Сірий ранок. Мряка. Порожня дорога. Наші авта їдуть одне за одним. Кілька машин рухаються у тому ж напрямку, що й ми. Не військові. «Отже, є надія, що ми не остаточно звар’ятіли», — проминає в голові. У легковику, що саме нас обганяє, і водій, і пасажирка майже завалені покупками, переважно це продукти.
Що далі їдемо, то менше авто. Навколо поля, вологі й тепло-зелені. При узбіччі з’являються глибокі рукотворні ритвини — бліндажі? Чи то тривога намагається увиразнити підґрунтя для себе?
Шевченкове. Посад-Покровське. Благодатне. Від останнього болісно коле в грудях. Треба ж — така назва і практично повна відсутність того, що вона позначає. Кострубаті хребти дерев з перебитими ребрами. Сині вікна тепло-зелених (точнісінько в тон полів) хат. І дахи — завалені всередину або розчепірені, як зсудомлені пальці. Кістяки парканів, крамниць, заправок.
Зупиняємось неподалік аеропорту. Калюжі. Болото. Виходимо, щоб одягнути бронежилети. До нас підбігають двоє псів — статечний чорний, якого явно цікавить лише пожива, і біло-рудий куцик. Насипаю чорному корм (вожу з собою торбину, навчена Ізюмом, де було багато голодних собак і я з порожніми руками). Він жадібно тицяється у нього носом і починає хрумтіти, хапаючи заразом пасемця трави. Біло-рудий натомість ігнорує їжу, але вперто намагається заскочити у відчинений багажник буса. До рук не йде. Пробач, собацю, не цього разу. Віддалік чутно наші «виходи».
Наступного разу стаємо біля автобусної зупинки з написом «Чорнобаївка». Мабуть, щоб віддати шану цій легендарній, духопідйомній назві. Навпроти — розстріляний знак «Увага! Діти на дорозі».
І ще про знаки. Тут уздовж дороги їх просто нема. Але за кілька кілометрів проїжджаємо повз зігнутий і покручений шмат металу, на якому все ще читається «Асканія Нова». Як удар під дих. Бо це словосполучення з дитинства було якимось магічним. Бо ось вона, стрілка, яка нікуди зараз не приведе. Бо раптом здається, що часу на побачити те, про що здавна мріялося, тут, у своїй країні, може бути геть обмаль — занадто багато його згаяно на щось інше, що тепер видається зовсім другорядним.
На в’їзній стелі перед самим Херсоном — різноформатні жовто-блакитні наліпки. Одна — з кримськотатарською тамгою. Вулицями де-не-де снують люди. Що ближче до центру — то більше. Бачимо навіть кількох дітей. Ми в бронежилетах, а усі вони — ні. Ці люди тут живуть. Увесь час.
Спускаємось у кав’ярню-укриття під театром. Заносимо книжки для бібліотек. У невеличкій окремій кімнаті прибрана ялинка, електричний камін. Трон і посох Святого Миколая, а за сумісництвом і Діда Мороза, бо ж, коментує старша пані, яка тут за всім наглядає, дітям у війну потрібні свята, що більше, то краще.
Директор театру розпочинає зустріч. Розповідає, як 23 лютого відіграли прем’єрну виставу режисера Сергія Павлюка «Вічність і один день» за мотивами «Хозарського словника» Мілорада Павича, і що вона мала кілька паралельних закінчень, які кожен глядач міг для себе обрати. Ну або ж передивитись усі за кілька відвідин. Не склалося. Пан Олександр гірко жартує, що це вистава, яку репетирували вічність, а грали власне що день. Розповідає про прихід росіян, початок окупації. Каже, одразу відрубали усякий зв’язок, щоб легше було переконати людей, що «росія здєсь навсєґда», але якимось дивом тут певний час усе ще ловило «Радіо Байрактар». Розповідає, як по нього прийшли, як страшно смерділа заяложена шапка, яку натягнули йому на обличчя. І десь поміж цих історій, ніби ненароком, зауважує: «А знаєте, цей театр — точна копія маріупольського. Побудований за тим же проєктом. І сховище тут таке ж саме».
