З письменницею й музиканткою Іреною Карпою зустрічаємось у кафе у французькому стилі з видом на золоті бані Софії Київської. Карпа приїхала презентувати свіжу книжку, детектив про насильство, яке не прийнято обговорювати в суспільстві. Написаний до великої війни текст виявляється актуальним сьогодні, Карпа збирає повні зали читачів і ділиться, як історії війни вплітаються в історії, які вона розказує у романі. Про сторітелінг як метод життя — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Ірено, як ти почала розповідати історії?
Напевно, це було десь у дитячому садку — не про «стати письменницею», а саме розповідання історій. Мене безсовісно використовували виховательки, коли бачили, що я можу втримати увагу інших дітей.
Я казала, що розповім історію, діти сідали переді мною, як зайчики, а я, як телевізор, не затикалася, розказувала їм якісь безумні пригоди, це захоплювало увагу. Тоді я мала круту здатність придумувати щоразу нову історію, зараз так не вмію. Бабця приходила забирати мене додому, а вихователька казала: «Почекайте-почекайте, я відомість дозапишу, вона їх так гарно тримає». Це був не те щоби секрет популярності, але я зрозуміла, що це працює.
Коли ти почала записувати свої вигадані історії? У школі?
Так, у школі треба було писати твори. Одні були за мотивами якогось тексту, коли тобі перекривають краник творчості й кажуть писати про страждання українського народу в романі «Хіба ревуть воли…» на прикладі Чіпки. А інші були на вільну тему, цих творів учителі остерігалися. Я ж зрозуміла, що можу в твори на вільну тему включати своїх однокласників. У цьому була маніпуляція, бо однокласники уважно слухали, щоб довідатися, що з ними трапиться. Хтось був головним персонажем, хтось другорядним — я старалася всіх максимально задіяти, щоб це була історія про весь наш клас. Це були твори на 16 сторінок — уявляєш, скільки часу це займало, ще й коли акуратним почерком? У мене був однокласник Сергій, суперматематик. Він хотів бути найкращим у всьому. Але він був найкращим у математиці, а я — в гуманітарних предметах. Він сидів-сидів, слухав мій твір і сказав: «Я теж можу списати все у Нестайка!»
Він намагався знайти ключ до успішної творчості…
Так, він намагався довести, що я деру в Нестайка. Не виключаю, що в 6 років так і було, бо Нестайко був моїм поштовхом до письма.
А що саме, «Тореадори»?
«Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків», «Лісова школа», «Тореадори з Васюківки», «Ципа зникає вдруге». Ще був «Таємничий голос за спиною» — перший детектив, який я прочитала. Це не заважало мені паралельно читати Джеймса Хедлі Чейза, якого читав мій тато, різні дорослі детективи. Коли батьки зрозуміли, що я читаю про всі ці вбивства і секс, було пізно — я ж усе вже прочитала, ніхто не думав, що дитина краде у батьків книжки Мопассана.
Мої твори були класним триб’ютом усім живим людям навколо. Потім я довго не читала і не писала, і аж у 15 років почала мінісеріал у товстому зошиті з використанням живих прототипів. Цей зошит гуляв тоді по класу. Тоді серіалів як таких не було, окрім «Багаті теж плачуть», якихось мексиканських, а це було таке щось наше.
А ти пам’ятаєш якийсь тригер? Ну от не було в тебе цього письма і сторітелінгу, а потім ти знов починаєш.
Спочатку в моєму житті з’явилася музика — я писала дуже калічний хіп-хоп. А потім до цього хіп-хопу почала писати калічний серіал.
Підлітковий вік ти зустріла в Івано-Франківську, я уявляю собі літературне життя міста на фоні — Іздрика й журнал «Четвер» і так далі. Це було?
У 16 я ще була тупіца, яка не читає книжок, у якої гормони, пацани навколо, весь цей двіж, романтика. Я почала писати музику саме тоді. У мене був суперхіт «Я чекатиму», тоді мені здавалося, що я — поетка, мене чекає кар’єра поп-співачки. Нормальні пісні я не писала десь років до вісімнадцяти. Цю «Я чекатиму» тільки, подарувала її відразу двом пацанам: одному бандіту й іншому бандіту. Потім було таке: «А диви, яку мені пісню малолєтка написала. — Та ні. Це вона мені її написала». Весело було.
