З перших днів повномасштабної війни архітектор Слава Балбек, чия майстерня «balbek bureau» останніми роками розробляла дизайн для популярних закладів Києва та сотень проєктів в Україні та за кордоном, щоденно змінює вектори своєї діяльності. Після ескалації війни Балбек із командою запустили проєкт «RE:Ukraine», який пропонує системні рішення архітектурним проблемам; наразі це модульне тимчасове житло й системи захисту для пам’ятників. Усі напрацьовані механізми викладають у вільний доступ, і команда заохочує користатись ними.
Окремом вектором діяльності Балбека стала ініціатива «Київ Волонтерський», яка з ідеї годувати військових перетворилася на товариство з понад 20 ресторанів і пекарень, які щодня готують тисячі людей у Києві, а тепер і в області.
Слава стверджує, що ці ідеї об’єднані єдиним підходом і потребою постійного руху, а вибір проєктів зумовлений пошуком того місця, де він почувається найкориснішим саме цієї миті. Про волонтерство, роль пам’ятників для міста й гідність у національному контексті читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
У розмовах про перші дні після повномасштабного вторгнення найчастіше чуємо про втрачену рутину. Чи повернулась до вас рутина?
Моє відчуття рівня комфорту і цінності речей неймовірно знизилися після 24 лютого. Я віддав більшу частину свого гардеробу, пересів на простішу машину. Зробив це не з примусу, автоматично.
Моя рутина — це завжди рух. Я не боюся починати щось нове, чим ніколи не займався.
Маю власні сценарії того, як починати нове: напрям діяльності, архітектурний стиль… Я перемикаю себе з тривоги на менеджмент і думаю про команду, план дій, горизонт планувань. Розкладаю проблему на запчастини і складаю механізм. Для мене нові виклики — це азарт. Може, це й допомогло відреагувати на ескалацію і почати нові проєкти.
Якою є ця динамічна рутина у вашій звичайній роботі?
У кожен наш проєкт я включаюся на самому старті, коли потрібно визначити початковий план дій, сформувати команду, зрозуміти проблеми. Я дуже активно залучений у перші 10% роботи з проєктом, а потім більше спостерігаю за тим, як точно я налагодив процеси й визначив завдання для команди.
Чи одразу з’явилася динаміка після 24 лютого?
Ніхто з нас, окрім наших дідусів і бабусь, не жив у війні. Ми не знаємо, як реагувати на це. Ми можемо реагувати органічно або змушувати себе. Але це впливає на енергетику рішень.
Я не бачу для себе можливості не бути долученим до вирішення масштабних проблем в Україні. Емоційно мені неважливий обсяг і зміст: я волонтерю, розвантажую фури, роблю архітектурні проєкти. Раціонально я, звісно, думаю, як зробити мій внесок якнайдієвішим, хоча емоційно кортить робити усе. Ловлю себе на тому, що потребую різних активностей: хочу виїхати постріляти на полігоні з хлопцями, розвантажити фуру, відвезти когось на вокзал. Такі зміни активності дозволяють мені бути ефективнішим у проєктах.
Які ваші загальні спостереження за собою і командою, що передовсім змінилося?
Все справді змінилося для всіх. Ми вже працюємо в іншому форматі, я не вважаю, що ми повернемося до того, що було. Проте зараз багато з нас відкрили новий горизонт дій, який теж залишиться з нами. Дехто закрився, як равлик у мушлі, й чекає, поки все буде добре. А дехто почав допомагати, хто скільки, — і відчув у цьому свою силу.
Ви маєте чимало міжнародних проєктів. Чому для вас важливо було не зберегти роботу вашої компанії у тому вигляді, в якому вона існувала, а залишитися в Києві і частково перелаштувати роботу на благодійність?
