Минулої осені я почула від київської науковиці-орнітологині, що ботаніки та зоологи України плескають стоячи управлінню екології та природних ресурсів Львівської міської ради, мовляв, його працівники усе роблять правильно: садять правильні дерева, щоб там могли гніздитись потрібні птахи, не роблять шкідливу для дерев обрізку…
Керівницею управління є Олександра Сладкова, яка раніше працювала в Інституті міста, Інституті просторового розвитку і департаменті розвитку Львівської міської ради. Її діяльність і сфера зацікавлень — це громадські простори: не лише озеленення, а й загалом облаштування площ, парків, пішохідних вулиць.
У кінці 2020 року вийшла стаття про 15 найкращих в Україні урбаністичних проєктів десятиліття. Лідером там був Львів, і Олександра Сладкова робила озеленення для більшості з цих проєктів. А згадані у списку Двірцева площа і пішохідні вулиці Леся Курбаса і Руданського — це справа рук Сашиної команди.
Для цього інтерв’ю ми з Олександрою спілкувалися двічі: вперше — за місяць до повномасштабного вторгнення, але публікацію планували на весну. Коли дерева вкрилися листям, тривала війна, у Львові з’явилось багато переселенців, а кошти, заплановані містом на озеленення, пішли на інші потреби.
В інтерв’ю ми говоримо про емоційне ставлення до природи на противагу менеджерському, про цілісні екосистеми, про те, як пілотними проєктами виховувати в мешканців смак і як нині переселенці долучаються до покращення Львова.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
З чого почалося твоє зацікавлення урбаністикою і екологією?
У дитинстві мама іноді жартома називала мене «Greenpeace». Наприклад, я завжди жаліла рибу, яку ловили, тож на риболовлю мене не хотіли брати. А коли в школі у старших класах був конкурс на кшталт «Міс класу», то на питання «Як ви уявляєте свого майбутнього чоловіка?» я якось відповіла: «Він має бути добрий, розумний, щоб не смітив у лісах, не рубав дерев, не бив тварин» — уся велика зала тоді сміялася. Але я ніколи не думала, що поєднаю своє життя з цією галуззю.
Насправді я себе довго шукала. Батьки хотіли для мене престижної професії, а в той час такими були міжнародні відносини, які я й закінчила в Львівському університеті. Після того вчилася в Польщі, де Європейський Союз якраз почав вкладати кошти в інфраструктуру, — тож я бачила, як змінюються парки, з’являються нові громадські простори, будуються мости… Перед Євро-2012 Львів почав розвиватися в тому ж ключі, що й польські міста десятиліттям раніше.
І ти пішла працювати у Львівську міську раду.
Спершу в Інститут міста при міській раді. Він набирав працівників для написання грантових проєктів. Я прийшла на співбесіду з ельфійським уявленням про майбутню діяльність у місті, але вже морально побита роботодавцями в Києві, де працювала перед тим. Керівник Інституту Олександр Кобзарев запитав: «Які ваші цілі?». Я відповіла: «Мені дуже подобається, що у Львові з’явилися великі автобуси, повсюди йдуть якісь зміни — я хотіла б бути до них долученою». Думала, зараз мені скажуть: «Наївна дівчинко, йди звідси», натомість почула: «Якщо це ваша мрія, то вам до нас».
Перші два з половиною роки я писала грантові заявки на різні теми — медицина, транспорт і так далі. Щоразу працювала з керівником відповідного підрозділу і вникала в тему. Тоді я добре вивчила структуру міської ради, проблематику різних підрозділів і як працюють органи місцевого самоврядування.
І тут починається і екологія, і громадські простори, і громадські ініціативи: в той час Саша Шутюк хотів посадити на площі Галицькій два дерева і довкола них поставити круглі лавки. Коли він написав про це у фейсбуці, я подумала: Господи, це ж абсолютне добро — замість запльованого місця, де паркуються три машини, людина прагне посадити два дерева і поставити навколо них лавки. Мені здавалося, що це бозна-який проєкт, який змінить атмосферу в місті. Саша намагався вплинути на міську раду ззовні, щоб реалізувати свій задум, а мені стало ясно, що для втілення громадських ініціатив місто не має жодного механізму.
Це був 2013-й, і міська рада ще не розуміла, хто такі активісти і як можна працювати з ними.
Через рік реконструювали вулицю Городоцьку. Активісти написали звернення до міської ради — просили, щоб на оновленій Городоцькій посадили дерева. Їм не відповіли, мережі проклали так, що дерева там рости не можуть, тому досі ця вулиця дуже некомфортна. Але Саша знайшов нечисленні місця, де немає мереж, і вказав: тут можна посадити сакури.