Я ще була — Боже, прости — капітаном команди КВК, швидко придумувала жарти, ставила танці, писала пісні й тексти, багато робила «на широкий загал». Як казала колись Каша Сальцова: «КВК — це непрофесійне всьо». Непрофесійні тексти, музика, хореографія. У школі ми навіть вигравали якісь конкурси, але потім я забила на це діло.
То література приходить до тебе через музику?
Так, через музику я познайомилася з Олегом Артимом (співзасновник гурту QARPA — TU), тоді почала знову читати книжки. Ми тоді ділили квартиру з музикантом Сергієм Хариновичем і його дівчиною Оленкою, яка була на п’ятому курсі журналістики. Десь у неї я смикнула книжку Забужко, там був невеликий твір «Я, Мілена». Це довге оповідання, де я чомусь пам’ятаю фрагмент про ерекцію, яку героїня називала «котик нарощував хвостик перед телевізором». Тепер це крінжує, звісно, але тоді це було вау, нічого собі.
Я перечитувала минулоріч «Польові дослідження з українського сексу» Забужко й зрозуміла, що з підліткового прочитання пам’ятала в основному сексуальні сцени.
Я пам’ятаю певну розкутість, яка була в тих текстах і вражала мене. Ця жінка в халаті розкута й чомусь називає член чоловіка хвостом, — але це краще ніж «нефритовий стержень»! Мене тоді справді здивувало, що дорослі можуть говорити про секс у літературі українською мовою. Потім я читала «Рекреації» Андруховича, а ще тексти Єшкілєва, він мені страшенно зайшов у той час. Уже пізніше прийшли Іздрик, Прохасько. От у Єшкілєва я теж про секс пам’ятаю, уяви собі. Якісь штуки про завоювання, середньовічні теми — в нього суперкласні сюжети, це як «Гра престолів». Я почала читати дорослих дядьок і тьотьок і виявила для себе, що є якась література, яка не високодуховна і багатостраждальна.
Ще в дитинстві була газета «Пан + Пані» — еротичний тижневик чи місячник, цілком прикольні еротичні оповідання українською. Це був період «Території А», коли все починалося умовною Іриною Білик, яка потім перейшла на російську мову. Якщо зараз згадати, то стільки всього було відважного в 90-ті: музика, жанрова література, — це звичайні нормальні елементи поп-культури. Я була мала, 12–13 років…
… але ти вскочила в простір тих, хто міг отримати від цього якісь переваги.
Так, я думаю, що це вплинуло, бо було видно що у світі дорослих це все можливо, що це буває українською. Це був початок 90-х, а 90-ті — період експериментів зі смислами, способами заробляння грошей, боротьбою проти інфляції, у принципі становленням. Цікавий був момент, тоді були не тільки фіолетові лосини.
Цікаво, що перед великою війною з’являлося дедалі більше рефлексій про наші 90-ті в кіно, літературі. Зараз ми сконцентровані на іншому.
До речі, є багато лайфхаків з 90-х, які можна застосувати. Я пам’ятаю, як ми слухали радіоточку — єдине доступне медіа, бо не було світла, його вирубали, щоб економити. І ми сиділи при свічках: момент єднання. Я була нещодавно в Івано-Франківську, і об 11-й усі чемно вимкнули світло. Ми сиділи при маленькому світлі від витяжки на кухні.
Було багато способів вижити: ми з мамою робили намиста й приносили на базар людям, які їх продавали. Здавалося б, ніби «о ужас, яка бідність», але це лишило цікаві спогади. На щастя, мені не довелося пережити момент крайнього голоду й бідності. Я дитина, що виросла на заході України, мої батьки їздили в Польщу — у нас були товарообіг, їжа. Не було такого, щоб видавали зарплатню горілкою, як багато хто розказує, чи якимись цвяхами — східним і центральним областям 90-ті далися важче. Мене голод застав наприкінці 90-х, коли в студентські роки тих грошей, які передавали батьки з Яремчі, за київським цінами не вистачало ні на що. Але, знову ж таки, це хороший лайфхак — я дуже швидко знайшла роботу і почала заробляти свої гроші, щоб могти харчуватись пристойно.
