Покоління сучасних юристів 30+ має особливу перспективу. Студентами вони пережили Помаранчеву революцію, а молодими фахівцями — Євромайдан, Революцію Гідності. Саме так приходить усвідомлення сили права як інструменту встановлення справедливості й добра.
Саме з цього покоління й Антон Кориневич. Як посол з особливих доручень Міністерства закордонних справ нині він опікується створенням спеціального трибуналу щодо злочину агресії Росії. Коли Антон Кориневич говорить про російських окупантів «усіх засудимо» — це не фігура мовлення. Тож у цій розмові цілком закономірно ми говоримо про те, як працюватиме той самий Гаазький трибунал, а також з’ясовуємо, як і коли на лаву підсудних сяде Путін.
§§§
Ця розмова була записана для журналу літературного репортажу «Reporters» у квітні 2023. Приєднуйтеся до Спільноти, щоб отримати свій примірник.
§§§
Твій шлях правника довгий, цілісний та послідовний. Проте не можу уявити, щоб дитина мріяла стати міжнародником і, скажімо, притягнути Путіна під трибунал. Як це сталося з тобою? Поговорімо про дитячі мрії.
Я завжди відчував чи розумів, що Росія може на нас напасти. Це стає ясно, якщо уважно читати історію. Десь у старших класах я справді почав це усвідомлювати. Тоді ж почав думати, ким хочу стати.
Ти абітурієнт 2003 року. У ті часи бути студентом юридичного — дуже престижно.
Мене цікавило міжнародне право… Просто права мені не було достатньо, бо цікавило щось більш політичне.
Щоправда, був момент, коли я мало не став лікарем, як мої батьки. Мені у школі подобалася біологія, тому я про це міркував, хоча й не любив хімії та фізики. Лікар — це благородна професія, я дуже її ціную. Та я радий бути там, де є зараз. У нашій родині я перший юрист.
В 16 років мені було ясно, що робить нотаріус, адвокат, прокурор, але не було зрозуміло, що робить міжнародне право. Як ти взагалі дізнався про цю професію?
Для мене в ті часи юрист-міжнародник — це хтось, хто представляє свою державу перед іншими державами та міжнародними інституціями, створює договори та конвенції.
Для умовного підлітка це не звучить як рок-н-рол.
Нудно звучить? Тоді переформулюю. У мене вже в тому віці було відчуття, що я хочу працювати на Україну, на користь держави. Мене не цікавили бізнес, приватний сектор, підприємництво.
Також важливим аргументом стали іноземні мови. Я люблю їх вчити, мені важливо мати їх у робочому стані.
І, по-третє, було цікаво працювати в царині, що дозволила б мандрувати.
Нашому поколінню пощастило на перших курсах пережити Помаранчеву революцію. Ти, здається, мав бути на другому курсі, коли почалися протести проти фальсифікації виборів.
Я дуже добре це пам’ятаю. В нас була пара з порівняльного адміністративного права. Прийшов викладач і сказав, що ми маємо бути не тут, а обстоювати власний вибір і наше майбутнє. Ні, нас ні до чого не схиляли. Мовляв, робіть так, як вважаєте за потрібне.
На Майдані я бував часто. Ми і їжу туди носили, і просто там були. То стало точкою піднесення. Деякі гасла помаранчевого Майдану я досі вживаю у своєму мовленні, наприклад, «Тому що послідовний».
Чи цей досвід вплинув на твоє майбутнє, розуміння права, кар’єру? Ти ж у цей час іще студент, але вже юрист.
Пригадую, як ми стояли перед Верховним Судом. Мені сподобалося й запам’яталося тодішнє сприйняття судового засідання та робота команди, що обстоювала верховенство права. — те, як вони представляли свою позицію, як аргументували. Це було потужно.
Тоді ж були мої перші розмови про важливі історичні паралелі та змогу бути на правильному боці історії.
Євромайдан — це наші 25-27 років. Ми вже молоді фахівці, вже працюємо. Що це був за досвід? Він став трансформаційним для тебе?
То була інша сторінка життя. Я вже захистив кандидатську дисертацію з науковим керівником Олександром Задорожнім — це знакова для мене особа. Вчитель, який сформував мене, як і всіх, хто вивчав міжнародне право в Києві.