Відразу стало холодно. Слова перетворилися на фоновий шум, зате виразно постали маріупольці, тіні мам з дітьми, загорнуті в ковдри, старенькі, що туляться до стін, дивляться вгору з благанням і страхом…
Пан Олександр згадує про суботній обстріл, коли російські ракети прилетіли в самісінький центр міста, влучили поблизу супермаркету «Сільпо», куди люди якраз ішли на закупи. Жінка, що сидить поруч мене, схлипує. Беру її за руку. Нахиляється до вуха і каже, що вона з тих, хто там були, і вціліла тільки тому, що хтось вчасно штовхнув її на землю. Обіймаю її. Коли виходимо з театру, вона тихенько дякує.
На території студії «Суспільне Харків», яку окупанти перейменували були в «Радио Таврия», найбільше запам’ятався вгодований кіт на смітнику, котрий гидливо струшував лапою в бік дволітрової банки з маринованими цілими головками цибулі — російських харчів. Касетний магнітофон «Весна», збірка «50 тваіх пєсєн», серед яких «Інтернаціонал» та «Землянка», аркушики із записами, що і яким голосом говорити в ефірі, й відчуття наглухо застиглого часу, у якому вони живуть, який притягли за собою сюди, засмітили ним усі ці приміщення. Але тут він розвіється, вивітриться, як і російський дух, а там, у них, так і залишиться нерухомо-застиглим… А ще як швидко, без зайвої думки, спускаєшся в підвал, коли охоронець гукає: «В укриття!», і за секунду чутно глухе гупання.
У вибитих вікнах обласної універсальної наукової бібліотеки вітер гойдає прозорі фіранки. Крізь них проблискує сонце і розлягається теплими плямами на паркеті, між розкиданих книжок.
За вікнами видно розлогий і спокійний Дніпро. А по той бік — російські позиції, з яких постійно обстрілюють місто, так, що жодні офіційні сигнали сповіщення не встигають про це попереджати.
Бібліотеку, кажуть місцеві, понищили просто тому, що хотіли збити український прапор на високому флагштоці побіля неї. Опорядковувати її зараз небезпечно — цю територію прострілює не лише ворожа артилерія, а і снайпери.
Забираю собі на згадку пласку морську мушельку з великого вазона на першому поверсі. Вітер шурхотить десятками нанизаних на ниточки кольорових паперових журавликів.
Історія про те, що окупанти вивезли з Херсонського художнього музею близько 10 000 експонатів, тобто 80% колекції, стала доволі медійною. Але мало хто згадує, яким відчуженим голосом говорить про це працівниця, завдяки котрій усе це стало відомо. Як рівно, беземоційно тримається, розповідаючи про викрадення мистецьких творів, і як мовчить про власну історію, з якою їй ще тільки-но доведеться навчитися жити.
Швидко сідаємо до автівок у паузі між поблизькими прильотами.
Не знаю, як закінчити цю фіксацію відчуттів. На чому зупинитися. Що з міста, як сказав наш колега-оператор, висмоктали всю енергію. З міста, але не з людей. Тому від’їзд внутрішньо сприймається як боягузлива втеча, бо хочеться зробити для цих людей ще щось, реальне, справді помічне, а всі слова, сказані опісля, з безпечної відстані, звучатимуть слабко й безпомічно. Що в наступні кілька тижнів, коли на Херсон летітимуть, зокрема, фосфорні снаряди, хотітиметься туди, всупереч усякій логіці. Що окупанти того дня обстріляли пологовий будинок зовсім не далеко від художнього музею, але, на щастя, ніхто не постраждав, і наступного ранку там народилося двоє здорових малюків. Чи що всю дорогу до Миколаєва везла на колінах у чорному шоломі три мандаринки і думала, що кольори можна повернути. Практично всюди. Якщо докласти зусиль.
Хай будуть мандаринки.
Катерина Міхаліцина — письменниця, перекладачка, редакторка, членкиня Українського ПЕН.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