У міській раді мене попросили організувати зустріч міського голови з активістами — пригадую, там був і Саша, і люди з «Дайте пройти», і велоактивісти тощо. Усі вони розповідали про те, як і що варто робити в місті. На тій зустрічі нам сказали: всі охочі можуть іти працювати в департамент розвитку Львівської міської ради — тоді він називався департамент Євро-2012. Пішли я і Саша Шутюк.
Ти не вчилась на природничих спеціальностях, тож, очевидно, мусила здобувати ці знання самоосвітою. Як це відбувалося?
Коли я посадила своє перше дерево — одну із сакур на Городоцькій, — стала за нього дуже переживати: як зробити так, щоб воно виросло здоровим і з ним нічого не сталося. Я почала вивчати функціонування дерев, принципи посадки, чому варто садити ті чи інші види, а якісь не садити.
Ми багато консультувалися з експертами. Наприклад, Німецьке товариство міжнародної співпраці GIZ привозило фахівців, серед яких була чешка Ленка Войтова, ландшафтна архітекторка. Вона працювала у Львові кілька років, досліджувала нашу ситуацію з озелененням — а тоді лишила 10 сторінок рекомендацій, які я досі бережу і з якими звіряюся. Це, до речі, вона привернула увагу до того, що дерева обрізують неправильно, — потім ця тема була першим слайдом у всіх моїх презентаціях, може, я тому й стала керівницею управління екології та природних ресурсів, що мала відвагу запропонувати альтернативу так званій омолоджувальній обрізці.
Зараз у Львові її вже не роблять, хіба що на рівні окремих порушень і ми з ними боремося. Замість ганебного терміна «обрізка» я придумала формулювання «правила догляду за кроною», і тепер бачу його, зокрема, в матеріалах киян — уже і в Києві заборонили обрізку дерев і до повномасштабної війни розробляли правила догляду за кроною.
Чи змінився з роками твій підхід і твоє сприйняття природи у місті?
На початку роботи (ще до управління екології) я все сприймала емоційно. Наприклад: місто планувало реконструкцію скверу. Мені було очевидно, що всі дерева мають бути збережені. А Ленка Войтова казала: ні, всі колись обрізані дерева треба замінити, а єдине необрізане — убезпечити від пошкодження коріння. Як, запитую, вони ж усі зелені! Мені відповідають: зараз буде реконструкція, їм понищать коріння — то скільки років вони проживуть? 10, а площу ми закладаємо на майбутні, може, 50 років.
Емоційний підхід, до речі, багато кого спонукає думати, що сьогодні Львів менш зелений, ніж 50 років тому. Наприклад, на фейсбук-сторінці Гарячої лінії міста інтелігентний пан пише коментар: цитує Костомарова і розповідає, які навколо всі покидьки, бо рубають дерева, а от у його дитинстві Львів був зелений-презелений. І я розумію цього пана — на своєму емоційному рівні він має рацію: Львів і справді за його дитинства був зеленіший. Але висновки, які він із цього робить, — неправильні.
Більшість дерев, які є у Львові сьогодні, посаджені в перше двадцятиліття після Другої світової, бо за війни популяція дерев у місті дуже постраждала: до того було близько 15000 особин, а після — лишилось утричі менше, тож цю втрату треба було поновлювати. Це означає, що нинішнім деревам у місті по 50-70 років, а для дерев, які не претендують бути довгожителями, це критичний вік, коли вони починають розвалюватись і бути дуже дорогими й складними в утриманні. Так, дерева поза вулицями можуть помирати своєю смертю і приносити користь іще після неї, бо там є дупла, в яких можуть жити кажани, сови чи вивірки, мертва деревина стає поживою для грибів, місцем розмноження комах, яких потім їдять птахи чи дрібні ссавці. Але дерева на вулицях, як не крути, є службовцями міста, і ми маємо зрозуміти, хто може прожити 100 років, а хто ні, — і ті перші берегти, а другі замінювати.
Тому, роблячи озеленення, я думаю не лише про сьогодні, а на 50 років уперед. І мої рішення на 50 років уперед можуть відрізнятися від тих, які здаються найкомфортнішими завтра.