Ніколи не забуду 30 листопада, 1 грудня — як багато людей тоді було на Майдані. Вся зима була сповнена сильними емоційними переживаннями. Іноді мені не було ясно, що далі. Хоча водночас не полишала думка, що все буде добре.
Саме в ті дні стало зрозуміло, навіщо в демократії потрібна система справедливості та стримувань і противаг, які запобігають концентрації влади, впливу, сили в одних руках.
Раніше, до подій Євромайдану, в розмові з одним політологом я почув фразу про те, що Україна має пишатися своїм громадянським миром — злагодою в суспільстві. Це дуже мене зворушило й запам’яталося. Та потім прийшов грудень, січень і лютий, коли цей громадянський мир несправедливо розстрілювали просто на вулиці.
Знову стало ясно, що жодні посади чи обов’язки не мають значення — ти не можеш бути частиною цієї системи. Ти мусиш бути на стороні добра та світла.
Цей принцип досі веде мене в професійному житті. Саме тому я не прив’язуюся до посад або становища — все це не є важливим. Важливо робити роботу та виконувати завдання, що принесуть добрий результат.
Ти вже багато разів ужив слово «справедливість». Я знаю, що правники сприймають це слово інакше, ніж інші люди. Бо справедливість — це й право, яке торжествує. Коли ти вперше подумав про справедливість як про важливу для тебе категорію?
Нас тут рятує знання іноземних мов, у яких «justice» позначає і правосуддя, і справедливість.
Я з дитинства не люблю негативних героїв. Іще малим на касетах передивився всі «Зоряні війни» та завжди вболівав за джедаїв і повстанців — і це мій яскравий дитячий спогад. Люк Скайвокер — улюбленець.
Не думаю, що тоді, в дитинстві, я розумів усі значення слова «справедливість», але я розумів його як явище, як категорію.
Ми маємо як люди намагатися робити добро та приводити своїми діями до справедливості. Можливо, в юристів для цього більше інструментарію.
В юристів є багато інструментів, аби робити добро. Але є й інструменти, аби робити зло. Іноді я озираюся на життя в Україні до 2013-2014 року і просто не можу повірити, що ми в цьому всьому жили.
Мені здається, що ми дуже демократичний народ — нація, спільнота, тут я маю на увазі не тільки етнічних українців. Нас не влаштовує цар-батюшка. Нам важливо мати демократію та права людини. Нам важливо плекати традицію змоги обирати гетьмана.
Люди права в Україні — що це за спільнота?
В нас дуже велика та фахова плеяда сильних юристів-міжнародників. Я вже згадував про Олександра Задорожнього, свого вчителя. Також я захоплююся Миколою Гнатовським — у моїх очах це найкращий український юрист-міжнародник. Тепер він працює суддею ЄСПЛ.
Ми маємо розуміти, що ми не гірші, ніж іноземні юристи. Ми все вміємо та можемо давати результат.
Звичайно, є певні питання. Наприклад, там, де за кордоном працює сотня людей, в нас працює всього п’ятеро.
Так само сильними є інші правничі спільноти: є сильні судді, адвокати, прокурори. Люди права в Україні бачать реальність через свою роботу, свій фах і спеціалізацію, аби підготувати ґрунт для змін на краще.
Думаю, що свій фах я обрав правильно.
Ти згадуєш своїх учителів. Коли ми тепер говоримо про сильних міжнародників, може бути неясно, звідки вони взялися з нашим радянським спадком. СРСР не був правовою державою. Міжнародна присутність України в радянському контексті не була нормальною, адекватною. Проте в теперішніх молодих правників справді є добрі вчителі, які їх виростили. Як це сталося?
Міжнародне право теперішнього зразка сформоване в західній цивілізації. Тому я думаю, що в часи СРСР всі юристи-міжнародники були «западниками». Вони ж вивчали «буржуазное право» чи «право буржуазных государств». Взаємодіяли з вільним світом і могли бачити, говорити, обмінюватися поза межами «залізної завіси».
Вони розуміли, що і як. І, коли прийшла Незалежність, були готові до роботи в реаліях «буржуазного» міжнародного права.
Яке воно сьогодні — українське міжнародне право?
Думаю, що ми активні та ефективні.
Світ теж так про нас думає?
