Головні виклики й завдання сучасного університету — забезпечити сталий розвиток, бути адаптивним і відповідним до актуальних вимог молодої людини та ринку праці. Саме це визначає його життєздатність.
Втім, університетів, які розвиваються, не так уже й багато, бо для цього недостатньо мати столітню історію чи давні традиції.
Про історичний контекст, важливість університетської автономії та сталого розвитку університету як інституції, а також про те, що є мірилом якісної освіти, чому університети замість готувати до життя часто переховують молодих людей від безробіття, розповів Ярослав Грицак, історик, професор Українського католицького університету.
[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]
Як історик, розкажіть, де бере свій початок університет і як він розвивався?
Університет як явище має свою історичну батьківщину — католицьку Європу. Хоча є всі підстави думати, що до створення університетів ішов також ісламський світ, але чому саме там університет не відбувся — окрема дискусія. Факт залишається фактом: жодна цивілізація, окрім старої католицької Європи, не запропонувала ідеї університету. Очевидно, тут великий вплив мало богослов’я із сильним раціональним елементом. Ви не знайдете жодної іншої теології, яка доводить існування Бога, зокрема й раціональними аргументами.
Жодна цивілізація, окрім старої католицької Європи, не запропонувала ідеї університету
У католицькому світі, до якого належимо і ми, існувала концепція єзуїтських колегіумів. Ідеєю єзуїтів був порятунок душі схизматиків, які не були, на їхній погляд, добрими християнами. Відповідно, зброєю була добра освіта. Випускники колегіумів мали навернутися чи бути відкритими до католицизму.
Українці дали свою відповідь — православні братські школи, з яких згодом постала Києво-Могилянська академія. Тобто перші університети з’являються у відповідь на католицьку контрреформацію. І цікаво, що лише з різницею в 100 років з’явився перший університет на російських землях.
Але важливо розуміти, що принаймні до кінця XV століття у православному світі не було жодного університету, натомість була дуже розвинена освіта у католицькому світі. Найближчим університетом до нас був Краківський.
Тому питання: що стається з ідеєю університету, коли вона розвивається на конкретній території? Природно, вона одержавлюється, але не завжди. На Заході університети не залежали від держави, там була автономія науки. І звідси вилилася традиція академічної свободи. Натомість у православному світі цієї свободи не було, бо Церква була підпорядкована державі. Тому університет мислився як місце виховання лояльної бюрократії. Але на західних окраїнах Російської імперії було дуже багато еліти з західнохристиянського світу — католиків та протестантів. Вони не конче бачили своїх дітей чиновниками, але бачили їх конче освіченими. Важко уявити, але на початку XIX століття в самій лише Віденській освіченій окрузі було значно більше студентів, ніж у всій Російській імперії. Так що культурні різниці були і залишаються важливими.
Яка функція університету?
Є кілька функцій. По-перше, пряма, гносеологічна, завдання якої — пізнавати світ для того, щоб його змінювати, робити його кращим або хоча б терпимим.
По-друге — готувати освічену еліту, чиновників, вчителів, інженерів — без яких неможливе функціонування сучасного суспільства…
Нинішній університет повинен виконувати іншу функцію — вчити людину вчитися
По-третє, роль університету у суспільстві — це software. Що краще розвинені software, то сильніша країна. А наявність викладачів, студентів радикально змінює ландшафти міст і атмосферу в країні. Порівняйте міста університетські і неуніверситетські. Різницю між ними легко помітити неозброєним оком.
І, по-четверте, сьогодні світ такий мінливий, що годі навчити бути фахівцем. Можна допомогти розвинути навички — але це інше. Припускають, що сучасна молода людина близько десяти разів буде змінювати місце, формат, напрями праці. Тому нинішній університет повинен виконувати іншу функцію — вчити людину вчитися.
Чи повинен кожен локальний університет прагнути бути глобальним?
Так, але якщо на це має ресурси. Найбільша проблема наших університетів — їхня одержавленість. У нас немає ідеї академічної свободи, ти повинен служити державі. Крок уліво, крок управо — майже злочин. Тому чиниться дуже сильний тиск на університетське середовище. Може бути тиск непрямий: усі ці 10 тисяч документів і докумнетиків, які треба виповнити ще на вчора, і 10 тисяч державних комісій, які перевіряють, чи в тому місці стоять коми тощо. Попробуйте бути вільним за таких умов!
