Алім Алієв

Україну лихоманить. Зміни, кризи і переродження вдаряють не те що часто, а взагалі — щохвилинно, випереджуючи заголовки в новинних стрічках і формування хоч якихось висновків з того, що відбувається. Ми воюємо, а водночас зберігаємо мир. Ми збираємо кошти на підтримку своїх воїнів, а водночас боремося проти мобілізації. Ми виховуємо толерантність, мультикультурність, а водночас перелякано спостерігаємо за тим, як зникають традиційні цінності. Ми розгублені.

У часи великих змін, коли формуються нові цінності для українців, важливо відчувати стабільність, важливо бути непохитним, принциповим і чесним. Аби не відновилася аморальність 90-их і вседозволеність 2000-их, громадянам потрібно відчути власну гідність.

Потрібно усвідомити свою відповідальність — перед собою і перед своїми. Потрібно мати приклад таких людей — не лише з хрестоматій та підручників історії, але й зі свого сьогодні. Потрібно знати тих, кому важливо — мати і любити Батьківщину.

Це, наприклад, кримський татарин Алім Алієв. Освічений і успішний чоловік, який з вічною доброю усмішкою на обличчі змінює на краще одразу дві Батьківщини — малу і велику.

Як ти став тим, ким ти є зараз?

Я народився не в Україні, а в Узбекистані, у місті Чирчик — туди у 1944 році депортували моїх дідуся й бабусю. Однак чогось особливого з тих часів не пригадую, бо у 89-му ми усією сім’єю повернулися до Криму. Це був перший рік, коли кримським татарам офіційно дозволили повертатися на Батьківщину.

Моїм батькам, як і всім, зрештою, хто повертався, не дозволяли купувати будинки на Південному Узбережжі або в Сімферополі. Ми оселилися за 50 кілометрів від Сімферополя — це було село Геройське, поруч із містом Саки. Така локація виявилася дуже зручною — звідти автомобілем можна було дістатися до Сімферополя за півгодини. Тож там я провів своє дитинство і там закінчив школу.

…У дитинстві дуже не любив робити те, що більшість. Хотілося чогось особливого, свого. Від цього, звісно, були якісь позитиви, але за деякі моменти досі картаюся. Наприклад, я не любив грати в шахи. Мій брат, і діди, і багато друзів добре розбираються в цій грі, а я відстаю. Або, приміром, мені не хотілося дивитися радянські фільми, шукав чогось іншого, а тепер величезний пласт того кінематографу для мене майже не відомий.

Ти йшов проти течії, був нонконформістом, так?

Напевно. Хоча лиш зараз починаю це добре усвідомлювати. До речі, я планував здобувати зовсім не «бунтарський» фах. У дитинстві мріяв стати лікарем, батьки на це дуже сподівалися. Але кров і морги — це не моє. Потім збирався вступати на цілком собі мирний «менеджмент туристичного бізнесу» до Національної академії природоохоронного та курортного будівництва.(Усміхається) Але почалася Помаранчева Революція, усе змінилося. Дуже зацікавився політикою. Міг протягом цілого уроку сперечатися з учителем і частиною класу щодо певних політичних ситуацій і контекстів. Я навіть спеціально готувався до таких розмов! Мене це захоплювало. Читав «Дзеркало Тижня», цитати і факти якісь виписував… (Усміхається)

Результат — вступив не до будівничої академії, а на філософський факультет Таврійського національного університету. Став студентом-політологом.

Для мене, хлопця із села, було дуже важливо не пасти задніх. На факультеті панувала добра конкуренція, й мені не надто хотілося програвати. Було не просто, звичайно. Я спершу навіть не розумів багатьох часто елементарних речей, які для деяких моїх однокурсників були легкими. Відповідно, завжди була дуже висока мотивація до роботи й навчання.

Відтак, закінчив університет із «червоним» дипломом, ніколи при цьому не даючи хабарів. Це було принципово. Останній, п’ятий курс я закінчував екстерном, оскільки на той час вже проживав у Львові.