Так. І часто не розуміє, як нам вдається робити те, що ми робимо, — йти в Міжнародний суд ООН з інноваційними підходами та справами, наближатися до створення спецтрибуналу в Гаазі… Все сталося дуже швидко, попри те, що ми маємо менше людей і подекуди слабші правові можливості. Нам це вдається, бо ми швидші та активніші.
Нас рятує пристрасть до своєї справи. Ніхто не підходить до роботи суто формально. Це не верстат, біля якого можна постояти одну зміну та закінчити роботу. Ми постійно включені. Наприклад, я ніколи не працюю з 9 до 18, на відміну від багатьох урядових юристів в інших столицях. Мій робочий графік інакший, але для мене це щось більше, ніж просто робота.
Світ нас і раніше такими бачив? Чи не дивився на нас?
Те, як ми реагуємо на російську агресію, вочевидь, змінило ставлення до нас у певних спільнотах і колах. Стало помітно, що в Україні царина міжнародного права молодшає — вона драйвова та активна.
Тобто ти як 37-річний посол із надзвичайно важливими завданнями — це цілком нормально? Адже є царини, для яких це — «дитячий» вік.
Мені якось колеги скинули німецьку статтю про те, що ми робимо, і там було написано про мене як про «молодого юриста Кориневича». Справді, в Німеччині та інших країнах фахівців до 40 років вважають дуже молодими.
Таке ж молоде, але ефективне й активне, все наше міжнародне право. Думаю, цю нашу пристрасть треба зберегти, тому що право не є роботою біля верстата — тут не можна просто щось робити, аби зробити.
Ти стикався з ейджизмом як молодий юрист? Як ти це сприймав?
Особливого ейджизму я ніколи не відчував. Можливо, раз чи два чув щось таке. Але це винятки.
Взагалі, я звик усе пропускати крізь себе, багато речей беру близько до серця. Можливо, це неправильно, але інакше не можу — звик особисто вкладатися в те, чим зайнятий. Мені не вдається абстрагуватися і пройти повз.
Перейдімо до теми покарання за російські воєнні злочини. Як воно — бути людиною права в світі, де право не діє, бо ми щоденно стаємо свідками того, як Росія грубо порушує права людини, й не можемо засобами права цьому зарадити?
З часів навчання в університеті завдяки Миколі Гнатовському я полюбив міжнародне гуманітарне та міжнародне кримінальне право — так би мовити, наші головні на сьогодні царини.
Із 2014 року, з початку тимчасової окупації Криму й Донбасу, я зрозумів, що маю якось долучитися та зробити свій внесок. Я не солдат, але можу бути корисним як юрист-міжнародник. Якщо я не зможу допомогти державі в цій справі, то яка з мене користь, для чого я десятиліття вчився, читав, писав, думав і говорив із людьми?
Іноді я чую, що все одно нічого не вийде. Так, ми направду маємо складне завдання, проте мусимо зробити все, що в наших силах. Наприклад, зібрати якомога повніше досьє — портфоліо російських воєнних злочинів.
Така робота зі збору досьє потрібна для реалізації будь-якого з можливих сценаріїв покарання воєнних злочинців — чи то обвинувальний акт, чи то ордер на арешт, чи то українське заочне провадження, чи то український заочний вирок.
Чому?
Дивись, ми з тобою зараз можемо голосно сказати: «Путін — воєнний злочинець» або «Прігожин — воєнний злочинець». Але це буде лише позиція нас як двох приватних осіб, громадян України.
Для того, щоби ця думка перетворилася на покарання воєнних злочинців, потрібне рішення суду. В ідеалі — рішення міжнародного суду. Це неможливо без підготовчої роботи.
Україна через війну втрачає своїх найкращих людей. Ніхто в світі не зрозумів би нас, якби ми не намагалися зробити все для притягнення до відповідальності воєнних злочинців.
Що саме Україна як держава для цього робить? Є задача: посадити російських воєнних злочинців. Як це зробити?
Так само, як ми боронимося на полі бою, ми б’ємося й у судовому полі. Така робота має два головні треки — притягнення Росії як держави до відповідальності та індивідуальна кримінальна відповідальність конкретних осіб.