А з іншого боку, як не дивно, у відповідь на цей тиск університети формують революціонерів. І тут заховано певний парадокс. З одного боку, університет хоче виховувати лояльних бюрократів, а з іншого — виховує тих, хто боротиметься проти держави. Мабуть, ніде цей перадокс не був так помітний, як у пізній Російській імперії: усі терористи-народники були випускниками університетів. Те саме кажуть про єзуїтів. Богдан Хмельницький, правдоподібно, кінчив єзуїтський колегіум.
Глобальна тенденція така, що університети повинні мати свою локальну «батьківщину», свій кампус, але цей кампус має бути одночасно світовим. Для цього потрібно бути автономними, наука не може розвиватися з-під палиці. Тому глобальність означає, передовсім, автономію науки. Це створення таких умов, за яких університет зможе виконувати функцію пізнання, щоб творити кращий світ.
Глобальність означає, передовсім, автономію наук
У цьому контексті українські університети мають дуже бідний досвід. Частково це тому, що в нас університети сприймають як навчальні заклади, як училища. Натомість на Заході вони є основою для вільної академічної науки. У нас цю функцію виконує Академія наук, яка як явище існує лише у пострадянському просторі, де наука максимально відділена від викладання. В Україні за роки Незалежності ця, так би мовити, традиція бути поза наукою побільшала. Частково через те, що університети стали бізнесом.
Якщо висловлюватися метафорично, то з точки зору академічної автономії українська університетська освіта перебуває в чистилищі. Це не пекло — не Росія, але ми маємо пройти ще дуже довгий шлях, щоб досягти бодай середнього рівня Заходу, бо наразі інституційно не належимо до європейських університетів.
Чим наші університети можуть бути цікавими для світу? Що є нашою унікальністю?
Назагал українці — дуже освічена нація. За кількістю громадян, що здобули вищу освіту, ми входимо в топ-десятку країн. Зрозуміло, тут ми не говоримо про якість. Це означає, що Україна має відносно дешевих фахівців. Тому наші університети цікаві як джерело аутсорсингу працівників. Відбувається відтік мізків, і це сумна тенденція.
Ми вимагаємо якихось статичних речей від університету: високої якості, доброчесності викладачів, зацікавлених студентів і так далі. Водночас університет, оскільки це сукупність людей, є дуже динамічним за своєю природою. Як примирити ці два фактори?
Перше з другим поєднує поняття сталого розвитку, що включає в себе елемент і сталості, і динаміки. Саме сталий розвиток є найпевнішою ознакою життєздатності як окремих інституцій, так і держави загалом (таким чином розвивається приблизно 25% країн). Університети з більшими людськими та фінансовими ресурсами матимуть більше шансів стало розвиватися й бути успішними навіть без допомоги держави.
Варто зауважити, що сталий розвиток — це не 10-20 років, а 100-200. Тому суттєвою перевагою є велика традиція. В Україні під цю ознаку підпадають Харківський, Київський, Львівський університети. Але: чи разом зі столітньою історією ці університети стало розвиваються? Вони є сталими, але чи розвиваються стало — це зовсім інше питання.
Якщо говорити про вищу освіту, то роботодавці, абітурієнти та їхні батьки здебільшого вимагають якості. Чи вам не здається, що саме якість украй складно виміряти?
Є показники кількісні — вони, хоч і досить прості, та водночас сумнівні: найбільші університети не обов’язково є найкращими. Тому надійнішими є якісні ознаки. Однією з важливих ознак якості є те, як швидко і де працевлаштовуються випускники. Часто на співбесідах, переглядаючи СV потенційного кандидата, звертають увагу на його освіту. Якщо людина закінчила престижний університет, то це означає, що вона не лише має знання, а й володіє іншими навиками, має інший людський капітал, котрий видно за цінностями та культурою поведінки. Щодо науки, то не менш важливими є наукові показники, тобто наукометрія. Так, вона теж не завжди адекватно відображає реальний стан справ, та все ж це важлива ділянка.