Київ — моє рідне місто й моя точка відліку. Це та остання інстанція, куди я тікатиму, бо це мій дім. Ментально я не маю іншого місця для себе. Якщо війна прийде на вулиці міста — я ховатимуся тут або воюватиму тут. Сьогодні кордони відчуття, які я мав у межах міста, розширилися до масштабу України. Колись я думав, що моя база — це мій дім, потім — моє місто. А тепер відчуваю, що це — моя країна. Я маю захистити її як можу. Я хочу бути корисним саме тут.
Ми розмовляємо з вами на 107-й день ескалації в кафе «Дублер», який став штабом великого проєкту «Київ Волонтерський». Розкажіть трохи про нього.
Проєкт з’явився в перші дні після початку цього етапу війни. Була ініціативна група з кількох людей, ми думали, що робити із залишками їжі в київських ресторанах. Потрібно було її приготувати й передати туди, де вона потрібна. Ми переробили продукти з «Дилетанта» й «Дублера», побачили, що є попит. Наступного дня до нас долучилися кілька людей, які мають досвід у зборі інформації, залученні ресурсів.
Як виглядав робочий день «Києва Волонтерського»?
Перші два місяці ми не знали, що готуватимемо наступного дня. Іноді нам давали багато замороженої курки, іноді певні овочі, якось цілий склад полуниці. Ми змирилися з тим, що годі це спрогнозувати.
Скільки людей працювали у «Києві Волонтерському» в найгарячіші періоди?
Коло 20 координаторів і коло 150 водіїв. Усі процеси замовлення й комунікації відбувалися через телеграм. Щодня були різні маршрути — і вже тому важко назвати це рутиною. Увечері ми розуміли, скільки порцій нам потрібно зібрати — умовно 3000 чи 5000. Вранці ми отримували інформацію від тих, хто надавав нам продукти, і довозили до кухонь кафе потрібні продуктові набори. В обід ми все розвозили. Усе побудоване на логістиці.
Скільки ви готували в найгарячіші періоди?
15000 порцій групою з 20 ресторанів.
Як змінюється робота «Києва Волонтерського» з огляду на зміни на фронті і в місті?
Ми не просто запустили проєкт і спостерігаємо, чи вийде він «в нуль», а постійно коригуємо роботу. Наприклад, зараз уже менше запитів від ТрО, тому ми переключаємося на цивільних в області. Ми їздимо в область і розвозимо вже не готову гарячу їжу, що за поїздку холоне, а набори продуктів. Ми зробили штаб кухні в Бородянці, бо там дійсно є запит на гарячу їжу. А роботу в «Дублері» ми завершуємо. «Дублер» працював як штаб для водіїв, де вони можуть поїсти, узяти каву і воду, просто потусуватися.
На які ресурси ви працюєте?
Усі працювали безкоштовно. Мої друзі-ресторатори казали: ось код від нашого складу, забирайте все, що є. Перший місяць ми відпрацьовували усі складські запаси. Для цього не потрібні були особливі ресурси. Водії самі заправляли свої авто, кухарі — працювали. Ніхто не чекав на жодну оплату.
Скільки ще існуватиме «Київ Волонтерський»?
Точно ще кілька років. Можливо, ми робитимемо інші проєкти, але я певен, що роботи попереду ще багато. Чим би ми всі не займалися: архітектурою, гастрономічними проєктами… ми розуміємо, що благодійність тепер є частиною нашого життя.
У balbek bureau ви працюєте над проєктом «RE:Ukraine», системою модульного містечка для тимчасово переміщених осіб. Стереотипно я одразу згадую хрущовки — тимчасові багатоповерхівки, які залишилися з нами надовго. Яким є ваш проєкт?
Ми почали робити «RE:Ukraine», бо я зрозумів, що одне з ключових питань зараз — це житло для переселенців. Однією з рис українців є уміння швидко пристосовуватися до дискомфорту. Наратив про «у когось ще гірше» постійно з нами. Людина живе у спортивному залі і каже: «Дякую», бо знає, що у когось — ще гірше. Ти приймаєш що є, бо тобі ясно: вся країна — у війні. Я розумію цей підхід. Але як архітектор я можу порушувати питання якості житла з тими, хто вирішує, яке житло створювати й надавати.