Філософські факультети — місця постійних суперечок. Яка атмосфера панувала під час твого навчання?

…У мене була дуже цікава кафедра! Половина викладачів були фактично проросійськими шовіністами, інша — дуже сучасними й «просунутими», зі західною освітою і добрими стандартами викладання. На щастя, я потрапив до останніх. Це були Мілана Ніколко, Ельвіра Муратова, інші. Вони були моїми науковими керівниками. Саме завдяки цим людям я зрозумів, що не можна говорити: «Уся система погана!». Навіть у поганій системі є добрі винятки. Багато часу проводжу із такими «винятками».

Коли ти почав працювати?

Із першого курсу уже працював. Мій двоюрідний брат Рустем, з яким ми виросли разом, був журналістом. Мене це завжди цікавило, брат був для мене ідеалом у професійному контексті. Саме тому, напевно, ще на першому курсі пішов працювати у кримськотатарську газету. Написав свою першу статтю про політику і запропонував її опублікувати. Дотепер пам’ятаю її назву – «Апогей цинізму». (Усміхається) Зараз перечитую і сміюся, але було таке, її навіть надрукували!

Тоді у мене була дуже конкретна ідея — скласти рейтинг найвпливовіших кримських татар. Звичайно, якісь такі списки уже формували, десь публікували, але чіткої методології не було, усе залежало від політичної кон’юнктури. Тому я звернувся до своїх наукових керівників і за три ми місяці ми розробили чітку методологію формування рейтингу. Його урешті-решт теж опублікували. А крім цього, я проводив інтерв’ю з акцентом на кримськотатарській національній ідеї. Мені дуже подобалася ця робота.

Як ти опинився у Львові?

Це сталося у 2008-му. Одного разу в редакцію нашої газети прийшли дві людини — Євген Глібовицький та Оксана Форостина. Тоді я, звісно, не знав, хто вони і що вони. Євген з Оксаною спілкувалися із нашим редактором про журналістику в Криму. На частину питань йому було складно відповісти, тому я «включався» у розмову. Вони записали мої контакти. За деякий час мені зателефонувала Оксана Форостина, запросила на тренінг до Львова. Я відмовився, бо у мене тоді була сесія. Вона повторно зателефонувала за кілька тижнів із повторною пропозицію взяти участь вже у іншому тренінгу. Якщо чесно, на той момент мені було просто незручно їй відмовити. (Усміхається) Поїхав.

[do action=”linked-post” attachment=”1″/]

Тренінг тривав три дні. На останній день Євген із Оксаною запросили мене на обід, де й запропонували стажування у їхній компанії pro.mova. Постажувався три тижні, і мене взяли у відділ аналітики. Пізніше я перейшов у сферу медіа-аналітики та консультування. Сьогодні у мене вже інша робота, але навіть зараз я є частиною цієї команди.

І вже зараз тебе знають, як одного зі засновників ініціативи «Крим SOS»…

Знаєш, мене часто запитують: «Навіщо тобі Крим SOS?» Відповідаю, що тут у мене особистий інтерес. Я хочу, щоб якомога швидше моя мала Батьківщина повернулася у склад моєї великої Батьківщини.

Коли ми створювали цей проект, я чітко розумів, що якщо не я, кримський татарин, це робитиму, то кому воно взагалі буде потрібно? Хто це робитиме? Це відчуття особистою відповідальності.

Знаєш, мене часто запитують: «Навіщо тобі Крим SOS?» Відповідаю, що тут у мене особистий інтерес. Я хочу, щоб якомога швидше моя мала Батьківщина повернулася у склад моєї великої Батьківщини

Особиста відповідальність за цілий етнос, цілий півострів? Чи не простіше було б, живучи у комфортному Львові, просто заробляти на життя? Справді, навіщо тобі це?

Тому що це моя земля! Тому що це земля моїх дідів і прадідів. Це моя Батьківщина. Ми не звикли прокидатися і лягати спати під дулом автомата, чи вічно боятися ситуації, коли хтось увірветься у наш будинок. І звикати не будемо.