Також можна сказати, що в Україні є добрі університети, які виграють у межах України, але програють у порівнянні з західними. Якщо не порівнювати себе з іншими, то можна досягнути певного рівня розвитку і вважати себе успішними, але ця успішність не буде адекватною і не відповідатиме реальним вимогам суспільства.
Освіта заради освіти — досі тренд в Україні?
Університетська освіта зараз стала майже загальною, так само як пару десятків років тому загальною стала середня освіта. Одна з причин: сучасні університети грають роль так званих «бебісітерів», які переховують дітей від безробіття. Ця тенденція дуже виразна. Відтак драйв стосовно вищої освіти дуже потужний. За останні 30 років відбулася величезна зміна. Коли я навчався — у 80-х роках — одиниці йшли в університет, а зараз одиниці не йдуть в університет. Змінилися також і вимоги ринку. Якщо раніше диплом був перепусткою на добру роботу, то зараз цього немає, бо ледь не кожен має вищу освіту.
Такий стан справ породжує нове явище — ринок дипломів. Тобто студенти обирають ті університети, диплом яких стане перепусткою або додатковим бонусом під час працевлаштування, а самі виші конкурують за студентів. Яким буде наступний крок — важко сказати, але, припускаю, що це мала б бути інтеграція українських вишів в університетську систему Заходу. Також я бачу ще одну позитивну зміну: якщо для студентів і викладачів 90-х років англійська мова була величезною проблемою, то зараз для більшості англійська вже не є чимось понад силу. Зокрема тому сучасне покоління є глобалізованішим.
Якщо говорити про стрімкість кар’єри, то Україна є набагато привабливішою
За понад 30 років викладання я помітив, що ті студенти, які хочуть добрих соціальних стандартів, виїжджають, а ті, які амбітні, — повертаються. Тому що на Заході вони будуть, умовно, одними з 10 000, а в Україні — одними з 10. Якщо говорити про стрімкість кар’єри, то Україна є набагато привабливішою.
Чи помічаєте ви переосмислення гуманітарної освіти? Чи все-таки ХХІ століття — це століття точних наук?
На жаль, я помічаю, що через збіг низки факторів з університетів витісняється гуманітарна складова. І це породжує в мені велику тривогу. Адже, якщо університети належним чином не розвиватимуть гуманітарних напрямів, а лише точні, то вони виховуватимуть не світоглядно сильних людей, а, без образ, технологічно розумних ідіотів, які сповна не розумітимуть сенсу й наслідків своєї праці. Без гуманітарних наук також годі розв’язати низку глобальних викликів, як-от глобальне потепління, штучний інтелект і т.п.
Очевидно, сила — у поєднанні. І зараз це розуміють на тому ж факультеті прикладних наук УКУ, де студентам IT-спеціальностей читають філософію, історію, богослов’я.
Мій улюблений історик Тоні Джадт казав студентам: якщо ви хочете бути успішними, зокрема у бізнесі, мусите взяти щонайменше два курси гуманітарних наук. Це дає інший спосіб думання про світ, можливість виходити за рамки і виховує якісно новий спосіб креативності.
Чому зараз у Європі немає політиків великого масштабу — штибу Черчилля, Аденауера чи де Голля? Тому що всі ці люди мали фундаментальну гуманітарну освіту, а отже, і зовсім інше відчуття світу, свого призначення і думали категоріями ста років. Зараз наша політична еліта думає категоріями 5-10 років — від виборів до виборів, від економічної кризи до економічної кризи.
Який головний виклик для університетів сьогодні?
Колись мешканці Кракова, щоб потрапити в найближчу оперу, їхали до Львова. Таке ж питання стоїть перед університетами. Куди може поїхати навчатись абітурієнт із Перемишля — до Краківського чи Львівського університету? Майбутнє університетів залежатиме від того, скільки фізичного простору вони зможуть покрити. Зараз у цьому контексті добрі позиції має Харківський університет, який є одним великим регіональним університетом на дуже великому просторі. Із Донецька та Чернігова будуть їхати радше до Харкова, аніж до Києва. Ця характеристика буде задавати темп конкуренції між університетами і, у певному сенсі, є вирішальною для їхнього розвитку.