Яка була твоя перша робота?
Репетиторкою з математики, що найсмішніше. Це була робота за їжу з донькою мого далекого дядька. Я все чекала, що мені заплатять, але вони просто мене годували і думали, що так і треба. Ну, окей, я хоча б їла домашню їжу двічі на тиждень. Потім, коли я сказала, що, взагалі-то, мені треба платити, вони перестали мене годувати й давали гроші зі словами «на мєлкіє расходи».
Друга робота була подібна: вчителька англійської на курсах викладання іноземних мов. Я вчилася на другому курсі й брехала, що на четвертому. Французька була в мене окей ще зі школи, а англійську почала вивчати лише в університеті. Було смішно: зранку ти вивчаєш сама «Who is on duty today», а ввечері викладаєш це дорослим людям, які приходять до тебе як до спеціалістки. Там же я була ще й офіс-менеджеркою, яка брала трубку й казала: «Добрий день». Я мала отримувати 150 гривень на місяць, але так ці курси мені й не заплатили.
Ти часто міняєш сфери. Що тебе веде у зміні напрямків діяльності, що визначальне для тебе в роботі?
Я, мабуть, не вмію по-іншому. Якось я спробувала написати роман про знедолену манікюрницю, яка живе десь на Борщагівці, і це таке гівно вийшло: нещиро, неправдиво, видно, що в мене немає досвіду життя в індустріальному районі з прибацаною мамою. То мав бути сценарій, нікуди він не пішов. Не треба інколи зачіпати такі теми. Був запит на сценарій про малєнького чєловєка, але де я, а де малєнькій чєловєк — я можу їх робити другорядними персонажами, але не писати все лише про них. Я не могла б, як Віктор Гюго, який мав 150 будинків, на морях і резиденціях писати про знедолених, яким нема чого їсти.
Тобі важливо писати про власний досвід?
Я стараюся балансувати. Є багато класних письменників, які вміють досліджувати й писати про те, що вони відкривають у процесі. Але в мене є враження, що в них не особливо цікаве життя: вони сидять в архівах, вивчають матеріал, щоб писати про чуже життя.
Я люблю жити життя так, як пишу книжку, і чесно скажу, я можу пояснити тільки той досвід, який пройшла на своїй шкірі, або досвід людей, які дуже щиро звірилися мені в інтерв’ю.
У моїй найновішій книжці «Тільки нікому про це не кажи» є історії дівчат, які пережили насильство, — я не пережила саме таке насильство. Я маю досвід лише психологічного, який виклала в «Добрих новинах з Аральського моря». Я беру історії людей, міксую і все одно заливаю їх соусом власного життя в Парижі.
Я б не змогла написати історичний роман про час, у який не жила. Мені важливо стенографувати відчуття реальності — не знаю, з чим це пов’язано, може, мені бракує таланту. Ну, це якось так у мене — не буває ж однакових авторів. У мене є свої читачі; haters gonna hate, lovers gonna love. Є люди, яких бісить, коли бачать, що це особиста історія. Але якщо історія цікава, то яка різниця, чи вигадана вона.
Свої курси з письма ти теж створюєш з власного досвіду?
Авжеж! Я вчуся на своїх помилках і розповідаю про це на курсах. Коли я представляла книжку про заміжжя, то казала, що якщо в мене вийшло вийти заміж в 38 років з двома дітьми, то невже не вийде у вас? Такі якісь речі. Мені подобається надихати людей прикладом своїх помилок і успіхів: як вибратися, пройти через якусь сраку. Бо нікому не цікаво читати ні про безпросвітну сраку, яка закінчується тим, що всі померли, ні про те, як усе класно, ідєальний муж, дєті в бєлом, всі святі й Божі.
Вернімося до прикладу авторів, які описують власний досвід: назви кілька імен, які тобі цікаві й пишуть подібне.
Для мене ідеальний роман, який я хотіла б написати, — «Життя за життям» Кейт Аткінсон, а ще її ж «Руїни бога». Там круто задіяна тема війни, людських життів, сплетіння доль.