Гаразд, тоді розберемо кожен із треків по черзі. Отже, Росія напала на Україну. Як можна цілу країну притягнути до відповідальності? Адже в тюрму її не посадиш…
Україна з 2014 року подала позови проти Росії в усі міжнародні суди та установи — Міжнародний суд ООН, Європейський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з морського права тощо. Всюди, де можна було подати позови, ми їх подали.
Це потрібно для того, щоб міжнародні судові установи встановили, що Росія винна, бо порушила норми міжнародного права. Це традиційна практика: міжнародні судові установи існують саме для того, щоб вирішувати спори між державами та встановлювати, чи було порушено міжнародне право.
В яких судах уже був успіх у цьому треку притягнення Росії як держави до відповідальності?
Я сконцентруюся на Міжнародному суді ООН, де ми маємо дві справи. Одну між собою називаємо «big case», вона стосується Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.
Про що конкретно йдеться в цих позовах?
Там, де ми апелюємо до Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ідеться про Крим і порушення прав кримських татар і етнічних українців. Порушення щодо мови, освіти, культури. Апелюючи до Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, ми маємо на увазі насамперед Донбас.
За цим «big case» Україна вже виграла юрисдикційну стадію — тобто Міжнародний суд ООН постановив, що має юрисдикцію слухати справу по суті. Це ще не фінальна перемога, але вже важливий крок уперед.
Друга справа в Міжнародному суді ООН — справа проти Росії щодо безпідставних звинувачень нею України у вчиненні геноциду. Ми працюємо над нею з 26 лютого цього року, тоді міністр Дмитро Кулеба наголосив, що ми маємо зробити все, аби в полі міжнародного права допомогти нашим солдатам.
За цією справою маємо наказ про тимчасові заходи від 16 березня 2022 року, який постановляє, що Росія має вивести з України всі свої війська та припинити всі військові операції. У цій справі ми вже маємо на нашу користь 33 інтервенції, плюс Європейський Союз — це безпрецедентна кількість. Інтервенція в цьому випадку — це коли інша держава долучається до справи на підтримку однієї зі сторін.
Будь-яка людина у відповідь на ці пояснення зауважить, що війна від того не припинилася. Що це нам дало?
Світ дивиться на суд і судові рішення. Так, Росія поки що не виконала наказу Міжнародного суду ООН. Але цей наказ цитують усі наші міжнародні партнери, оскільки він чітко каже, що війна має припинитися. Це вже не позиція України як держави-жертви, а позиція Міжнародного суду ООН, де за це рішення проголосувало 13 суддів із 15-ти.
Коли Росію як державу буде визнано винною, що вона має зробити? Що відбудеться?
Нам потрібне саме твердження, що Росія порушила норми міжнародного права та є винною.
Впевнений, що дуже цінним буде рішення саме міжнародного суду. Далі може бути мова і про репарації — сплати за завдану шкоду.
Я не розкриватиму всіх деталей нашої стратегії, та ми працюємо над тим, аби рішення було максимально на нашу користь.
Пропоную поговорити про другий трек — покарання окремих людей за воєнні злочини. Що може бути з Путіним як воєнним злочинцем?
Ми не можемо судити його в національних судах України, тому що є загальновстановлений принцип персональних імунітетів у міжнародному праві. «Трійка» (саме так це називають у міжнародному праві), тобто верхівка держави — президент, голова уряду та міністр закордонних справ, — мають імунітети від кримінальної юрисдикції інших держав. Тобто в Путіна імунітет від українських і будь-яких інших національних судів.
Його можна спробувати засудити в чинному Міжнародному кримінальному суді, і вже є ордер МКС на арешт Путіна за вчинення депортації дітей. Але мені видається, що може бути складно довести його вину у вчиненні ширших воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Треба буде встановлювати чіткий причинно-наслідковий зв’язок між, наприклад, конкретним воєнним злочином у Бучі і наказом з Кремля. На це піде багато зусиль і багато часу, та це треба робити.
Ми повністю підтримуємо зусилля Міжнародного кримінального суду, але розуміємо, що для засудження верхівки Росії — а це не тільки Путін, а ще, умовно, 10-20 людей — потрібен новий механізм, який зможе їх судити за злочин агресії, початку та ведення війни.
Ми як розумні люди усвідомлюємо, що злочин Путіна та його верхівки — це саме злочин агресії, те, що вони цю війну почали особисто.