Ми маємо боротися з тією рисою, завдяки якій українці пристосовуються до некомфортного житла, терплять.
Архітектура — це абсолютно все, що навколо нас. Архітектор завжди працює із зовнішнім середовищем. Як архітектор я думаю про все, від моменту, коли людина прокидається, за який стіл сідає до сніданку, якою вулицею їде на роботу, чи в комфорті перебуває в офісі, будинку, кварталі. Цікаво мати змогу впливати на цей комфорт, а отже, і на життя.
Ще одним благодійним проєктом, який ви пропонуєте в межах «RE:Ukraine», є захист пам’ятників. Чому вам цікаво було знайти естетичне рішення на противагу мішкам, якими обкладали українські пам’ятники?
У мене просто був час цим займатися. І на цей проєкт не пішло багато часу — ми розробили рішення за тиждень. Воно універсальне й модифікується для кожного пам’ятника. До речі, просто обкласти мішками не вийде, має бути дистанція між ними й пам’ятником, бо вибухова хвиля може пошкодити пам’ятник, потрапивши у мішок.
Ви самі вирішили розробити цей захист чи це ініціатива міської адміністрації?
До нас звернулися волонтери й КМДА. Державний апарат працює дуже повільно, тому нам пощастило, що була й приватна волонтерська ініціатива. Коли держава вибирає між військовою технікою і захистом мистецтва — авжеж, важливішими є броніки на фронт, це зрозуміло. Президент не може закликати захищати пам’ятники, поки є Маріуполь. Але приватна волонтерська ініціатива людей, які працюють саме над збереженням спадщини, дозволяє швидко подумати також про мистецтво й культуру.
Ми розробили приклад, який можна мультиплікувати. Якщо ми вже витрачаємо час на пошук рішення, то воно точно має стати системним і надаватися до масштабування.
Ми не працюємо над вирішенням локальних проблем. Якби ми робили унікальний дизайн захисту для якогось одного пам’ятника, це було би втратою ресурсу.
Ми розробили дизайн рішень і графіка для 15 київських пам’ятників. Разом з партнерами з «Сільпо» й «Майстерні чудес» ми зробили перший проєкт, пам’ятник Грушевському, а решту наших напрацювань передали КМДА. Коли в них з’явиться ресурс, вони зможуть закрити інші пам’ятники. Для початку можна робити банери, як навколо пам’ятника Володимиру, це вже простіше для сприйняття людей. Цю графіку, до речі, я особисто і малював.
Поговорімо про пам’ятники як маркери ідентичності. Ось ми захищаємо спеціально розробленою системою Грушевського, та навряд чи рятуватимемо Щорса.
А пам’ятнику Дружби народів ми взагалі відколюємо голову.
Чим для вас як архітектора є пам’ятники?
Символізм важливий. Є абсолютно шкідливі радянські пам’ятники. Проте вважаю, ми не можемо їх просто так руйнувати. Можемо демонтувати, перенести. Поки для когось це все ще символ, ми не можемо просто так це знищити. А ще це витвір мистецтва і частина історії міста. Є ж іще сталінки та хрущовки — ми що, зруйнуємо їх через їхні назви?
Ще є радянські мозаїками, які часто створювали найкращі українські художники
Справді буває важко розділити модернізм і совок. Для когось хрущовка теж має особливий символізм і естетику. В Берліні хрущовки виглядають круто, вони ще багато років не будуть зруйновані. Замість хейтити такі речі, вважаю, треба пропонувати рішення: а як зробити краще? що замінити? І нехай це будуть системні рішення. Бо хрущовок дуже багато по всій країні. У бюро ми не критикуємо. У нас заборонено критикувати, якщо ти не пропонуєш рішень натомість.