Навряд чи я читаю авторів, які подібні до мене, бо мене таке біситиме. Тому я й люблю тих письменників, які працюють з архівами. Мене приваблює інакшість, відмінність від того, що я роблю. До речі, я не можу зараз нічого читати про війну. Цікаво, що мої друзі і подруги, які на фронті, кажуть, що через цю війну автори будуть змушені винайти нову мову, бо мова Гемінґвея чи Ремарка не підходять.
Що ці люди мають на увазі, як тобі здається? Вони ж говорять про Гемінґвея і Ремарка, бо читали їх; це той досвід війни, який вони увібрали. Що іншого в нашому?
Я не знаю, бо не була на цій війні. А моя подруга-парамедик, яка про це каже, — не письменниця, а візуальна мисткиня, тому їй складно описати цю нову мову. Це все одно, що я б зараз комусь давала поради, як малювати картини: я відчувати можу, що щось не те, але як треба… От і вони не знають.
Думаю, мені доведеться почитати щоденники воїнів, поробити багатогодинні інтерв’ю, зануритися в цей світ не лише зі сторони фандрайзера, волонтера, людини, яка тримає інформаційну стіну, а яка спілкується напряму як журналіст.
Я завжди хотіла написати про війну: що відбувається з життям, зі стосунками, з долями. Все одно писатиму про те, що сама проживаю, бачу на прикладі своїх подруг. У когось загинув чоловік, у когось — відправив жінку за кордон, сам залишився в Україні і грузить-мучить її токсично.
Це не фасад війни, а нутрощі?
Звісно. Я навряд чи зможу робити якийсь героїчний пафос. У моїх нових чернетках героїня читає новини — і це те, як більшість нас все сприймає. Дуже хочу поговорити з моїми друзями-військовими, коли це буде можна: як вони проживають жалобу, коли закривають очі своїм друзям, коли командиру доводиться піти до батьків свого підопічного солдата й повідомити про смерть сина… Як це? Скоріше за все, зараз вони не проживають жалобу, для них це робота, вони не можуть розкиснути.
У Франківську після презентації до мене підійшла жінка. Я бачу сльози на її очах і зразу кажу: «Що трапилося? Все буде добре», — а потім розумію, що на ній чорна пов’язка, вона втратила когось близького. Виявилося, що її чоловік не повернувся. І все, що я можу зробити в цей момент, — обійняти і сказати, як мені шкода, як нестерпно боляче. Я зараз розповідаю цю історію тобі — і в мене сльози течуть. Я кажу їй: «Напишіть листа, якщо ви не встигли попрощатися», — а вона зізнається, що вже стільки йому листів написала, їй повернулася сумка з його листами і, так метафорично, чашка, його улюблена чашка, з якої він пив каву. «Уявляєте, вона не розбилася. Як таке може бути: його вже нема, а чашка — досі не розбилася». Я підписала їй книжку словами, що наше кохання завжди залишається з нами: весь досвід, який ми пережили, всі спогади. Але цього відчайдушно недостатньо. Цю травму треба проживати, нас таких багато, хто когось втратив, буде ще більше людей, які втратили життя, здоров’я, пережили насильство.
Перед нами як суспільством — дуже великий шлях, у тому числі й щодо інтеграції цих людей, які віддали найдорожче.
І військові зараз песимістично-саркастично жартують, що про них ніхто не згадає після війни, мовляв, це зараз вони боженьки, а потім всім буде байдуже до військових, як це вже було в 2014 році. Тож наше завдання, в тому числі митців, публічних і громадських діячів, зробити так, щоб цього не допустити.
Відчуття великої єдності поволі замінюється конфліктами, є і класичні про схід і захід України. Як ти реагуєш на зростання напруги у щоденній комунікації в суспільстві?
Це дуже важко. Я була на заході України, і там трапляється «ми не обслуговуємо російськомовних». Хочеться, звісно, сказати: «Ти що, пішки йшла з Маріуполя з двома дітьми, що зараз кави не наллєш просто на правах україномовної людини?». Нам дуже потрібна ніжність. Це те почуття, з яким я дякую людям щоразу. Вчора дякувала ресторатору, який хостив і годував біженців у Хмельницькому. Він казав, що люди були налякані й допомагало те, що він запалював піч, — усі дивилися на вогонь і їм ставало класно.