Розумієш, коли ми започатковували ініціативу, у нас не було розуміння, що відбувається окупація. Для мене проект «Крим SOS» був проектом на 2-3 тижні (кажу відверто!) так само, як і для співкоординаторів ініціативи Таміли Ташевої і Севіль Мусаєвої.

Ми просто зідзвонилися і вирішили починати роботу. Бо ми розуміли, що коли навіть ми — люди, які професійно працюють з інформацією, — не розуміємо, що відбувається у Криму, то що говорити про пересічних громадян? Тому перш за все створилисторінку у Facebook. Спочатку це було лише інформування про події у Криму — там з’являлася достовірна та незаанґажована інформація. Для нас важливо було не стати ще однією пропагандою типу RussiaToday, тільки з креном в інший бік. Важливо було бути правдивими та об’єктивними

Але ти кажеш, що спочатку це була лише як інформаційна сторінка. Сьогодні це набагато ширший проект, правильно?

Так. Зараз ми не просто інформуємо, а допомагаємо переселенцям зі Сходу і кримчанам. Шукаємо зниклих активістів і перевіряємо корисну інформацію на достовірність через наших інсайдерів.

Які люди найбільше вплинули на формування тебе як особистості?

Я не буду говорити про своїх батьків, бо вони апріорі вплинули на мене. Окрім них, чи не найбільший вплив мав на мене мій двоюрідний брат — Рустем Халілов. Він завжди був для мене прикладом. Уявляєш, у дитячому садочку, коли йому 3-4 роки, він збирав довкола себе однолітків і читав їм книги. (Усміхається)Зараз він професійний журналіст, взірець чесної людини. Він постійно вчиться, вдосконалюється, розвивається.

Ще я дуже поважав і поважаю мого діда, маминого батька. Для мене він — взірець людяності. Ніколи не чув, щоб він сказав про когось хоч одне погане слово. Знаєш, людина може не мати доброї освіти, але вражати своєю мудрістю. Мій дід — саме такий.

І, думаю, добряче вплинув на мене Євген Глібовицький, з яким я вже багато років працюю. Він — людина, яка надихає інших робити добрі речі не лише для себе, а й для суспільства.

Які у тебе основні цінності в житті? Якими принципами керуєшся?

Для мене важливими є класичні ліберальні цінності. Свобода важлива (власне, внутрішня свобода особистості). Вважаю, що коли у тебе немає свободи усередині, то ти безперечний конформіст, ти підлаштовуєшся під будь-яку течію. Але якщо у тебе ця свобода є, то ти можеш бути чесною особистістю та цікавою індивідуальністю.

А чесність наскільки важлива для тебе?

Знаєш, відчуття чесності та справедливості з дитинства було для мене дуже важливим. Якщо ображають близьких, я просто вибухаю, інколи навіть не впізнаю себе. Це якесь дуже загострене відчуття, яке мене дуже зачіпає.

Чесність — один із фундаментів здорового суспільства. І це навіть не опція взагалі! Це річ, яка повинна бути апріорі, вона не передбачає дискусій, це даність. Людей треба виховувати одразу чесними. Серед нас часом буває так, що через різні там обставини межа між добром і злом стає дуже умовною, розмитою. Часто їх можна сплутати, саме тому важлива ця чесність. Як на мене, потрібно говорити в очі, а не позаочі.

Чим для тебе є успіх? Чи вважаєш ти себе успішною людиною?

Успіх — це можливість займатися улюбленою справою. І не просто не втрачаючи гідності, а й будучи ефективним, корисним для інших.

Ти успішний?

Є набагато більш успішні. Я часто картаю себе за те, що то в одній ситуації щось роблю не так, то в іншій не доводжу усе до логічного завершення… Тому, думаю, успішним назву себе тільки за енну кількість часу, коли побачу, що я прожив своє життя чесно і чимось зміг покращити світ.