Маєте на увазі, ви не порівнюєте?
Якщо ти кажеш, що щось — погане, то маєш запропонувати краще.
Вернімося до пам’ятників. Чи у вас є улюблені пам’ятники в Києві?
Пам’ятник засновникам Києва. Коли ми вирішили робити захист, я почав розробляти рішення саме з цього об’єкта. Поїхав, відсканував усе, колеги відзняли пам’ятник на дрон, ми зробили об’ємну модель.
Я архітектор і митець і оцінюю пам’ятники передовсім не з точки зору символізму, а естетично. Я можу не розуміти, чому певний радянський пам’ятник не на часі, але для мене він — витвір мистецтва. І це моя професійна деформація. Різні підходи треба поєднувати, кожен експерт оцінює явище з власного боку.
Чи ваша професійна деформація митця змусила вас боятися за конкретні архітектурні об’єкти у Києві?
Я боявся за людей. Я ще не почав боятися за будівлі. Ще не настав момент, коли люди — в безпеці і я можу хвилюватися за зруйновані міста.
Поки помирають люди, поки вони живуть незрозуміло де, я навіть не думатиму про будівництво міст.
Коли руйнують пам’ятку архітектури і є потерпілі, я думаю про них, а не оцінюю культурні втрати. Така моя система пріоритетів.
Як, попри це, вам вдається думати про пам’ятники?
Ми перемкнулися на роботу з пам’ятниками, бо це — наче короткий спринт. Я зібрав невеличку команду, ми запропонували рішення, його добре сприйняли. Тоді ми зробили модельний приклад. І це завершення проєкту для нас — ми робимо все, щоб наш приклад було максимально легко мультиплікувати, ділимося всіма механізмами. Так само ми працюємо в «RE:Ukraine». Ми робимо пілот для п’ятнадцяти сімей, потім дослідимо те, наскільки комфортно їм там мешкати, а згодом викладемо всю інформацію в мережу, щоб люди могли цим користуватися.
У цьому проєкті ви осмислюєте рису українців, яка вам не подобається. Чи бачите ви інші зони росту, які ми почали обговорювати й долати за ці місяці?
Вони точно є, але, зізнаюся, в нинішньому темпі я не встигаю рефлексувати про ті події, які прямо мене не стосуються. Це мене розхитує. Це ж стосується і трагічних подій. Якщо я відпускаю себе емоційно, потім мені важко зібрати себе докупи, щоб працювати далі. А я хочу працювати далі, а не сидіти в кутку й рефлексувати.
За кілька днів до повномасштабного вторгнення ви написали в інстаграмі, що переходите на українську. Які кроки ви робите для того, щоб це рішення було успішним і остаточним?
Спорт навчив мене, що кожен перехід має бути послідовним, якщо ти не хочеш відбити в себе бажання. Так було й з українською. Я виріс у російськомовному оточенні, більшість моїх друзів — російськомовні. Спершу я вирішив перейти на українську на письмі. У мене є час подумати, що і як написати, перевірити. З деякими друзями я досі спілкуюсь російською, але теж поволі переходжу. Ця трансформація мені дуже цікава, бо я людина, яка продає свій продукт через комунікацію. Я остерігався, що не зможу говорити достатньо легко і плинно. Мені дійсно було важко і навіть страшно, коли я перейшов. Щоразу, коли помиляюся, вставляю російське слово чи суржик — картаю себе. Це збиває мій ритм розмови.
Зараз ви ще «в процесі» переходу?
Так. Соцмережі й письмову комунікацію веду повністю українською, розмовляю — 50/50.
Якою була ваша мотивація перейти на українську?
У проєктів, які я курую — чи це архітектурне бюро, чи кафе, чи виробництво меблів, — є офіційна позиція і вона українськомовна. Моя позиція трохи відрізнялася, хоча я обличчя цих проєктів. Коли «2B group» розділилася і у 2018 я створив «balbek bureau» — ми все зробили українською й англійською. Ми живемо в Україні, це логічно і тут насправді нічого розповідати. Ми переклали всі наші матеріали українською, діалоги з клієнтами — теж. Якщо українська комусь була дискомфортна, ми спілкувались англійською.