Воєнні злочини є похідними, їх своїми руками чинили інші росіяни. Злочин агресії також набагато простіше доводити, ніж воєнні злочини та злочини проти людяності, особливо в нашій ситуації, коли агресію вже визнано агресією в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН.
У цього треку є ще одна перевага. Коли російський військовий вбиває українського військового на полі бою — це не є воєнним злочином, бо вони обоє в цій ситуації є комбатантами. Це ведення бойових дій (англ. — conduct of hostilities, — TU). Тому, якщо ми хочемо, щоби вся кремлівська рать відповідала за кожного нашого загиблого солдата, це вдасться зробити тільки через доведення злочину агресії.
Якщо ми хочемо створити основу для відповідальності російської сторони не тільки за смерті й катування цивільних і полонених, а й за вбивство наших військових героїв і героїнь, нам потрібно довести злочин агресії.
Путіна судитиме отой спеціальний трибунал у Гаазі?
Ми дуже цього хочемо.
Пропоную трохи пояснити, що саме маємо на увазі під «спеціальним трибуналом у Гаазі».
По-перше, Гаага — це місто міжнародного правосуддя. Там осідок майже всіх міжнародних судових органів. Тобто ми тут не винаходимо колесо й не просто так хочемо в Гаагу. Там має бути якийсь будинок, де працюють прокурори, судді та інший персонал. Тобто це буде суд.
Він діятиме за такою ж логікою, що й, скажімо, Нюрнберзький трибунал — від початку до кінця роботи над одним процесом?
Так, це має бути трибунал ad hoc, який матиме тимчасову дію. Ми не намагаємося створити універсальну структуру та закінчимо роботу, щойно закінчиться процес. Подібним чином працювали трибунали в Токіо, Югославський і Руандійський трибунали.
В Нюрнберзі працювали разом США, Велика Британія, Франція та СРСР — як сторона переможців. Хто працюватиме тут?
Наш трибунал відрізнятиметься. Його юрисдикція стосуватиметься тільки одного злочину — агресії. Бо юрисдикція щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочину геноциду вже є в Міжнародного кримінального суду, її немає сенсу дублювати.
Хто саме там працюватиме?
Це деталі, які наразі не час обговорювати. До них дійдемо, коли наблизимося до створення трибуналу: в його статуті буде описано, хто може бути прокурорами та суддями. Звичайно, в нас є чернетки та власне бачення, але воно ще не затверджене з міжнародними партнерами.
Цей суд судитиме Путіна і ще кількох людей?
Наш колега Філіп Сендс, який дуже нам допомагає, висловлює думку, що підсудними можуть бути близько двох десятків осіб. Цю думку я поділяю.
Чому?
Тому що це особливий так званий елітарний злочин (англ. — leadership crime, — TU). За нього може бути притягнута до відповідальності тільки та особа, яка за своєю посадою чи функціоналом може віддати наказ про початок і ведення агресивної війни. Та достеменно все це вирішуватиме трибунал.
Цей трибунал судитиме російську верхівку всю разом, а чи йдеться про окремі справи на кожного персонально?
Йдеться про індивідуальну кримінальну відповідальність. Справи будуть проти кожного конкретно.
Заочні справи можливі?
Це потребує уточнення та обговорення з міжнародними партнерами. Як ти знаєш із коментарів Дмитра Кулеби, Україна створила коаліцію, в якій наразі беруть участь тридцять три держави, що обговорює саме юридичні питання. Одним із таких питань є саме можливість заочної відповідальності.
Яка твоя особиста думка?
Більшість міжнародних кримінальних трибуналів не працюють in absentiа — такий звичай. Є лише один виняток — Спеціальний трибунал по Лівану. З іншого боку, нам ніщо не забороняє для нового трибуналу прописати можливість суду in absentiа. Про це справді має бути консенсусне рішення.
Але в роботі спеціального трибуналу для російської верхівки цінністю буде вже видача ордера на арешт — для цього не потрібна особиста присутність обвинуваченого.
Саме час поговорити про індивідуальну відповідальність кожного окремого російського солдата за воєнні злочини.