Я не знаю, куди діваються переселені люди. У моїх батьків у Яремчі вдома раніше жило багато людей, зараз їх немає — вони переїхали кудись далі, не знаю, з яких причин. Треба пам’ятати, що коли ми визвірюємося на іншого, то використовуємо його як безпечну ціль. Я ловила хейт за ці місяці від доволі близьких подруг за якусь фігню типу червоної помади. Доросла жінка мене викреслила, заблочила, ще й побігла по всьому київському естеблішменту розповідати, що я ходжу і позорю Україну на французькому телебаченні в провокативних сукнях, маючи на увазі мою участь у політичних програмах. Місяці минули, а ці люди досі говорять, що я прийшла на телебачення розповідати про Україну не в обірваному одязі, а в класичній сукні. Але це був той випадок, коли я — безпечна ціль.
На своїх курсах я вчу людей розбиратися з ненавистю, роздратуванням, провиною — цей мій курс терапевтичного письма, власне, і з’явився як одна з відповідей на те, що люди сваряться всередині спільнот. Агресія у нас всіх одна: якщо розібратися, то вона до зовнішнього ворога, але, оскільки ти не можеш піти зламати шию Путіну, а поряд з тобою твоя, скажімо, бабця чи подруга, або біженець…
Ти говориш про злість, яка все ж осідає на тих, хто поруч. Як ти долаєш її зі слухачами на курсах?
Верещіть на папір. Можна також банити коментаторів. До мене прилетів хейт від якоїсь жінки, коли я написала пост про те, як перейшла на українську мову під тиском тата і це все було у Черкасах. Незнайома жінка почала поливати брудом мою маму: «А твоя мама, черкащанка, не могла тебе навчити?» Я досить довго добродушно з нею спілкувалася, а потім подумала: маю право її забанити. Говорю зі своєю психологинею, вона каже: «Ірено, це все одно що хтось до вас підходить, починає дьоргати вас за плечі, колоти нігтем в живіт, лізти в око, а ви така стоїте й радите людині попрацювати зі своєю агресією». Так само з особистими сторінками: якщо люди приносять тобі гівно, ти маєш право їх забанити.
З чим працює терапевтичне письмо?
З тим, щоб вивести гнів назовні. Наш гнів часто ховається в інших емоціях, а ми про це навіть не здогадуємося. Це можуть бути провина, тривожність, ненависть до себе… Нам бракує механізмів для вираження гніву. Не можна просто набити кожному кривдникові пику, тому ми плачемо й думаємо, де і як вчинили неправильно. Але в агресії винен агресор. Якщо хтось нагнав, що «вийшла тут, прастітутка», жінка не стає винною в тому, що вдягла коротку спідницю.
Ми з тобою впродовж цієї розмови постійно розбираємося у сторітелінгу й тому, як ти його використовуєш. Розкажи, які історії ти розповідала, коли працювала на дипломатичній посаді в Посольстві України у Франції?
Переважно чужі, і, на жаль, це були не найкращі історії. Бували й абсолютно бездарні автори, яких залучало Посольство, бо «там такі люди за ними стоять». Показувати таке від імені своєї країни — це приниження і знецінення. При цьому тобі ще й кажуть: «Ну ви ж у нас культурний співробітник, стійте й пояснюйте, що хотів сказати автор».
Мені ж ішлося зовсім не про це. Вдалося зробити кілька дуже хороших проєктів з візуального мистецтва, фотографії, запросити хороших письменників, зробити полідисциплінарний фестиваль. Але ця робота настільки не моя, що я можу сьогодні з полегшенням сказати: я — погана менеджерка. Я хороша авторка, генерую класні ідеї, я людина, яка допомагає іншим, я викладачка. Але холодно менеджерити когось, надто якщо автор нічого не вартий, але з амбіціями і понтами, — не моє. Я більше ніколи цим не займатимуся. Зараз до мене часто звертаються з проханням допомогти зробити культурний проєкт у Франції — але я відмовляюся, мені це коштує такої крові, таких доларів моєї душі.
Все ж дипломатична оптика залишається — сьогодні ти адвокатуєш Україну на французькому телебаченні. Які зрушення бачиш у стереотипах щодо України?
