Іще кілька років тому я, ніби Шахерезада, могла розповісти тисячу і одну історію про те, які зневажливі фрази чула в бік української мови чи певних українських слів. Зазвичай це були оповідки з 1990-х і початку 2000-х із Хмельниччини, де я виросла, й Києва, де була студенткою.
Я і зараз можу пригадати такі історії: наприклад, як родичка кривила губи на слово плівка, знайома, округливши очі, питала: «Чо ти кажеш прізвище? Кажи фамілія!», а моя шкільна подруга сміялася з перепрошую; як провідник у поїзді відмовлявсь мені дати ковдру, бо що таке ковдра і, дослівно, «кому нужна эта ваша мова?».
Якщо ви здавна і стійко говорите українською, то теж можете розповісти тисячу і одну таку історію. А проте…
Можливо, для цих оповідок треба добряче напружити пам’ять, як-от тепер мені. Бо всі такі ситуації затираються під впливом наступних — тих, що були вже в останні роки. Їх моя пам’ять фіксує і береже не менш, а може, і більш дбайливо, ніж оті, про зневагу.
Наприклад, моя знайома киянка, онучка полковника КДБ, дитиною чула від улюбленої бабусі: «Стою в очереди, а передо мной — женщина в красивой шубе, такая интеллигентная, такая красивая, и вдруг… обращается ко мне на украинском языке! Как такое может быть?». Ця сама внучка уже дорослою, маючи власних дорослих дітей, першу фразу промовила українською, стоячи на Майдані в час Революції Гідності поруч зі своїм сином. Йому подзвонили й сказали, що в парку Шевченка тітушки й поліція «б’ють наших», потрібна підмога. Син відповів, що зараз прийде, мати — та сама онучка полковника КДБ, етнічного росіянина — рішуче, уперше в житті, мовила українською: «Ідемо разом».
Я не раз чула, що люди вибрали українську вже за війни — в 2014, 2015, 2018-му… Ще більше зробили це незадовго до повномасштабного вторгнення, уже знаючи, що воно буде, — або ж після 24 лютого. «А яка мотивація?» — питав мене колега французький фотограф. «Щоб Путін не мав кого “захищати” у нашій країні», відповідала я, а потім картала себе, що поверхово сформулювала справжній мотив, — глибшою і, либонь, зрозумілішою була б відповідь «Аби відрізняти свого від чужого». Хоча й це не єдине, що спонукає, — проте, аби пояснити усі причини й мотиви, часу може знадобитися як Шахерезаді.
Як переламні моменти — Майдани, війна — спонукали вибрати українську мову, — це питання ще має бути дослідженим, історії мають бути зібрані, представлені та пояснені.
Коли це пояснювати, то слід говорити не лише про перехід — слушно акцентувати передусім на поверненні.
Наприклад, 2019-го року я почула дивовижну історію письменника родом з Донецька Володимира Рафеєнка. Тоді він презентував свій перший роман, написаний українською, «Мондеґрін», — доти Рафеєнко писав російською і до 2014-го мав нагороди за свою творчість у Росії. Під час заходу автор, який виріс у цілком російськомовному середовищі, розповів, що вже дорослим дізнався: одна з його бабусь ізмалечку говорила українською, та коли переїхала із села в Донецьк, усі однокласники з неї сміялися, й вона затялася, що вивчить російську краще за них усіх, — і так і зробила, й по тому більше ніхто не чув од неї українського слова. Інша Рафеєнкова бабуся теж перейшла на російську в дитинстві, але часом таки вживала українські слова — коли говорила з котами й собаками.
Серед українських письменників чимало прикладів переходу — точніше, повернення — до української: і не лише після 2014-го, а й раніше: у 1990-х та 2000-х із російської як мови свого дитячого й підліткового спілкування перейшли Вікторія Амеліна, Петро Яценко, Ірина Цілик… Авторка цих рядків до 6 років також спілкувалася винятково російською (батько — військовий, мешкали не в Україні), до 12-ти була мовно нестійкою і лише в підлітковому віці — у кінці 1990-х — остаточно перейшла на українську.
Як нещодавно сказав стендапер Антон Тимошенко, «перейти на українську до початку повномасштабної війни — це… ніби в біткойн вчасно вклався». І якщо історії, з яких я починала, є віктимними — тільки потерпали у них не так люди, як їхня мова, — то історії, якими продовжила, — це історії успіху цієї ж мови.
Так, перехід великої кількості людей з російської на українську матиме і свої вади. Якщо в 1990-х сперечались про те, як правильно, й прагнули передусім, «щоб мова була чистою», то зараз, на мій погляд, варто зосередитися на тому, щоб люди у принципі говорили українською, і для цього слід поступитися потягом до чистоти, бо годі одразу добре і чисто говорити мовою, яку тільки вчиш, а постійні вказівки на помилки лише відлякують початківців.
Утім, коли чуєш/читаєш добру, природну мову, то рано чи пізно починаєш говорити нею так само природно, як природно стали нею писати і говорити уже згадані Вікторія Амеліна, Петро Яценко і ще багато письменників і письменниць, а Ірина Цілик стала ще й авторкою цьогорічного радіодиктанту до Дня української писемності й мови.
Уже сьогодні в нашій країні чимало тих, хто перейшли з російської на українську хай не як на мову своїх батьків і дідів — бо родинні ситуації могли бути різні, — а як на мову своїх дітей — і тому, що прагнули справедливості, і бо хотіли відкинути колоніальний спадок, і тому, що відчували: українська — це мова майбутнього, мова нації, що врешті-решт переможе.
Нинішня війна ведеться для того, щоб могли жити ми, але й для того, щоб легше було нашим дітям — щоб вони були вільними, не мусили йти зачарованим колом, з якого ми нині стараємось вийти. З мовою — схоже:
Ми вибираємо нині українську, щоб легше було нашим дітям без спадку колонії, що тягне у відчуття меншовартості й в антицивілізацію.
Мине ще кілька років — і історій про перехід і повернення буде в рази більше, ніж здатна переповісти Шахерезада. Можливо, якісь із них ми будемо розказувати своїм дітям на ніч — разом з історіями про те, як українці перемогли імперію, як добро перемогло зло. І це нарешті будуть не віктимні історії, а історії успіху — саме на них зростатимуть українці.
Анастасія Левкова, письменниця, культурна менеджерка, літературна редакторка The Ukrainians Media
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
