Роз’яснити феномен війни — це осмислити два питання: чому ця війна взагалі почалася (тобто чому Росія напала на Україну) та чому Україна переможе.
Насмілюся стверджувати: російська агресія зумовлена тим, що ця країна — імперія. Імперіалізм майже завжди призводить до війни, адже імперії в принципі ґрунтуються на силі, тож насильство в них вважають за прийнятний та дієвий політичний інструмент. У нашому випадку Росія (і уряд, і народ) може розглядати Україну як бунтівну периферію, за яку вже воювали в минулому.
Отже, теперішня російсько-українська війна визначена ефектом колії попередніх воєн Росії взагалі та зіткнень з Україною зокрема.
Початок як локальної агресії 2014 року, так і повномасштабного вторгнення 2022 року змушує замислитися над тим, чому Владімір Путін віддав такі накази. Пошук відповіді передбачає аналіз особистості російського правителя (спробу зазирнути в його голову, щоб оцінити суб’єктивні фактори) та аналіз поточної ситуації в Росії — ситуації, що уможливила цю агресію (огляд об’єктивних факторів).
Можемо припустити, що на рішення Путіна вплинули його антидемократизм (досвід чекіста наприкінці 1980-х: «вшита» в КГБ зневага до людей і травма розпаду системи) та кримінальні звички (хтозна, що там із ним відбувалося на лєнінградських вулицях у юності, але життя в «бандитському Петербурзі» 1990-х накладає відбиток). Жодних сумнівів, що він від самого початку вважав вербування (підкуп, компромат) і насильство за найкращі способи досягти мети — і, ставши на чолі держави, користується раніше набутими навичками.
Також годі оминути путінську українофобську ідею про «єдиний народ» та «несправжню Україну». Ну і, нарешті, грають роль конспірологічні уявлення Путіна про устрій світу загалом і новітню історію України зокрема — «наколоті апельсини» 2004 року та «пєчєнькі Нуланд» 2013-го. Тож цієї війни не осмислити, якщо не проаналізувати особистість російського лідера.
Однак я далекий від думки, що Путін «еволюціонував» від корупціонера до вбивці, — він завжди був таким («рязанський цукор», «Курськ»), просто росіяни не завжди надавалися до втілення його планів.
І це підводить нас до пошуку об’єктивних причин нинішньої війни — як Путін прийшов до влади і чому російське суспільство терпить його уже два десятиліття, як Росія перейшла від «гібридного» режиму до майже «чистого» тоталітаризму та, нарешті, чому Росія не напала на Україну раніше, і що змінилося, що вона напала саме зараз?
Відповідь уже маячить перед очима — російська економіка, армія та спецслужби посилювалися поступово, і якщо раніше жертвами кремлівської агресії ставали менші та слабші держави, то тепер настала черга України. Скориставшись нашим послабленням після Революції Гідності, Росія напала на Крим і Донбас, а повномасштабне вторгнення стало наслідком ефекту колії того рішення. Згадаймо й про не дуже швидкий, але невідворотний крах «нафтогазової голки», запобігти якому через війну сподівався Кремль.
Однак російське суспільство загалом схвально поставилося до дій Путіна («кримський ефект» як відповідь, чому війна почалася саме з півострова). Для імперій характерне зверхнє (від шовінізму до расизму) ставлення до колоній та периферій (теперішніх чи навіть колишніх), і це стосується не лише інститутів, а й більшості звичайних жителів метрополії.
Так, процеси деколонізації в Третьому світі можуть спровокувати деімперіалізацію в Першому, і ми бачимо це на прикладі Британії чи Франції.
Звісно, розставатися не лише з імперським статусом (військовим чи економічним), а навіть з імперською свідомістю непросто, і рештки побутового шовінізму та расизму можуть переслідувати вчорашніх колонізаторів іще доволі довго.
Проте факт залишається фактом: «одужання», в принципі, можливе, і кілька націй уже йдуть цим шляхом. Але не Росія.
Чимало росіян досі марять імперією, а Путін намагається подарувати їм СССР 2.0. Ну як тут встояти?
Також цим можна пояснити й геноцидний характер теперішнього вторгнення — шовінізм і расизм населення (зокрема солдатів) щодо українців, особиста українофобія Путіна та прогнозована поразка у війні (якби Київ упав за три дні, репресії мали б упорядкований, а не масово-хаотичний характер). Однак найважливіша причина російських звірств — це захмарний рівень побутового насильства в самій Росії (теж спадок автократії), яке безперешкодно виплескується в Україну.