Моя мрія — щоб при реконструкції вулиць мережі прокладали максимально дружньо до дерев, щоб ми знали: в тієї вулиці на найближчі 50-70 років є зелене майбутнє. Бо в Городоцької його, наприклад, немає. Окрім того, ми завжди зважаємо на те, щоб імовірність приживлення і здорового росту дерева після посадки була близька до 100 %. Така в нас стратегія: не посадити більше, а посадити так, щоб дерево з часом стало великим.
Одне з таких рішень на 50 років уперед — це зміна площі перед львівським залізничним вокзалом. Що було орієнтиром для твоєї команди, яка вела цей проєкт?
Перед тим як перейти до проєктування, ми думали кілька років. Зібрали команду, готову працювати вдень і вночі, — це були переважно молоді архітектори та інженери. Вони мали новий погляд, актуальний для нинішнього дня, а не для епохи 20 років тому. Натомість інші команди могли хотіти «так, як у Києві на Південному вокзалі» чи сказати: «Як це без паркінгу під входом?» або: «Як це трамвай заводити під будівлю вокзалу?». На щастя, керівництво дало нам карт-бланш і в результаті ми зробили так, як вважали за потрібне, хоч це було складно в реалізації.
І от стосовно дерев: уже на моменті будівництва я зрозуміла, що робити паркінг на місці скверу — це помилка і стосовно площі, і стосовно довкілля, бо якщо зрубати дерева — площа буде порожня і неприваблива, а виходячи з вокзалу, людина бачитиме паркани і склади Укрзалізниці. Добре, що мені навіть не треба було нічого доводити, — стало ясно, що паркінг — чи то наземний, чи то підземний — просто економічно невигідний, бо поруч є дешевий паркінг Укрзалізниці. Втім, під сквером немає підземних мереж, цей паркінг можна зробити через 20-50 років так, що нічого не доведеться капітально переробляти, але я не думаю, що це колись може бути добрим рішенням.
У роботі з громадськими просторами буває так: ті, хто задумують і реалізують, — прагнуть зробити гарно й сучасно, а містяни хочуть щось кічеве. Наприклад, ви хотіли зробити перголу (садово-паркову споруду — TU), а люди поставили там іконостас і капличку в абсолютно кічевому стилі. Те, що в мешканців дуже різний смак, — це факт. Як його виховувати?
Тільки вдалими прикладами. Я за те, щоб залучати мешканців до змін у місті, але пілотні проєкти мають робитися так: ми вивчаємо проблеми локації, її історію, потреби мешканців, переживаємо, як вони сприймуть наш проєкт, намагаємося принести нову практику, нову якість середовища — і даємо людям цим скористатись і оцінити.
Якщо б ми питали вулицю Курбаса, робити чи не робити її пішохідною, то пішохідною вона б сьогодні не була, бо за наше рішення був тільки театр, а 95 % тієї вулиці включно з тамтешнім бізнесом проклинали нас, мовляв, ми псуємо їм життя, адже раніше клієнти могли ставити машини, а тепер не могтимуть. Але зараз, кілька років по реконструкції, нерухомість на Леся Курбаса шалено зросла в ціні, бо пішохідна вулиця дає більше клієнтів, і в «Опера Пасаж» кількість людей, які заходять із боку Курбаса, більша, ніж тих, що заходять із проспекту Свободи. Хороше середовище притягує відвідувачів: коли вони в доброму настрої, їм хочеться щось купити.
А от коли ми пізніше робили вулицю Руданського, то зібрали мешканців і сказали: дивіться, у вас вулиця заставлена машинами, тож вона все одно буде майже пішохідна. Є два варіанти. Або це буде як Крива Липа — утвориться хаотично сама по собі, бо ваші ресторани все одно роблять і робитимуть літні майданчики, плюс стоянка для машин, хоч і неофіційна. Або ми зробимо вулицю пішохідну — із зеленню й лавками. Отже, Крива Липа — чи Курбаса? І мешканці відповіли: звичайно, робіть як на Курбаса.
Повертаючись до екології. У романі Віктора Петрова-Домонтовича «Без ґрунту» головний герой каже: «Я витримую природу виключно тоді, коли її пристосовано вже для людських вигід… Природа повинна бути комфортабельною». Чим для тебе є природа в місті? Чи маємо ставитися до неї так, що вона нам допомагає (наприклад, дерева дають повітря), чи з усвідомленням, що ми — просто ще один з видів на планеті Земля і бажано якнайменше втручатися у довкілля, що існує за своїми законами?