Передовсім мушу сказати, що французи — самоцентричні. Тому ні, це не так, що вони сплять і бачать російську культуру, як ми іноді про них говоримо. Ясно, що в дискурсі є російські балет, опера, Достоєвський, і якщо хтось хоче випендритися, то прийде кудись із томиком Чехова. Але насправді не все аж так драматично.
Французи у школі навіть не вчать зарубіжну літературу, лише французьку. Їхнє міністерство освіти вважає, що цього достатньо.
Сказати, що зараз вони особливо зацікавились українською культурою, не можу. Їх більше цікавлять насущні проблеми: пшениченька, газ. Може, я просто не на ті ефіри ходжу, бо вони у мене здебільшого політичні, інформаційні.
Думаю, ти зараз говориш про загал…
Так, я про нього. У мене були на початку ідеї: зробити подкаст про Україну французькою, розповідати історії наших людей. Потім моя активність з ефірами стала настільки часопоїдальною… Ти годину добираєшся, дві години сидиш на ефірі, годину їдеш назад, таких ефірів буває два на день, інколи й три, коли щось відбувається. Я шість місяців в основному займаюся саме цим.
Я дивом доредагувала книжку, і через неї роблю перерву на тур. Можливо, я повернуся до ідеї подкасту.
Подкаст має бути франкомовний?
Так. Мені бракує чогось такого кльового й сексі про Україну.
Є досить популярний англомовний подкаст про Україну «Explain Ukraine»
Він для інтелектуалів, а треба щось і для ширшої публіки. Я працюю на умовних мам, які чекають дітей під школами, і продавчинь у магазині. Їх завжди буде більше. Не для еліти — еліта і так завжди буде в курсі справи. Мій чоловік-інтелектуал читав книжку про історію України, перекладену французькою мовою, через тиждень після нашого знайомства. Тобто ці люди в курсі всього, треба працювати з ширшою публікою.
Книжку «Тільки нікому про це не кажи» ти написала ще до великої війни. Багато редагувала чи залишила у первісній редакції?
Я почала писати її в пандемійну епоху, в якусь мить зрозуміла, що ковід обрид уже всім, і замінила всі ковідні терміни на слово «карантин». Коли почалася війна, взагалі думала, що ніколи цю книжку не відредагую, лишу собі на пам’ять. Яке взагалі насильство в дитинстві, коли зараз large scale насильство в моїй країні, — хто ж це буде взагалі читати? Потім минув час, я подумала, що перепишу окремі тригерні моменти, бо після Бучі більшого тригера бути не може. А потім думаю: стоп, треба міняти весь ковід на війну, герої не будуть тоді займатися тим, чим займалися в карантин, бо що ж тоді вони за уроди: війна йде, а їм party-party, disco-disco. Довелося б переписувати в стилі Гаськи Шиян «За спиною»: усі плетуть маскувальні сітки, а героїня радіє, що їй пофіг на це все. Таке вже було. Але я навіть і не знаю таких людей, яким байдуже нині на війну. Включилися навіть ті, хто здавався дуже поверховим.
То що, ти таки вписала війну в «Тільки нікому про це не кажи»?
Ця книжка — зліпок з іншої епохи, я передумала щось міняти, щоб не казали, що я хайпую на болючих для суспільства темах. До речі, я боялась, що те, що в книжці, — надто болюче… А зараз візьми й напиши про Бучу — це неможливо. І я дописала в кінці одну-єдину фразу. Людина, яка вміє читати між рядками, зрозуміє це.
Що переконало тебе таки опублікувати книжку з довоєнного періоду?
Я подумала, що треба робити книжку: люди чекають і потребують нових текстів. Важкі теми, пов’язані з «Тільки нікому про це не кажи», — з нашого публічного дискурсу. Одна дівчина написала свою травматичну історію, вона мене вразила, я вирішила її запозичити. Бо воно ж забувається: поговорили і пройшло. А книжка триває довше, ніж хайп у соцмережах. Люди можуть задуматися.