Всіх засудимо. В розмові про спеціальний трибунал у Гаазі для засудження російської верхівки не йдеться про те, що ми хочемо засудити тільки російську верхівку, заплющивши очі на всіх інших злочинців. Ми про них пам’ятаємо, до того ж, для всіх них уже існують інші судові установи.
Які?
Національні суди України та інших держав, які відкрили відповідні кримінальні провадження. Це зробили вже чимало європейських країн, зокрема існує спільна слідча група, куди входять Україна та ще шість держав — Литва, Латвія, Естонія, Польща, Румунія, Словаччина. Також у роботі групи бере участь офіс прокурора Міжнародного кримінального суду та Євроюст.
Національні суди в багатьох випадках мають можливість працювати заочно — in absentiа. Так уже працюють, зокрема, українські суди.
Також індивідуальну відповідальність воєнні злочинці можуть понести за рішеннями Міжнародного кримінального суду, який, припускаю, зосередиться на найвищих російських військових посадовцях.
Наразі зафіксовано близько 90 тисяч воєнних злочинів (розмова записана у квітні 2023 року — TU). Але війна ще не закінчилася. І ми ще не в Маріуполі, не в Мелітополі, не в Бердянську, ми з 2014 року не бачили Криму, Донецька і Луганська. Можна лише уявити, які звірства чинили і чинять росіяни на тимчасово окупованих територіях. Цими й майбутніми справами мають опікуватися національні судові системи.
Наша національна судова система справляється?
Я вірю, що наша система робить усе, що може робити за таких обставин. До того ж, нам багато допомоги надають міжнародні партнери. Та це шалене навантаження.
Коли був перший вирок для російського військового, звучала думка, що ця справа була не дуже акуратно зроблена і що в засудженого є шанси отримати виправдання на наступних етапах, включно з ЄСПЛ. Яка твоя оцінка? Не запитую конкретно про цю справу, а про шанси інших російських військових уникнути відповідальності.
Я думаю, що в колег у судах і прокуратурі є розуміння, що справи російських солдатів, яких звинувачено у воєнних злочинах, треба вести акуратно.
Воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид — це найтяжчі злочини в світі, найтяжче, що можна скоїти. Саме тому нам треба бути впевненими, що справу проти умовного танкіста Іванова сформовано та проведено всіма етапами так, що не буде до чого підкопатися.
Скільки може тривати такий процес відновлення справедливості?
Це займає час. Але є гарна англійська приказка: колеса правосуддя котяться повільно, але добре (англ. wheels of justice grind slowly but grind fine, — TU). Колеса міжнародного правосуддя — справді нешвидкі. Але дуже часто й національні провадження повільні, як-то справи Майдану.
Але з тими справами є проблеми. В людей досі є відчуття, що зло не покаране.
Саме тому я про це згадую. Є випадки розтягнутих процесів і на рівні національного правосуддя. Ми не можемо гарантувати, що все буде швидко.
Українські юристи мусять у всіх процесах докладати зусиль, щоби справи рухалися швидше — це наше завдання і щодо спеціального трибуналу, і щодо національних судів. Наша ініціативність і наполегливість є прикладом для колег з інших країн.
Міжнародне правосуддя — це шлях до покарання цього зла.
За законами давньогрецької трагедії, наприкінці має відбутися катарсис. Коли ти особисто зрозумієш, що процес закінчився і що твій катарсис відбувся?
Я не суддя і не прокурор, тому мені важливо буде побачити, що спеціальний трибунал сформовано і що механізм працює.
Сьогодні світова спільнота дуже уважно ставиться до цієї ситуації й не може залишити її там, де вона є. До цього більше не можна ставитися нігілістично, бо якщо зараз це спустити на гальмах, то концепція заборони застосування сили або погрози силою просто помре. Вона просто залишиться на сторінках підручників і в темах рефератів.
Тому я відчую, що певний етап уже пройдено, коли побачу й помацаю будиночок у Гаазі, де буде офіс спеціального трибуналу і де працюватимуть люди — судді та прокурори, аби покарати всіх тих негідників. Коли побачу, що почалися реальні суди.
Звичайно, це не означає, що ми всі одразу поїдемо у відпустку на Сейшели (до слова, в мене нормальної відпустки не було з 2019 року). Ні, будемо далі працювати й докладатимемо всіх зусиль, щоб це було ефективно.