Я з роками доходжу того, що природа — це фактор, який існуватиме, але, залежно від того, як ми будемо з ним співжити, він приноситиме нам бонуси або негаразди. Ми можемо винищити все на території міста, щоб, не дай Боже, змія не вкусила, але потім буде наплив кліщів, комарів, іще чогось, бо зникне рівновага. Або прийде спека і не буде дерев, які даруватимуть затінок.
У принципі, наші з природою інтереси в далекій перспективі збігаються. Тож або ми будемо розуміти природу й намагатися співжити так, щоб одне одному допомагати, або цей фактор робитиме наше життя некомфортним тоді, коли ми цього не очікуємо, або не буде рятувальним човном тоді, коли ми його дуже потребуємо. Тобто природа точно якось себе проявлятиме, але те, наскільки дружньо до людини, залежить від того, наскільки дружньо ставитиметься людина до природи.
Якось я була на одній лекції, де італійці говорили про ландшафтний дизайн, і розказували, як робили болітце на території біля будинку. От маєток — а вони біля нього роблять болітце. Наші люди питають: навіщо? — буде ж купа комарів! А лектор відповідає: ми створюємо цілу екосистему, думаємо не тільки над тим, щоб посадити гарні дерева біля маєтку, — ми думаємо про комах, жаб, птахів, які там житимуть, де їм гніздитись, що вони їстимуть, — і там не буде багато комарів, бо будуть і птахи, які ними харчуватимуться. Отже, італійці створюють екосистему, яка сама себе утримує і стабілізує, вони думають, як екосистему великого лісу вмістити в маленьку ділянку. І це принципова різниця між нашим ландшафтним дизайном — фігурним висаджуванням кущів — і ландшафтною архітектурою, базованою на природоорієнтованих рішеннях.
Узагалі, природа намагається якомога зменшити непевність, заповнити усі ніші, і коли ми самі знищуємо можливості для певних видів, то більшають ризики. Природа — це те, що стабілізує місто.
Або ж, якщо ми з нею боремося — місто навпаки дестабілізується.
Як ти ставишся до інвазійних видів — наскільки вони доречні у місті?
Інвазійні види тому і звуть інвазійними, що вони недоречні. Бо можуть витискати аборигенну флору і фауну, приваблювати шкідників, проти яких немає природного захисту (певного виду птахів), змінювати хімічний склад ґрунту, порушувати екосистему. А ще бувають неінвазійні види, які можуть просто даремно займати місце.
Наведу приклад. Коли в нас мало простору і його треба максимально ефективно використати, то який сенс садити багато сакур? Вона цвіте один тиждень на рік, функції дерева виконує примітивно: сакура невисока, отже, на ній мало листя, під нею мало коріння (а велике розлоге коріння затримує багато вологи в землі, не дає їй випаровуватись), птахи на ній не гніздяться. Кльово, коли сакури є акцентами, але засилля їх — це недобре, бо від цього страждає різноманіття. А якщо прийде шкідник? Як, наприклад, сталось у Києві: велика частина київських дерев — це каштани, тому велику частину київських дерев вразила мінуюча міль та інші паразити.
У Лондоні, скажімо, стратегія така: вони садять усе, що можна, бо ніхто не знає, що ще придумають віруси, гриби, комахи, що буде чи не буде смакувати птахам, — тож британці намагаються максимально диверсифікувати середовище.
Іще один приклад недоречного виду в певних місцях — кулясті клени на проспекті Шевченка. Так, вони красиво виглядають, і багато хто думає, що це успішний проєкт 2000-х — до слова, єдина заміна дерев, яка тоді була, бо у Львові багато років поспіль майже не садили дерев. Але проспект Шевченка — одне з небагатьох місць у центральній частині міста, де можна розміщувати великі дерева, на відміну від багатьох інших вулиць — вузьких чи тих, де густо прокладені мережі. Тому використовувати такий великий проспект для того, щоб посадити щось маленьке, — нераціонально. Хоча й симпатично.
У розмові ти вжила словосполучення «дерева, які не претендують бути довгожителями». А які претендують?
Скажімо прямо: міські вуличні умови для дерев — паскудні. Але бувають випадки, унікальні збіги обставин, які раптом спонукають дерево не почати помирати в 60-70 років, а бути міцним і жити далі, навіть коли прийшов рубіж 100 років. І тоді дерева можуть жити ще довго, і вони особливо цінні. Таке дерево має вплив на довкілля, як 10-50 молодих. Ті довгожителі мають помирати своєю смертю, тому, щоб вони не наробили біди довколишній цивілізації, їм покращують умови для росту — дають більше простору, часом огороджують, ставлять стабілізаційні системи, які утримують важкі гілки, — щоб у разі чого ці дерева не зашкодили людині. Але це унікальні випадки — не більше 5 % особин можуть дожити до такого віку.