Я за гідність у національному контексті. Коли я зрозумів себе як особистість, то визначив для себе: я — проукраїнський, просто спілкуюся іншою мовою. Моє ставлення до України завжди було однаковим. Думаю, одного дня кількість української навколо мене перейшла за таку межу, коли мій перехід став близьким. І за кілька днів до 24 лютого цей момент для мене настав. Це не була пропозиція до інших, я просто хотів задекларувати власну позицію і просив підтримати мене, щоб я не повертався до російської. Але це зіграло трохи інакше.
Як ви допомагаєте собі в переході на українську?
Я намагаюся оточувати себе українською мовою: програми, серіали, подкасти.
Змінюється все: міміка, тембр голосу, лексика. Не можна просто клацнути пальцями й перемкнутися. Тому потрібно зробити все, щоб перехід був органічним.
Розкажіть про «Дублер» і «Дилетант». Обидві назви — про другу скрипку. Звідки вони у вас, архітектора, який любить азарт і можливість зробити щось найкраще чи вперше?
Я не мав досвіду роботи в ресторанній сфері. Але як архітектор я відпрацював понад 50 закладів. Я непогано знав частину внутрішніх процесів у закладі, але зовсім не знав операційки. Що я точно мав, то це досвід роботи з командою. Якщо ти хочеш працювати добре, то мусиш зібрати класну команду й налагодити процеси в ній. Тоді потрібно буде лише бути поряд і коригувати все на емоційному рівні. Є англомовний термін state of mind. Це про стиль роботи. Цей стан не залежить від розміру команди чи діяльності. Я зрозумів, наскільки це універсальна річ, минулоріч на спільній вечірці команди ресторанних проєктів і команди бюро. Це були схожі люди, яким разом — комфортно. У них подібний підхід до життя, до процесів, до спорту, роботи, спілкування, гумору. Просто в однієї частини людей більше експертизи в архітектурі й дизайні, а в іншої — у ресторанній справі.
«Дилентант» як назва першого закладу — це невеличкий жартівливий бар’єр. Якщо б у нас щось не вийшло, ми б сказали: «Ну, ви бачили назву? Ми — дилетанти». Водночас, ми доклали всіх зусиль, аби зробити кожен процес дуже якісним. Освічений персонал, хороші продукти, добра кава. Ти заходиш у заклад «Дилетант» на околиці Подолу й нічого особливо не очікуєш: місцина на райончику, маленька кухня. А отримуєш величезну порцію, класну каву, комфортний простір. Очікування дещо занижені, тому класний результат іще більше тішить. Це гра на контрасті, проста механіка. Прийшов до дилентантів, а вони — профі. Врешті, ми всі у чомусь дилетанти. Але дилетант не боїться помилятися, він пробує й експериментує. Це дуже класний вайб для того, щоб побачити себе в новій сфері. Для мене було б куди гірше, якби ми назвали себе «Профіки», а хтось сказав би: «Назвалися профіками, а кава у них ніяка».
А як було з «Дублером»? Теж цікавий образ — особа, яка на підміні, чекає своєї черги.
«Дублер» — це наступний крок, дублер «Дилетанта». Я тлумачу це як актора другого плану, він дуже надійний, ти завжди можеш на нього покластися. Дублер страхує головну роль, зірку. Головна роль може впасти у відчай, бути надто емоційною, не прийти. А другий план абсолютно надійний, він вирішує всі проблеми. І тут ми теж не номер один, ми дублери. А кожен наш гість відкриватиме «Дублера» по-своєму. Мені подобається, що ця назва дозволяє запустити мисленнєвий процес. У цьому для мене мистецтво — воно запускає процеси думання.