Майже кожна третя жінка зазнала насильства і кожній другій не повірили, що з нею це сталося. Це те, що руйнує життя, шкодить побудові стосунків у дорослому віці. Я це бачила по слухачках, які приходили до мене на курс і питали, чого в них не складається із заміжжям, а на четвертому реченні розмови казали, що їх у чотири роки розбещував двоюрідний дід і їм не повірили. Я не психотерапевтка, але я можу вислухати історію. До речі, перед кінцем книжки, коли відбувається психологічна реабілітація, з’являється другорядний персонаж — одна з пацієнток, яка розповідає цю історію. Вона невигадана. Таких історій ще є декілька. Ти заглиблюєшся в життя ескортниці, яка така «хі-хі, ха-ха», а потім виявляється, що в її історії теж був аб’юзер — батько в дитинстві.
Як читачі сприймають теми насильства, які ти взяла з довоєнних обговорень?
Теми ці нікуди не діваються. Коли я говорила з Ларисою Денисенко, яка займається розслідуванням сексуальних злочинів під час війни, вона сказала, що книжка й фраза «Тільки нікому про це не кажи» — як ніколи актуальні. Є цілі села, де люди домовляються між собою все забути — ніяких психологів і правозахисників. Люди знають, що вони зґвалтовані, але не будуть про це говорити. І це шкодить загальній справі. Я розумію, що це важко, це ретравматизація, але ми мусимо її пройти: заради себе, своїх дітей, щоб це пішло на трибунали. Кожен непокараний злочин провокує наступний непокараний злочин. Можливо, ця книжка потрапить у руки комусь із таких жінок, вона відчує, що не одна в цьому.
Хочу надіслати цю книжку дівчині, яку знаю ще зі школи. Вона була прегарна, жвава, аж враз після канікул прийшла абсолютно згасла. Виявилося, що її дорогою зі школи у лісі зґвалтував якийсь чоловік. Його навіть знайшли, дали йому в голову, але він не сів, а мама дівчині сказала: «Нікому про це не кажи». Мале місто, репутація… Красива доросла жінка, добре заробляє, але стосунки в неї ніяк не складаються. Нарешті їй стало все одно, вона почала розбиратися з психологом — і дійшла до тієї історії.
Цікаво, що насправді у нас не так багато продуктів популярної культури, які дають нам простір для рефлексії навколо травм. У твоєму романі чимало лайфстайлу — розкажи, як поєднуєш у літературі ці два складники.
Я спеціально це зробила. Тема дуже важка й неприємна. Якщо її прописувати так, як ми її проживаємо, то читачів буде значно менше. Ну а в контексті війни людям хочеться також і легкої літератури. Інтуїтивно я це все припорошую лайфстайлом. Це природно лягає в романну форму, я не описую момент насильства, а його наслідки: що відбулося, де ці люди зараз. Вони так само п’ють каву і гуляють Парижем, несучи за собою багаж спогадів. Я зберігаю те, за що люди люблять читати мої книжки, — легкість, це мій прийомчик.
Я можу написати щось справді важке — робила це в аудіосеріалі «Вісім» і неабияк розважалася. Але тут я обрала жанр трилера й детективу, в детективі завжди є якесь убивство, а в трилері — психологічні травми, які треба розкопувати. Мені важливо, щоб цю книжку могла також прочитати людина, яка просто хоче цікавого чтива, і задумалася. Мій роман — це спроба повільно зайти в тему травми.
Напевно, не можна постійно перебувати в травмі.
Ні. І мені важливо мститися за жертв бодай у літературі: тому придумала персонажа-месника, який убиває непокараних злочинців. Це має робити правосуддя, але коли ти нікому про це не кажеш, злочинці лишаються непокараними. Література дозволяє мені скоригувати це.
Чому тобі цікаво працювати з лайфстайлом? Пригадую, ти якось говорила, що збоку читач твого інстаграму може подумати, що твоє життя — суцільні устриці та ігристе.
Так, людям здається, що я дуже легка людина, але той, хто знає мене близька, знає, як я вмію навантажити. Я нещодавно Новою поштою передала собі білий порцеляновий із золотом сервіз на 12 персон, який мені віддала бабця. Це був сервіз, із якого не можна було їсти, він відкладався на золоте весілля. Потім ми якось пропустили те золоте весілля, і всі ці чашечки, тарілочки й супниця дістались мені. А в мене немає в Парижі серванту, взагалі немає де це все ставити. І ось воно доставилося, я зробила малайський суп лаксу, і ми просто його їли з цього посуду. Бабця не могла собі це уявити. Цей кайф доступний всім, бо в кожного є бабця з кришталевими карафками, в які ти можеш налити вина.