Втім, якщо їх садити з мізками… От чомусь Арнольдові Рерінгу (1840-1913, інспектор міських плантацій Львова — TU) вдавалося садити дерева так, щоб вони жили понад сто років. Кажуть, є польське видання щоденників його помічника, де він багато пише про Рерінга, — не знаю, де шукати цю книжку, але, сподіваюся, вона колись до мене таки потрапить. Бо Рерінг знав про природу щось таке, що знають одиниці. Парк «Залізна вода» — це останній парк, насаджений його руками. Він жив поруч із ним, його садівнича школа і останній розсадник були розташовані в тому парку. Рерінг запустив цілий механізм, екосистему, парк, який функціонує уже понад сто років.
Мене цікавить, як спадщина Рерінга житиме далі, я почуваюся за неї відповідальною. Цієї спадщини лишилося досить багато, вона видима, важлива, але йдуть реконструкції парків і треба зробити так, щоб ця спадщина проіснувала максимально довго. Ну й так, як робив Рерінг, треба робити на майбутнє. Наприклад, у Стрийському парку будь-яке дерево треба садити дуже обережно, не садити того, чого там не має бути, бо це складна система, і треба розуміти, як не зашкодити їй, як її зберігати.
Чи твоє управління готувалось до повномасштабної війни?
За два тижні до її початку ми з водоканалом та іншими службами міркували, що робити, якщо не стане електрики, води й мобільного зв’язку. Прораховували, скільки води можемо отримати з джерел. Скажімо, у місті лишиться пів мільйона людей і їм треба по 10 літрів води на добу. Ми прикинули: якщо закачати потрібну кількість води в резервуари і користуватися водовозами, то води вистачить на два тижні, але водовози не встигатимуть її розвозити, бо їх мало. Тож ми приглянулися до того, скільки води утворюється в місті.
Технічної, питної — будь-якої. І виявилося, що кількість води, яку можна доставити водовозами, і кількість, яка набігає з джерел, приблизно однакова, хоча доти нам здавалося, що з джерел виходить дуже мало, вважай нічого. Виявилося, що на території міста є ще багато свердловин, які на сьогодні ми вже прочистили й можна качати воду ще звідти. Крім того, стояло питання, де брати воду в разі пожеж, якщо не стане електрики й пожежні гідранти не працюватимуть. У перший тиждень повномасштабної війни ми з ДСНС-никами об’їжджали озера й дивилися, де набирати воду.
Коли почалася війна, чи ти могла думати про те, чим займаєшся тут постійно, — про дерева?
Абсолютно ні. Пам’ятаю другий день, коли я мала нараду з працівниками райадміністрацій та парків, де мала пояснити, на які джерела ми ставимо каптажі, — і в мене почалась паніка. Здавалось, попереду немає майбутнього — як люди даватимуть раду цим каптажам? Я шукала, де задіяти свої сили, бо здавалася собі цілковито непотрібною: яке озеленення, коли невідомо, що з того виживе і що буде завтра? Листи припинили приходити, вся офісна робота завмерла, ми відправили всіх у відпустку за власний рахунок, бо треба було економити міський бюджет, і практично місяць ми волонтерили. Працівників свого управління я спрямувала в райадміністрації, де реєстрували переселенців. А там зміни — по 12 годин, і вдень, і вночі. Потім мені говорили, що така робота заспокоювала, бо коли ти на зміні, немає часу читати новини.
До парку я вперше повернулася через три тижні. У мене мали брати інтерв’ю щодо нашої діяльності під час війни. Я зайшла в парк Франка, де волонтери відкрили старе бомбосховище. Мені здавалось, нема про що говорити, але раптом виявилося, що таки є: про воду, дерева…
Потім Павло Гудімов запропонував мені проводити для переселенців безкоштовні екскурсії по наших парках. Я погодилась, і ми дотепер робимо одну-дві екскурсії на тиждень, на які, буває, приходять 150 людей. Гудімов купив невеличкий мікрофон, і під час прогулянки ми розповідаємо людям про парки: їхню історію, згадуємо щось із власного дитинства — так, щоб не було занудно. Двічі ходили до Стрийського, у «Залізну Воду», Снопківський, Знесіння, на Личаківський цвинтар. Приходять дорослі з дітьми, з собаками. Львів’ян зазвичай десь третина, більшість — переселенці. В нас бувають бабусі, яким більше 70 років, вони ходять із нами по 3-4 години! Щось запитують, діляться спогадами про свої парки — у Запоріжжі, в Донецьку…
Чи садите ви зараз дерева, як у минулі весни?
