалися нею, прославляли, але для батьків це було не головне під час укладання шлюбу. Вони розуміли, що краса скороминуча, особливо коли ти з 4 ранку до пізньої ночі гаруєш на полі. Тоді не було ніяких кремів, спа-салонів, рано з’являлися зморшки.
Старими вважали вже 40-річних. Якщо народжували після 40, з цього кепкували. Дітей називали «бабичами»
Це не було занадто трагічно, але з такого подружжя насміхалися — «старі все ніяк не можуть вгомонитися». Вважалося, що в такий вік треба не тільки статеве життя припиняти, а й спати дідові з бабою — сором. Вони мали вже передавати традиції, звичаї, мудрість, контролювати суспільство. Хоча були випадки, коли народжували після 50 чи 60. З іншого боку, можливо, жінкам вже й не хотілося сексуальної близькості. Вони були щасливі, що своє «відпрацювали» і тепер можуть зайнятися «кар’єрою». Баби мали найвищий соціальний статус.
Які стереотипи щодо жінок і їхнього соціального призначення продовжують жити в суспільстві і як їх позбутися?
Якщо ми говоримо про традиційне суспільство, то там наперед був розписаний ідеальний життєвий сценарій. Жінка мала до 18 вийти заміж, а уже через рік народити дітей. Що більше вона народжувала, то краще. Завжди материнство возвеличувалося. Ніхто не питав, як воно давалося і чи хоче цього дівчина. Будь-які аномалії, відхилення у зовнішності і способі життя вважали неправильними. Навіть померти треба було вчасно. Якщо ти живеш більше ста років, вважалося, що це не нормально.
У сучасному суспільстві трапляються ті ж упередження. Якщо дівчина до певного віку незаміжня, це викликає підозри або розмови серед родичів чи батьків. Про це мені розповідали і мої студентки. Особливо це залишається актуальним у маленьких містечках і селах. Відчуття того, що ти нормальна, якщо заміжня, досі тримає багатьох жінок у руйнівних, нещасливих шлюбах.
Як позбутися? Мені здається, коли дівчина стає матеріально і економічно незалежною, вона перестає зважати на думку інших. Раніше жінка могла стати корисною суспільству, якщо народить дітей. Якщо у чоловіка не було нащадків, то це не підривало його маскулінності. Він міг проявити себе в інших сферах. Жінка — ні. Якщо пара була бездітною, то винуватили дружину, хоча причиною могло бути і чоловіче безпліддя.
Зараз світ змінився. І коли ти успішна, то суспільство схвально ставиться до тебе, але все одно очікує. Норма — гетеросексуальний шлюб з дітьми. Зараз поблажливіше і толерантніше ставляться до жінки, але думка соціуму продовжує бути важливою. Вона впливає на нашу поведінку. Що більше людина стає економічно незалежною, то більше вільна у своєму виборі і рішеннях.
Які традиції, на вашу думку, було б добре зберегти?
Мені подобається традиція толока. Якщо в селі були немічні старенькі, то громада збиралася і приходила їм допомогти: зорати поле, просапувати, посадити город, полагодити хату. Це хороша традиція взаємодопомоги, яка продовжує жити. Наприклад, зараз з’явилося багато небайдужих волонтерів, які допомагають військовим на сході. Це та ж сама толока, яка допомагає українцям не втратити свою ідентичність і не розчинитися в інших культурах.
Які теми плануєте досліджувати далі?
Я чекаю на вказівки долі. Точно хочу доповнити книгу «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», додати туди нові розділи. Вона перевидавалася вже чотири рази, останній раз вийшла накладом у 10 тисяч примірників. Це багато навіть для художньої літератури, тим паче — для наукової, історико-етнографічної. Якщо люди купують, то це означає, що воно того варте. Тема жіночого тіла стала мені дуже рідною. Як жінка, я її відчуваю і можу донести. Мрію видати книгу англійською. Моя мета — вивести і розповісти про українську жінку, її сексуальність і тілесність світові.
Мене дуже підтримують читачі. Їхні схвальні відгуки допомагають. Люди можуть писати в месенджері, залишати коментарі на сайтах, в інтернеті. Від університету я не отримувала ніяких нагород чи преференцій. Я — звичайна викладачка, як і всі, але відчуваю народну любов. Ті, хто читали мої дослідження, говорили, що це було їм цікаво і корисно. Інколи дуже втомлююся, відчуваю себе виснаженою, без сил, але коли люди запитують, чи вийде нова книжка і де можна її буде придбати, це мотивує. Розумію, що в цьому моє покликання. Я маю доступ до ресурсів, і якщо мої дослідження допоможуть переосмислити певні моменти, я буду щаслива.
Хочу, щоб дівчата і жінки зрозуміли, що нам зараз набагато краще. Не важливо, чи ми розлучені, чи овдовілі, маємо дітей чи ні. Ми стільки всього можемо: і працювати, де хочемо, і подорожувати, і доглядати за собою. Тому, коли здається, що життя сіре і нещасливе, оглянися назад, як жили твої прабабусі, постав себе на їхнє місце — і тоді зрозумієш, що насправді в тебе є все. Я сама так живу. Завжди акцентую увагу на тому, що маю.
[Цей текст створений стажерами The Ukrainians у рамках проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]
