§§§
Уривок із книжки «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою».
§§§
«Це європейська війна, яка просто почалася на Сході України» — так мені сказав брат, пояснюючи свій вибір повернутися на передову у 2017 році. Невдовзі він загинув на фронті.
Війна Росії проти України спалахнула не 24 лютого 2022 року. Вона почалася у 2014-му з окупації Криму та частини Донбасу. Причиною посилення ескалації Кремлем у 2022 році було те, що Росії вдалося безкарно порушити міжнародне право та вторгнутися в суверенну державу. Світ відповів лише «глибокою стурбованістю» на кампанії агресії та терору, які Росія проводила в Україні протягом восьми років. Владіміра Путіна підбадьорювало те, що Захід звично вів бізнес із Росією, а доходи від нафти й газу фінансували не лише продовження війни, а й її ескалацію до повномасштабного вторгнення.
Після 24 лютого 2022 року Україна домінувала в заголовках ЗМІ в усьому світі.
Англомовні видання нарешті відкоригували правопис назв українських міст, хоча б символічно вивільнивши країну з російських імперських обіймів.
Ім’я українського президента стало відомим усій Європі, а центральні вулиці міст і містечок забарвилися синьо-жовтими кольорами. У вікнах житлових будинків з’явилося багато українських прапорів і плакатів підтримки, які були особливо зворушливими, оскільки демонстрували непереборне почуття солідарності між народами різних країн Європи, що відчули біль українців. Люди висловлювали стурбованість, щедро жертвуючи на гуманітарну допомогу та відкриваючи свої домівки для осіб, переміщених через війну.
Прапори майоріли також на офіційних будівлях, що свідчило про підтримку України кожною з держав і демонструвало єдність проти вторгнення, якої Кремль не очікував. Утім, якщо пересічні громадяни швидко надали практичну підтримку, то їхні політичні лідери не завжди поспішали допомагати Україні постачанням зброї, запровадженням санкцій проти агресора чи виявленням підтримки іншими способами, що могло сприйнятися як політично непопулярне. Війна Росії мала на меті знищити Україну, але також перевіряла готовність решти демократичного світу протистояти імперіалізму й тиранії.
Захід відкривав для себе Україну. І, як це часто трапляється із західним світом, відкривав те, що насправді існувало століттями. Оскільки я історикиня з певним публічним профілем, зі мною зв’язувалися численні журналісти з проханням прокоментувати повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Мотивація часто була першим питанням, яке вони хотіли обговорити: «Путін каже, що українці та росіяни — один народ. Чи існують якісь підстави для цього твердження?» — запитували ті, хто намагався не образити. «А ти росіянка чи українка? Україна ж колись була частиною Росії, хіба ні?» — цікавилися інші, які не соромилися продемонструвати своє невігластво.
В обох випадках журналісти й журналістки намагалися демістифікувати путінську версію історії.
Проте, вирішивши обговорити хибне бачення України, яке один диктатор нав’язав решті світу, застрягши в рамках, запропонованих Кремлем, вони дізнавалися, у чому Путін помилився щодо цієї держави, але не обов’язково усвідомлювали, яка насправді то країна.
Мало хто в медійному світі розумів, що заяви Путіна щодо української історії, культури чи мови були просто зброєю війни.
Заперечивши існування України на словах, він почав атакувати її танками та ракетами.
Лише тоді, коли Путін почав робити все можливе, щоб знищити Україну як державу, світ по-справжньому прокинувся й усвідомив, що це найбільша країна серед повністю розташованих у Європі.
Коли українці, витіснені російськими бомбами, почали заповнювати міста ЄС, багато хто зрозумів, що країна, яку вважали «маленькою», має понад 40 мільйонів населення, і кілька із цих мільйонів тепер прямують на Захід.
Коли російські війська почали коїти жахливі воєнні злочини, світ побачив, який насправді «рускій мір», пропагований Кремлем. Він має вигляд масових поховань в Ірпені та Бучі, нагадує Маріуполь, зрівняний із землею російськими обстрілами.
Російськомовним українцям, озброєним лише синьо-жовтими прапорами, треба було стати перед російськими танками, щоб світ нарешті зрозумів, що брехня Путіна про «розділену Україну» була просто вигадкою. Цю неправду поширювали ЗМІ; багато з нас пасивно споживали її роками.
Протягом багатьох років ми казали: «Ніколи знову», вшановуючи пам’ять загиблих у Другій світовій війні. Що насправді ми мали на увазі, коли промовляли ці слова? Коли мого брата вбили на фронті, більшість західних європейців навіть не пам’ятала, що в Східній Європі триває війна.
Натомість міжнародна спільнота була стурбована знищенням російської опозиції режимом Путіна. Мало хто звертав увагу на той факт, що лідер тієї опозиції порівняв окупований Крим із бутербродом, який неможливо «повертати туди-сюди», трактуючи тим самим захоплення української території як сучасний аншлюс. Деякі європейці зосереджувалися на своїй провині за втрати Росії в Другій світовій війні, принагідно забуваючи, що «радянський» не дорівнює «російському» й що тоді українці та українки постраждали від нацистської та радянської окупацій.
Через сім десятиліть після Другої світової війни, коли суверенітет України знову заперечила іредентистська держава, загарбниця Росія й далі сприймалася як союзниця та жертва. Світ заплющував очі на її агресію — як історичну, так і нинішню. «Ніколи знову», схоже, не стосувалося запобігання війні в Україні.
Протягом багатьох років Україна просить сприймати її серйозно, а не як сателіта Росії (чи ми забули, що сталося минулого разу, коли Європу розділили на сфери впливу?) або частину «пострадянського» простору (чи ми будемо називати цей регіон «пострадянським» ще через три десятиліття?).
Українці та українки прохають, щоб їх сприймали такими, якими вони є: громадянами та громадянками суверенної демократичної європейської держави зі складною історією, різноманітною ідентичністю, дещо хаотичною політикою, але чітким баченням майбутнього, у якому варто боротися й навіть помирати за свободу вибору власної долі. Вони здобули довіру демократичного світу лише після місяців кровопролиття в повномасштабній війні, покладаючись тільки на власний опір.
Мій брат загинув на фронті тоді, коли світ неохоче довіряв Україні, толерував російську пропаганду й не бажав ризикувати втратою економічного комфорту заради свободи народу десь у «пострадянському» просторі.
Життя Володі було одним із 14000 утрачених життів, які залишилися непоміченими за межами цієї держави.
Я написала більшу частину книжки до повномасштабного вторгнення в Україну. Написала її, щоб скористатися привілеєм, який надало мені життя в Західній Європі, щоб нагадати світові, що наша свобода так само крихка, як і свобода українців, не кажучи вже про ті частини світу за межами Європи, які зазвичай зовсім не потрапляють на емоційні чи політичні радари. Я написала цю книжку, бо розумію, що коли ми не допоможемо українцям та українкам боротися за їхню свободу, то рано чи пізно нам доведеться боротися за свою.
Я не звернула належної уваги на попередження мого брата у 2017 році, перед його вбивством на Донбасі. У лютому 2022-го, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, я думала про його слова щодня.
Це справді була європейська війна, яка просто почалася на Сході України.
Олеся Хромейчук, історикиня, вивчає війни вже понад десять років, директорка Українського інституту в Лондоні, авторка книжки «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою».
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.