До речі, ще в університетські роки я прочитала в Світлани Пиркало, що з яєць і спецій можна зробити вісім різних страв, навіть коли бракує грошей. Мені сподобався цей підхід.
Жити красиво вдається і з бюджетом п’ятсот доларів на день, і десять, бо можна купити смачну їжу — пляшку вина й багет, полежати, дивлячись у небо. У мене, до речі, є ідея курсу: як жити красиво за будь-яких бюджетів. Не знаю, чи це буде на часі, чи когось розізлить, але знаю, що багато в кого втратилися заробітки, але хочеться краси.
Згадую себе: ми в юності були щасливіші, хоч і бідніші. Мій перший візит у Париж був такий: сиділа на набережній Сени, пила вино і їла камамбер, намагаючись не думати, що з річки таки тхне. У тієї ж Аткінсон в одному з текстів, коли почалася війна, служниця пропонує до кінця війни їсти в кухні, а не в їдальні, на що господиня каже: «Ви що думаєте, війна швидше закінчиться, якщо ми перестанемо їсти в їдальні?». Це класна тема.
Люди зараз цькують інших за гарне життя, але ми зобов’язані в мирних містах жити так, щоб це було гідно й красиво, не забуваючи про ціннісні компоненти цих радостей: випила каву — податки пішли на ЗСУ і на відбудову. На бюджет країни. Помила голову, пішла красива на співбесіду, отримала роботу — можеш краще задонатити. У тебе гарний настрій, ти зміцнюєш психіку, щоб потім допомогти глибоко травмованим. Щоб не почувати провину за ці радості, ти маєш відчувати їхню цінність. Є, звісно, й радості брєдові: побігти зараз купити супердорогу машину — я б себе у такому випадку погано почувала, хоча, може, для когось і тут є ціннісний компонент. А от купити айстри в бабусі, яка продає їх біля метро, — ти і допоможеш, і вдома буде красиво. Радість у цьому, в простих речах. Чи зупинитися на секунду послухати вуличного музиканта. Легкість із доданою цінністю стає міцним фундаментом для життя.
Ти говорила якось, що вся твоя література — це шлях до пошуку себе, тобі важливо не втрачати свій стержень. Ти постійно міняєшся, збоку це може виглядати як кілька різних життів — у чому ти бачиш свою незмінну опору?
Я намагалася знайти у всьому цьому спільний знаменник і знайшла — це свобода. Може, завтра мені захочеться вирощувати кіз, я знайду в цьому прикол, опишу це так, що всім теж захочеться це робити, бо кози класні, пухнасті, розумні, а ще з козячого молока виходить смачнющий сир. До речі, не виключаю цього: мені зараз страшенно хочеться пожити в природі, займаючись натуральним господарством. Я ніколи цим не займалася, тому, швидше за все, швидко обламаюся при першій же дровиняці, яку треба буде рубонути.
Цікаво, що ти кажеш про кілька життів, бо для мене це виглядає як непослідовність, хаотичність, брак дисципліни. Я люблю собі дорікнути, в мене проблеми з самоцінністю. Що б люди не казали, як би не дякували за роботу… Треба вміти почути похвалу. Зате варто комусь сказати щось погане про мій текст — починаю перейматися. Я б хотіла перекалібруватися в людину, яка чує об’єктивно ці речі, рівнозначно. Коли приходять люди, яких твої книжки змотивували або які бодай пореготали з них, — це вже дуже цінно.
Ми часто гнобимо себе — цього треба всім позбуватися. У когось була правильна єврейська мама, яка гладила по голові й казала: «Сьогодні не вийшло, значить, завтра буде краща можливість», — треба самій стати собі цією єврейською мамою, а не українською, яка весь час каже терпіти, гнобити себе, щоб стати кращою.
Мене ведуть у житті свобода й азарт. А що там далі, за горою, який вид на вершині? Ця цікавість, бажання побачити — в цьому і є життя, щоб принаймні в кінці ти сказав собі, що достатньо побачив, відчув, любив. Не досяг, не заробив, а просто достатньо прожив. Це класний висновок життя.