Тепер перейдімо до причин перемоги України. У першому наближенні можна дати три відповіді на це питання.
По-перше, Україна виявилася набагато сильнішою, ніж вважала Росія (і світ).
По-друге, Росія виявилася значно слабшою, ніж вважала вона сама (і світ). І, по-третє, світ, усупереч очікуванням Росії та тривогам України, не залишився байдужим і навіть зрештою дієво підтримав жертву, не обмежившись лише висловленням глибокого занепокоєння.
Кожну з цих відповідей можна розділити ще на дві (тож їх шість), а потім згрупувати у два блоки. Перший: чому Росія так помилилася в оцінці України, себе і світу? І другий: а) чому Україна насправді міцніша, б) чому Росія слабша, в) чому світ не такий байдужий, як це здавалося раніше?
Увесь перший блок можна звести до одного запитання, і відповідь на нього буде очікувана, ба навіть банальна. Усі автократичні режими рано чи пізно втрачають зв’язок із реальністю, і Росія — не виняток. Що далі в ліс, то менше фюрер хоче чути від оточення неприємні речі. Після 20 років путінізму в Кремлі майже не лишилося розумних — їх витіснили вірні. Тож не варто було очікувати від них адекватного сприйняття реальності, ба більше — адекватних рішень. Кремль так довго брехав про свою потугу, слабкість України та безсилля і лицемірство світу, що зрештою і сам у це повірив.
Недалеко буде й відповідь на друге питання другого блоку. Слабкість Росії — наслідок поєднання її слабкої корумпованої економіки (так, гроші в бюджеті є, але отримані вони від продажу природних ресурсів; самостійно Росія майже нічого не виробляє) та авторитарного режиму, який сам і влаштовує «розпили» та «відкати». Пропаганда вдає, ніби все так і має бути, а за критику можна отримати штраф або тюремний строк.
Причини стійкості України — тема окремого великого дослідження. Щонайменше варто почати з відповіді на питання, чому Україна — не Росія і в чому це проявляється. Відповідати слід в історичному контексті, й почати із заперечення «єдності» Русі. Зробити акцент на різниці між Московією та Литвою, а далі порівняти козацько-республіканський устрій із самодержавством та український національний рух із російським імперіалізмом, завершивши відмінностями у ХХ столітті: Єльцин розстрілює парламент із танків, Кравчук мирно передає владу Кучмі.
Українська історична колія неодноразово проходила паралельно до російської, але жодного разу не злилася з нею остаточно. Зрештою, сума цих відмінностей дала змогу Україні не лише від’єднатися від Росії, а й збудувати альтернативну, цілком життєздатну модель, яка 2022 року продемонструвала потрібний запас міцності.
З одного боку, саме завдяки властивому українцям демократизму все суспільство мобілізувалося для спротиву (захист спільного дому — спільна справа всіх мешканців). З іншого, нам пощастило мати 30 років для розвитку державних інститутів, які не дали провалитися в анархію та отаманщину.
Не варто забувати також, що неодноразово в історії прогресивні та людяні суспільства падали жертвами агресії великих брутальних сусідів. І те, що Україна не просто стабілізувала фронт, а ще й наступає, не втратила більшої частини території й не перейшла до партизанської війни, має пояснення. І воно — не лише в нашій силі та слабкості наших ворогів, а й у підтримці Заходу.
Уперше за все минуле століття провідні країни світу не залишилися байдужими й зробили ставку не на Росію, а на Україну.
І запитання, чому Захід нарешті прозрів, теж потребує ґрунтовної відповіді.
Найпевніше, ліміт поступок агресивним автократіям — конечна величина, тож рано чи пізно чемберленів змінюють черчиллі.
Ну а шкода від дій Росії нарешті перевищила користь від співпраці з нею. Однак якби Україна сама здалася чи не впоралася б із вторгненням у перші місяці, Захід за неї не вступився б. Глибоке занепокоєння та санкції — от і все. Тому й цю проблему варто розглядати комплексно.
А втім, усі ці висновки відкриті для дискусії. Може, я помиляюся не лише щодо якихось конкретних відповідей, а й самої концептуальної рамки. Тоді питання про російсько-українську війну мають бути сформульовані інакше. Але в одному я впевнений точно: ми потребуємо цієї розмови. Бо ніхто краще за нас не пояснить, чому Росія програє, а Україна виграє.
Ми ж не хочемо, щоб укотре відповіді на наші фундаментальні питання давав хтось інший?
Сергій Громенко, кандидат історичних наук, керівник програми історичної та культурної політики Українського інституту майбутнього, автор книжки «Чому Україна виграє».
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