Наскільки важлива матеріальна складова у контексті розмов про успіх?

Знаєш, я не буду казати, що це не важливо. Кожен має почуватися гідно: мати можливість забезпечувати базові потреби за Маслоу, мати можливість відпочити від справ.

Щодо власних заощаджень, то витрачаю їх на подорожі. Нові відкриті країни дають мені багато інших контекстів, набагато ширшу картину світу. Я, скільки себе пам’ятаю, є таким собі researcher, дослідником. Різноманітність мене надихає.

Людина може не мати доброї освіти, але вражати своєю мудрістю. Мій дід — саме такий

Чого, на твою думку, не вистачає українцям?

Не вистачає сили волі довести справу до успішного кінця.. Не вистачає прагнення не просто не давати хабарі, а й пояснювати іншим, чому цього не потрібно робити… І не вистачає відчуття власної гідності.

Останні події на Майдані, звісно ж, не змінили усе суспільство. Але змінили значну його частину. Ми перетворилися із населення на громадян своєї країни. Ми стали громадянами, які розуміють важливість прапора та усвідомлюють цінність своєї землі… Коли це все забирають, ти набагато більше про це думаєш і переосмислюєш. І це мотивує тебе до дій.

Нам не вистачає також відповідальності. І не лише за себе, а за своє середовище. Ми маємо відійти від цього радянського розуміння «свого» й «чужого», навчитися розуміти, що «спільне» — це теж твоє. І це теж твоя відповідальність. Якщо ти розбив лампочку в під’їзді, то це те саме, якби ти розбив її у себе в кухні. Ти ж собі гірше робиш.

А ще нам потрібно навчитись бути конкурентними. Бо наші історичні травми часто роблять з нас жертв, які не можуть дати раду самим собі. У чомусь, звісно, так комфортніше жити, але це нас робить слабшими. Ми таким чином збільшуємо прірву між собою та прогресивною частиною людства.

А що є особливого у кримських татар, чого мали б вчитися жителі континентальної України?

У кримських татар через депортацію є особливе відчуття Батьківщини. Мені здається, що цього усім українцям трохи не вистачає.

 

Ярослав Грицак одного разу сказав, що кримські татари — це галичани мусульманського світу. Ти погоджуєшся?

У принципі так. У кримських татар дуже цікаво поєднуються оця ісламська ідентичність та лібералізм.

[do action=”linked-post” attachment=”2″/]

Водночас у нас є втрачене покоління кримських татар. Це покоління, наприклад, моїх батьків. Це люди, яким зараз по 40-50 років, люди, які формувалися в Узбекистані, а відтак частково піддалися цій узбецькій ідентичності. А потім приїхали до Криму, їх ворожо сприймало російськомовне населення, і вони почали поглинати їхню російськість.

Така ситуація породила купу комплексів, зокрема, страх говорити кримськотатарською мовою у маршрутках, наприклад. Це було щось на кшталт «другого сорту». Було дуже важко. Але допомогла одна річ — культ освіти. У нас можуть навіть віддати останні штани, але дитина мусить вчитися. Це, так би мовити, прописано у нашому суспільному договорі. Навчання в школі і вступ — це найбільший головний біль і найбільша відповідальність кримськотатарських батьків.

Які книги ти читаєш?

Не маю улюблених книжок. Дуже люблю повільно читати тексти і «смакувати» подробиці, аналізувати стиль, форму написання, побудову речень. Через це маю звичку кілька разів перечитувати книжки. От зараз я читаю «Так казав Заратустра» Ніцше і новий підручник з журналістики. Також нещодавно перечитував «Duty free» Оксани Форостини. Особливо люблю 33-рядкові речення Оксани Забужко. (Усміхається)

І мушу порадити книгу, яка допомогла мені багато чого переосмислити. Це «Перебої в смерті» португальського письменника Жозе Сарамаго.

Одна порада нашим читачам

Не бійтеся діяти і не бійтеся помилятися. Нічого не вийде, якщо не спробувати. Вперед!