Намагаємося. Хоча на дерева в нас немає бюджетних коштів, адже їх довелося переспрямовувати — на турботу про переселенців, прочищення свердловин, компенсацію різниці ціни за газ і т.д. Тому дерева ми садимо спонсорські. Кілька людей мені написали, що вони готові в це вкластися. Таким чином, ми посадили на сьогодні близько 30-40 дерев. Учора в парку Франка посадили шикарний бук.
Чи війна впливає на зміни в публічних просторах Львова?
Якось на лекції Яна Гейла (данський архітектор, консультант із містобудування — TU) я почула цікавий факт: плани озеленення Копенгагена й Лондона були розроблені, коли тривала Друга світова. Тобто війна — це час, слушний для реформ парків. Зараз у львівських парках стає більше людей, ніж раніше. Хтось, хто звик проводити дозвілля у ресторані, бо був впевнений у завтрашньому дні, тепер віддає перевагу прогулянкам у парку. У людей стало менше приватного простору, у кожного хтось живе — тож хочеться вийти в парки. І ми розуміємо: щойно стане тепліше, люди почнуть ходити на пікніки.
Знову ж таки, переселенці. Був проєкт модульних містечок для них десь на околицях міста. Але врешті вирішили, що в далекій перспективі це не дуже добра ідея, бо утворюється ґетто, а прибулих треба інтегрувати в громаду міста.
Ідея розмістити модульне містечко в Стрийському парку, на мою думку, геніальна, хоч її й багато критикували.
По-перше, ми показали готовність Львова поселити людей у самому серці міста. По-друге, жити в парку — хіба це не щастя?
Ми намагалися зробити ті дворики якимись неоднаковими — з допомогою квітів, бетонних кілець, палет, які нам подарували. І я розумію, що щось може бути поламане, втрачене, а квіти — ні разу не политі, але у двориках ми зробили те, що може об’єднати переселенців. Коли це модульне містечко відвідав польський прем’єр, то виступав поряд із клумбою, де лежали садові рукавиці та грабельки, які ми спеціально поклали, щоб ті, хто поселяться, могли долучитися до роботи.
Ще у місті стало більше собак — звичайно, з наслідками для місць, де вони гуляють. Багато львів’ян прибирають за своїми собаками, натомість приїжджі часто відмовляються це робити, мовляв, це задача паркових прибиральників. У Харкові парки завжди вилизані, і схоже, що харків’яни звикли до того, що за ними завжди прибирають. А в нас інша традиція — ти сам маєш за собою прибирати. Це подекуди викликає конфлікти. Але я зрозуміла, що раніше даремно нарікала на львівських собачників. (Усміхається)
Чи є серед приїжджих хтось, кого ви залучили до роботи для Львова?
На цю тему в мене є зворушлива історія. Коли Маріуполь опинився в облозі, я дуже болісно це переживала, бо люблю це місто. Я виклала у фейсбуці світлини, і незнайомка на ім’я Наталя прокоментувала: мовляв, це боляче усвідомлювати, але ми вже туди не повернемось. Я написала їй у приват, запитала, чим можу допомогти. Вона була на Закарпатті й відповіла, що у неї все гаразд, єдине — вона у пошуках роботи. Я запитала, хто вона за професією, і виявилося, що ми колеги, вона була головною дендрологинею Маріуполя. Ми з колегою звернулися до міського голови, той зателефонував Наталі, запросив на співбесіду, виявилося, що це людина з трьома профільними освітами, дуже дисциплінована, і саме її мені завжди бракувало. Тепер Наталія Гончарова працює в моєму управлінні.
Спочатку вони з десятирічною донькою місяць жили у мене, після першої зарплатні знайшли квартиру. Або ще приклад. Коли ми облаштовували модульне містечко, я висаджувала там ялівець. І раптом підходить чоловік, бере в руки саджанець, називає його. Виявилось, він працював у розпліднику в Сєверодонецьку, добре знає, як поводитися з такими рослинами. Він перебрався в містечко у Стрийському парку і доглядає всі ті наші ялівці. Серед переселенців у Львові — багато чудових людей, які дійсно хочуть працювати, тож ми маємо можливість набрати хороший штат працівників, зокрема для парків.
